«УНСО — це енергетична субстанція»

Завдяки правим організаціям нація набуває більшої виразності, вигукує про свої латентні глибинні проблеми і потреби. Особливо — в країнах, які вирвалися (чи, в нашому випадку, «вилущилися») з імперії. Скажімо, якби не пікети УНСО, московський патріарх Кирил так і не побачив би інакшу Україну, православну Україну в камуфляжі, і його політичний візит пройшов би з більшим одноманіттям та позірною радістю «молящіхся ісключітєльно по–русскі».

Утім права ідея не набула в Україні поширення. Напевно, це від поміркованості нашого менталітету, від інерції життя за радянщини. За всю історію незалежної України праві так і не пробилися до влади. Лише у 1994 році по мажоритарних округах до Верховної Ради пройшли троє унсовців. У 2002–му в обоймі з «Нашою Україною» Ющенка стали депутатами четверо представників націоналістичних партій — Стецько, Івченко, Жижко, Гірник, а також, завдяки мажоритарці, — Тягнибок та Шкіль. Проте, напевно, завдяки цій обставині — незаангажованості у владу — праві зберегли ореол «не забруднених» політикою борців за ідею.

Про сьогоднішній націоналізм і чим він відрізняється від націоналізму часів Бандери ми говоримо з Русланом Зайченком, головою виконкому УНА–УНСО, особистістю сильною, романтичною й емоційною. Він був одним із 16 політв’язнів, відсидів свої два роки і чотири місяці за «справу 9 березня 2001 року». Нагода для нашої бесіди трапилася — річниця створення УНСО, до чого Зайченко безпосередньо був причетний.

«Майже з голими руками ми збиралися йти проти «десантників» ГКЧП»

— Руслане, ви були одним з перших унсовців. Розкажіть, як усе відбувалося тоді, в 1991–му.

— УНСО було народжене 19 серпня, одразу після створення в Москві ГКЧП. Українська Міжпартійна асамблея, незабаром реорганізована і перейменована в УНА, існувала вже рік як об’єднання правих партій, організацій, спілок. Її складовою частиною був СНУМ(н) — Спілка незалежної української молоді (націоналістична фракція). На його основі почала створюватися Українська націоналістична спілка (УНС), але грянув ГКЧП. На той час ми, керівництво організації, зібралися у Львові, звідки планували поїхати до Ватикану на зустріч Папи Римського з народом. У серпні 1991–го ми, пару десятків молодих хлопців, двоє дівчат, зібралися на квартирі одного з наших товаришів, яка розташовувалася недалеко від аеродрому, де, за чутками, мала висаджуватися якась десантна дивізія. Заходимо — «картина маслом»: матраци на підлозі, хтось щось чистить, якісь ребристі предмети по підлозі, пляшки з запалювальною сумішшю... Зараз це смішно, але тоді ми збиралися з усім цим реманентом йти на аеропорт. Романтика і божевілля повне! Відтак ми звернулися із закликом до наших обласних організацій про створення УНСО.

Дуже швидко підрозділи УНСО організувалися майже у всіх областях України, перша — у Рівному. Підтягнулася дуже потужна, якісна публіка, яка готова була загинути за Україну. З них саме й почала формуватися справжня організація. Назва в контексті тих подій, які, здавалося, могли реставрувати СРСР, — зрозуміла: Українська народна самооборона. Організація з такою ж назвою (тільки без останньої літери в абревіатурі) існувала у Другу світову війну, такі самі відділи існували на Черкащині, вони були спадкоємцями вільного козацтва, що існувало від 1917 року і в тих краях, до речі, дало потужну відсіч військам Муравйова. У 1991 році ми заявили, що УНСО є спадкоємцем козацтва тодішнього, і козацтва середньовічних часів, і УНС часів Другої світової війни. Мета була — відсіч Росії, якщо події набудуть загрозливого, силового розвитку. На щастя, ГКЧП закінчилося карикатурно.

Усе — в «голові»

— Номінальним керівником тоді був Шухевич, син голонокомандувача УПА?

— Так, він був обраний головним командиром. Але чому «номінальним»? Шухевичу зараз 76 років, він має феноменальну пам’ять, тримає в голові до кількасот номерів телефонів. Він має глибинні знання, мудрість, потужний розум... Кров є кров — він же представник старовинного боярського роду, галицьких Рюриковичів. Вважаю, Юрій Шухевич зараз лишився єдиним нащадком давніх українських шляхетних родів, котрий завжди боровся і ніколи не припиняв боротьби за Україну. З Шухевичем радилися, до нього прислухалися. Як і з Анатолієм Лупиносом — борцем, котрий відсидів за «політику» 23 роки і доклав руку до «ліплення» організації воєдино з обласних осередків. Одним із дієвих членів організації в ті часи був художник Данило Нарбут. Дідові було під 80 років, він прожив бурхливе життя, мав світове ім’я. У ньому дуже красиво поєднувалися енергія та мудрість. До нього можна було звернутися по толкову пораду — й отримати її.

— А Корчинський коли висунувся в лідери? З його ім’ям пов’язують і яскравий період УНСО, викличний, креативний, і занепад, за великим рахунком.

— Дмитро Корчинський був так само одним з організаторів УНСО. Ні, він номінально завжди був заступником голови. Корчинський тоді був талановитим публіцистом, на мою думку, одним із найкращих в Україні. Він мав дуже потрібну рису — всі бачення, думки, пропозиції акумулювати і видавати у прийнятній для всієї організації формі.

На той час було кілька реальних повноцінних керівників організації. А Корчинський мав харизму, стиль. Пізніше це, а також та обставина, що він киянин, стали основними аргументами обрання його керівником. Коли завдяки інтригам Корчинського Шухевич змушений був на певний час відійти від активної участі в УНСО, головою обрали Олега Вітовича, на той час депутата Верховної Ради. Корчинського виключили з організації. Його ділові якості набагато перевищували його моральні та людські якості.

Для західних організацій, які виховувалися на героїці УПА, Корчинський був чужим. А от багато організацій у центральних областях та на сході створювалися з міських хуліганів, людей, які любили свободу, Батьківщину й радикально були налаштовані на зміни в житті. Ті, в яких ще лишилися гени, невитравлені Голодомором. Такі раніше йшли в козаки. Та, повертаючись до теми, — для західних областей був несприйнятним великий люфт Корчинського в ідеологічних постулатах: від Бандери до Че Гевари.

У 1998 році ми йшли на вибори і мали реальний шанс бути обраними до Верховної Ради. Ми працювали на ентузіазмі й енергії, працювали на виснаження. Всі ЗМІ тоді писали, що УНА–УНСО перемогло у «війні плакатів». Але лідера творить оточення, і саме воно не дозволило Корчинському вирости моральним авторитетом. І коли у грудні на зборах він заявив: або ви слухаєте мене беззаперечно, або я йду — йому сказали спокійно: «Йди». Він пополотнів, але «пацан сказал — пацан отвєтіл», задній хід уже не ввімкнеш. Його відхід виглядав як зрада, особливо враховуючи те, що це сталося напередодні виборів, і був чи не єдиною причиною того, що ми не пройшли до Верховної Ради.

«Українець — це насамперед поняття духовне»

— Що зараз? Чи змінилися принципи й ідеї УНСО , закладені в серпні 1991 року?

— Ні, але змінився час, всі ми виросли відтоді, хоча ситуація, можливо, ще більш загрозлива, ніж у серпні 1991–го, а значить, організація потрібна Україні.

—  Та відтоді ціле нове покоління людей виросло в Україні!

— До речі, в УНСО зараз відбувається зміна поколінь — до керівництва в обласних організаціях приходять люди, на 20 років молодші за нас, які краще озброєні знаннями, технічними навичками — світ–бо змінився. Від Макіавеллі до Черчілля світ змінився менше, ніж із 40–х років дотепер. Тому що змінилися, прискорилися комунікації. Ідеї, власне, залишилися незмінними: головна — нація, її єдність, розвиток, сила, процвітання. Але, за великим рахунком, УНСО як були традиційними україн­ськими націоналістами–державниками — так і лишилися.

— Україна для українців — це не ваша теза?

— Ні, не наша. Українець — насамперед поняття духовне. Я у середині 90–х очолював Донецьку обласну організацію, то в мене українців було чи не менше, ніж етнічних росіян, були татари, греки, євреї.

— А як неетнічні українці стають українськими націоналістами? Утім ідеологи українського націоналізму були, так би мовити, «напівкровками»: Донцов — частково росіянин, Липинський — частково поляк... Але все одно загадково...

— «Напівкровка» — образливе слово, зневажливе, як «русскоязичний». Половину Росії можна назвати «украінопоющими». Донцов і Липинський ментально були українцями. Це все земля, на якій родився і живеш, — вона дає розуміння і чуття, вона дає «правильність». Для УНСО над усе — примат дер­жави. Я вам скажу, що на тому ж Донбасі зараз, як у казані, кипить і переварюється, нуртує, будується нова українська нація. Там поєднується, скажімо, нарваність росіян і працелюбність українців — кращі риси характерів етносу. Наступний етап — загальноукраїнський «казан» спільно з галичанами, наддніпрянцями, подолянами, волиняками.

До слова, я нещодавно блукав по сайтах єврейських організацій і скрізь наштовхувався на таку тезу про УНА–УНСО: попри те, що, мовляв, права, найрадикальніша у своїх діях партія, але, «як не дивно, вона не має антисеміт­ської, ксенофобської риторики». У нас немає графи «національність». Як на Січі: «Горілку п’єш, у Бога віруєш? «Отче наш» знаєш? Перехрестись — і приходь!». УНСО — це енергетична субстанція, це як козацтво: в кожному місті своя Січ.

Я думаю, і мовне питання в Україні надумане, штучно загострене. Доречно згадати розумні слова когось із великих, здається, Юлія Цезаря: «Ми завойовуємо державу не тоді, коли вводимо на її територію свої легіони, а коли пишемо за них їхню історію». Хотілося, щоб українці самі писали свою історію. І пишемо — кровію, волею, життям побратимів, полеглих на Кавказі. А то приїздить якийсь бородатий (патріарх РПЦ Кирил. — Ред.) і розказує нам про аскетизм. А в самого годинник на руці за 30 тисяч євро, і він не волів би згадувати, що в 90–ті роки кожна десята викурена в Росії цигарка та випита пляшка горілки були його: Гундяєв же причетний до цього бізнесу, це відомий факт. Він споював людей, наживався на цьому. І він тепер буде нам розказувати, хто наші герої, до якого храму мені ходити, якою мовою розмовляти?!

— Нація у вашому уявленні — це?..

— Це як за Шевченком — «і мертвим, і живим, і ненародженим», це енергетичний потік, який переходить із покоління в покоління, безперерв­но в майбутнє.

— Які кількісні параметри УНСО, скільки вас, іншими словами?

— УНСО — чітка організована структура, яка має свої підрозділи в більшості областей України. Ми зареєстровані як організація козацького типу. Є люди «заприсяжені», є симпатики. Ми намагаємося не формалізувати УНСО. На випадок загрози ми можемо виставити десять тисяч людей, які зможуть захистити Україну.

— Коли, на вашу думку, був зоряний час УНСО?

— УНСО активізується, коли постає загроза для України. Для цього, власне, й створювали організацію. Ми завжди були на вістрі боротьби. Якби тодішні можновладці не перешкодили визволити Лавру, новітня історія України пішла б іншим, переможним шляхом. Сотня унсовців примусила поховати Патріарха Володимира Романюка у достойному місці, на Софіївському майдані. Влада була розгублена і перелякана. Та й останні наші пікетування патріарха Московського Кирила Гундяєва довели, що в Україні існують громадян­ські свободи і буде Українська помісна церква.

— А ви ким і де працюєте?

— Працював монтажником у Черкасах. Заробляв близько 700 совєцьких рублів. Це на той час були добрі гроші. Потім партія наказала, щоб я став черкаським обласним головою.

—  Так ви партійний функціонер, вам партія платить зарплату?

— (Сміється) Виходить, що так. Та біс його знає, ні статків не маю, нічого. Але хтось же мусить цим займатися.

ЗГАДАТИ ВСЕ

«У тюрмі до нас ставлення було таке: від розуміння до пієтету».
Спогад про «справу 9 березня»

— У «справі 9 березня» (сутичка з омонівцями, які стояли в очепленні на Банковій під час масової акції протесту в рамках «України без Кучми» 9 березня 2001 року. — Ред.) нас проходило 19, у тюрмі перебувало 16, а «на зону» пішло десятеро...

Правозахисники нам казали, що в Європі таке правопорушення тягне максимум на шість місяців. Терміни ув’язнення для учасників «справи 9 березня» — це був явний перебір. Держава в такий спосіб захищалася.

Я сидів десять місяців у СІЗО СБУ. Сидів з одним здоровим таким бугаякою, синім від татуювань, одне із них пояснювало, що він «вор–одиночка». Пізніше хлопці казали, що бачили, як він у «трубі» пляшки збирає. Звичайний провокатор, таких тюремним сленгом називають «курками». Неприємний тип. Я нарешті сказав: або його відселять, або його винесуть із цієї камери. Ну і нас розділили. А загалом у СІЗО СБУ була повна ізоляція. Перші два місяці наївно думалося, що справедливість восторжествує, слідчі розберуться і все буде добре. Особливо коли знаєш, що на тебе «нічого нема». До честі Петруні Віталія Федоровича, начальника тюрми, він робив усе, що було за законом, — і квадратура перебування, і харчування тощо. Мені більше подобалося, коли я сидів сам, — перечитав купу книжок (там непогана бібліотека), перечитав усього, що там був, Уладзіміра Караткевича. Потім 14 місяців відбув у Лук’янівському СІЗО і ще два місяці — 62–га «зона» на Хуторах, під Черкасами. На Лук’янівці «зекам» було гірше. Влітку задуха — до 50 градусів у спекотні дні. У кого слабке серце — ті мерли. Те, що там давали, їжею назвати було складно. Люди в камерах були різні. Але ставлення до нас було — від розуміння до пієтету. Можливо, завдяки нашій статті, статусу політичного. Ми ж були публіка буйна, і на будь–який прояв несправедливості, образи тих, хто поруч, давали відсіч.

— З ким доводилося сидіти? Важко було? Ув’язнені у «справі 9 березня» були рідкісним явищем в Україні — політв’язні.

— Хочу сказати, що ті байки, які про тюрму показують, — це більше для краси сюжету, щоб було «читабельно і смотрибельно». А так — світ людей, як світ навколо. Ми сиділи з верхівкою кримінального світу. Цікаві були аферисти, цікаві деякі персонажі. Взагалі тюрма — велика життєва наука, неоціненний досвід. Шкода лишень, що діти впроголодь жили, мене не бачили в ці роки, підростали без мене. Оце для мене було головним, найважчим.

— З віддалі прожитого відтоді, як вам бачаться події на Банковій 9 березня? Можна було уникнути сутичок, чи унсовці самі «наривалися»?

— Ми не планували сутички на Банковій. Якби я знав, що планується, — сам би, як завжди, першим пішов! Навпаки — ми робили все можливе, щоб уникнути провокацій. Як усе сталося?.. Юрба — страшна штука. Є певна частина людей занепалих, переляканих, хоробрих лише в юрбі, котрих вона запалює, несе. І від них найбільша небезпека... Микола Карпюк, я, Ігор Мазур–Тополя намагалися заспокоїти людей. Володя Чемерис став поміж хлопцями й міліцією — прямо тобі Джавахарлал Неру, а потім хтось його вдарив, а тоді закрутилася така колотнеча, що вже важко було утримати ситуацію. Тепер зрозуміло, що це була грамотно спланована провокація, котра досягла своєї мети...

Але взагалі то був хороший час для України, визначний. «Україна без Кучми» — це була дуже потужна громадянська акція. Тоді починала формуватися українська політична нація. Наші намети стояли поруч із соціалістами. І ми мирно співіснували, бо примат держави був для всіх тоді головним, а не ідеологічні протилежності.

ДОСЬЄ «УМ»

Руслан Зайченко

Народився 3 жовтня 1963 року в місті Бар на Вінниччині, хоча своєю батьківщиною називає Черкащину, де жив із десятирічного віку. Служив на флоті, з 16 років працював вантажником, санітаром на «швидкій», монтажником.

Був одним із засновників черкаської СНУМ у 1989 році, головою цієї організації в області. З 1991 — черкаський голова УНСО. У 1992 році воював у Придністров’ї — як сказано на сайті його організації, «стрілець УНСО». Учасник акції перепоховання патріарха УАПЦ Володимира (Романюка) біля брами Софійського собору в 1995 році. Потім очолив протестне голодування проти незаконної, на думку УНСО, заборони організації. У 1995—96 рр. очолював Донецьку обласну організацію УНА–УНСО.

Був одним із керівників акції «Україна без Кучми» на Черкащині, координатором охорони наметового містечка акції в Києві. Відсидів два роки чотири місяці за «справу 9 березня». Рішенням ПАРЄ у вересні–2003 визнаний політв’язнем. Після Помаранчевої революції отримав від Президента Віктора Ющенка орден «За мужність» ІІІ ступеня.

Дружина — дизайнер Олеся Теліженко. Має дворічного сина Аскольда та 20–річну доньку від першого шлюбу Марину.