Марія Примаченко.
У моїй 40–річній журналістській телепрактиці було кілька виняткових, рідкісних «людей–метеорів», взаєминами з якими я особливо пишаюся. Серед них — Марія Оксентіївна Примаченко, людина виняткової творчості — гомокреатор. Подумки гортаю сторінки дорогих спогадів, пов’язаних із Марією Оксентіївною, але ловлю себе на думці, що у цьому конкретному випадку не спрацьовує спостереження психологів про полегшену ілюзію оцінки колишнього. Йдеться про життєвий і мистецький виняток із правил, «інситу» у світовій культурі, і тому це окремішнє «явище Примаченко» слід сприймати теж «інситно». Тобто як мінімум — «інакше, окремо», а як максимум — тільки на рівні індивідуально–авторської духовної конституції болотнянської малярки. Конституції, що творилася невідомими поколіннями українських майстрів усного та образотворчого фольклору впродовж віків, і відкрилася світу в яскраво–самобутній свідомості самостійного народного художника України Марії Примаченко. Крім того, що 2009–й оголошено Роком Марії Примаченко, маємо сьогодні ще один привід згадати про малярку: 12 років тому в ці дні Примаченко відійшла в інший світ.
Життя болотнянської малярки — це якраз той унікальний і переконливий приклад, коли за боротьбою та гідно пережитими випробовуваннями можна судити про вартість, зміст і високу суть справжнього Імені. Звісно, якщо воно закладалося генно й не було з часом упосліджене несподіваними поворотами фортуни.
А вони, ці напасті, на біду, не обминули Маріїних життєвих стежок: за одними формували великий сувій кривди та низку негативних особистісних комплексів, починаючи від першого на віку сімейно–родового «ґанжу» меншовартості «приймаченків» (незаможний батько Оксент пішов у прийми до діда Федора та баби Параскеви) і аж до «родового чорнобильського прокляття» — як покари за неспокутимі гріхи людства (Марія Оксентіївна жила у 30–кілометровій зоні ЧАЕС).
Власне, і цих двох знаків цілком би вистачило для випробовувань одного життя творчої людини, а тут доля встелила не просто тернистий, а каторжний шлях.
...Марія Оксентіївна не любила згадувати про випробовування колишнього життя. Тоді переживала, починали сльозитися очі, і вона, втерши їх долонями, переводила погляд кудись дуже далеко, переходила на свої неповторні, схожі на молитви, монологи: «Най ту біду, Господи, мир не знає! От, кажуть, самий послідній чоловік на землі (тіки не п’яниця!), а я йому у горі сочувствую, свої би руки підставила... А не дай Бог война?!.. Я ж її душою чула ще до сорок первого... Снилося: сад весною догори дуба став... Цвіт у землі прикопаний, а коріння, як руки попечені, до неба моляться... А що було далі — то не ізгадаю, бо чи й не зомліла уві сні...»
Цю «мізансцену» складно передати текстом — треба бачити вираз її красивого і вольового обличчя, чути схвильовану інтонацію, дихання, паузи: за своєю психологічною організацією Марія Оксентіївна була дуже артистичною натурою. Після такої промови завжди виринала тривала, самозаглиблена пауза, художниця поправляла свою квітчасту або улюблену зелену хустинку і довго, не помічаючи нічого й нікого, дивилася собі в руки, потім у вікно — було видно її миттєве виснаження. Потім якимось містичним, швидким рухом ніби «знімала» зі свого обличчя якусь невидиму пелену, якусь заволоку і зовсім із новою інтонацією просила розповісти про щось цілком інше. Наприклад, про сучасні «діла у столиці, в Україні та на землі великій, бо останніх вісім років тільки «брехунець», телевізор і «бабське радіво» — ото і весь світ. Ну, як з Кієва приїдуть — інше діло: вона би слухала і не переслухала їх — так уважає культурних і грамотних людей»...
«Як починала думать над новою работою, то завсігда згадувала все найкраще у своєму житті. Наче, як оце настроїтися треба... От, я була у Кієвському оперному театрі, дивилася оперу «Запорожець за Дунаєм», навіть такі дві картіни потім намалювала про театр. Так там перед початком концерту всі струменти настроюються... От і я так само. Тільки там музика, звуки, а тут — думка за думкою, думка за думкою... Краски різнії, ніби всі змішуються докупи, а мені ж того не треба. Мені ж нада щоби кожная світилася окремо... У художників, що малюють з натури, для цього є таке,... називається палітрою. Хтось мені (забула хто) подарував цю штуку з діркою для пальця... Довго лежала собі без діла, а тоді діти годівницю для синиць зробили — куди мені та палітра? Та й... масляними фарбами я не малюю. Пробувала, було, кілька маленьких робіт. Олія пагано сохне, блищить, з нею важко працювать і вона ж дорога яка! Я гуашшю роблю, на папері. А як–то не було бумаги, то — на чому прийдеться, аби малювати. Чи то картонка яка з ящичка, чи дікт, чи фанерка, чи бозна–що...
Зараз усе є у магазинах, аби гроші. Купило — притупило! Купило — то зло, але, на жаль великий, без грошей не можна обійтися... Слухайте — ізгадала случай. Мені із Києва привезли «Орден Пошани» та й дали. А я кажу: «Дякую, дякую Вам, чи я це справді заслужила?», а про себе думаю: «Божечки, а чого ж ти мені не дав хоч п’ятдесят рублів на скло для вікон? Я ж тую хату довіку не добудую. Ото, вітер у рамах свище, а холоди вже не забаряться».
А що було найкращого у житті, Марія Оксентіївна на пальцях могла порахувати: це роки навчання у Києві, знайомство із Василем, народження сина Феді, дуже знамениті 60–ті роки.
70–ті ми вже згадували із Марією Оксентіївною разом: у 1967 році я вперше побачила примаченківські картини на Республіканській виставці українського народного декоративно–прикладного мистецтва, присвяченій 50–річчю Великої Жовтневої соціалістичної революції. Центральною подією ювілейної виставки були картини Марії Примаченко: минулого року її цикл «Людям на радість» одержав Державну премію імені Тараса Шевченка, твори вже було розтиражовано, їх уже знали і всі йшли до них — як плав плив. Пам’ятаю, як гордо і повагом ходив біля картин Марії Оксентіївни завжди прудкий і балакучий Григорій Абрамович Мєстєчкін і почувався не менше як законний співавтор цього небуденного успіху: насправді він багато зробив для того, щоби про Марію з Болотні знову згадали після бурхливого «київського періоду» 1935—1938 років.
...То був щасливий трапунок у житті Марії: її талант вишивальниці та малярки помітила на іванківському базарі художниця Тетяна Флору, запросила у 1935 році до Києва для навчання і роботи в Центральних експериментальних майстернях, де сільські умільці різних видів і жанрів декоративно–прикладного мистецтва навчалися і готували чергові виставки української народної творчості. Марія, незважаючи на муки хвороби і комплекси сільської незаміжньої дівчини–переростка, потрапила у світ своєї давнішньої мрії і її нездоланна воля взялася реалізувати єдиний план життя: стати справжнім майстром народного живопису, художником.
Грандіозний, спонтанний, вибуховий талант Марії був приречений на успіх: місто Київ, Свято–Успенська лавра, вільні сесії малювання декоративних картин та розпису кераміки, спілкування з професійними митцями, саме художнє середовище столиці, атмосфера імпровізацій — усе це органічно завершилося великим успіхом її фантастичних за формою, нових за мовою і змістом мальовничих сецесійних картин. Це був початок самотворення оригінальної особистості (власне, три народні генії сформували класичну декоративно–образну мову України: Марія Примаченко, Ганна Собачко–Шостак і Катерина Білокур).
Перша виставка 1936 року в Києві дала Марії з Болотні перше звання «Майстра народної творчості», далі картини «поїхали» в Москву, Ленінград, потім — у Пекін та Варшаву, а у 1937 році — до Парижа і отримали напівлегендарну, напівправдиву оцінку Пабло Пікассо: «Я схиляюся перед диво–мистецтвом цієї геніальної українки»...
Найбільше творче щастя вже визнаної української художниці увінчалося довгожданною любов’ю. Це був розсудливий, красивий і статуристий лейтенант запасу та орденоносець за Хасан, земляк Василь Маринчук. Він поважав її малювання, турбувався про неї і думав про сім’ю. Після трьох операцій на нозі та семи місяців лікарні, опісля мистецтвом зароблених грошей та купівлі фантастичних подарунків родині й своєму сімейному майбутньому (швейна машинка, металеве ліжко, патефон із пластинками та два пальта із добрих тканин) Марія повернулася до села як справжній переможець. Правда, перемогти Париж, як виявилося, було дещо простіше, ніж завоювати Болотню, де художницю по–вуличному звали «крива Марія», але це вже історія зовсім з іншого життя...
Село правило свої порядки, жило своїми старосвітськими законами і треба було вже якось публічно дати раду своєму розбурханому, вже ніким і нічим неспинному таланту і двом функціям своєї сильної волі: гальмівній та спонукальній. І не було в неї, чистої многотерпеливиці та золотого серця, іншої думки і ніколи навіть не передбачалося в цій древлянській глибинці з недужими батьками і хазяйством, бо ж не залишилася Марія в Києві, хоча їй і квартиру давали з ванною і телефоном. Думала, але не наважилася. А тут, із Василем — хоч на край світу (вони і весілля за звичаєм не справили і благословіння батьківське не взяли), тут одна лише тиха та пізня, щира і щемна любов, повага і надія Божа на милість долі.
За дев’ять місяців Бог дав 32–річній Марії чудового сина Федора, дарма, що батько так і не побачив свого пагінчика, написавши з фронту листа: «Нехай син росте великим, буде щасливим, а я йду за нього і усіх Вас п’ятий раз в атаку». Пішов, і скоро у Болотню прибилася страшна «похоронка» на Василя Маринчука. Марія не вірила втраті аж до самої смерті і відмовляла чоловікам, які сваталися до неї: «Може бути все, може помилка яка проізошла, так буває у житті. Я все жду–жду–жду–жду, а там побачимо... Не обіжайтеся на мене, пожалуста, добрий чоловіче, ідіть з Богом...»
Мало хто з матерів так колись упадав та умирав за своєю дитиною, як Марія Оксентова! Не дивно, що Федір прийняв цей материнський дар і почав чудово малювати. Далі Бог дав Примаченкам сердечну, роботящу, красиву і терплячу невістку Катерину Григорівну — як казав Данило Заточник: «Хороша дружина — вінець чоловіку своєму та безпечаліє життя». Я абсолютно впевнена, що без Катрі мистецька родина із тяжко хворою, вісім років лежачою, мамою–художницею, не дала би собі ради. А потім народилися гарні і теж малюючі внуки Петро та Іван. Затим — ще п’ятеро правнуків, серед яких є пречудова панночка, вже студентка Тарасового університету на ім’я Марія Примаченко...
Десь у своїй вічній високості геніальна дочка України допомагає великій родині долати нові випробовування. Бо як би вони пережили нагле викрадення з хати понад сотні картин Марії Примаченко, підробки деяких картин, принизливість в оцінках її доробку і — щонайстрашніше — смерть Федора у серпні минулого року: не витримало наруги святе серце...
...Перечитую спогади, бачу, що все — побіжно, але, смію надіятися, що небавом завершу роман про мисткиню світової слави та почну зйомки циклу документальних фільмів «Марія Приймаченко: сотворення світу». За кілька десятиліть спілкування з Марією Оксентіївною я навчилася жити і працювати за особливими правилами альтруїзму і позитивного погляду на життя.
Роками мені доводилося вирішувати чисельні питання чужої байдужості, допомагаючи художниці у вирішенні різних справ. Наприклад, діставанням ліків опікувалися, здебільшого, родичі–медики, я ж «пробивала» новий протез, з виїздом групи київських майстрів у Болотню. Долаючи великі перешкоди, протез зробили, і я була дуже горда з того, бо, напевно, крім лікарів та родини, ніхто не бачив тої покаліченої хворобою ноги, тих страждань Марії Оксентіївни, які вона перетерпіла після дитячого поліомієліту, а потім опісля трьох операцій у Києві.
На рівні ліків і невідкладної медичної допомоги завжди була постійна проблема паперу для малювання, фарб і пензлів. При нагоді я хочу підкреслити, що всі знайомі та друзі, які приїздили в Болотню, завжди намагалися чимось допомогти сім’ї художників.
У колгоспному житті сільської малярки все було цілком інакше, ніж у життєписах інших авторів світового «наївного малярства» із Франції, Америки, Італії, Польщі, Індії та ін. Правда, хочу відразу зазначити, що Марія Оксентіївна не жила типово колгоспним, безпросвітним життям на трудодні, вона тільки час від часу виконувала в колгоспі якісь нескладні роботи («за матку — як загадував бригадир») і ніколи не зневажала односельчан, швидше, «жалувала» їх, пробачала вільні та невільні образи. Із 1936 року (часу великого успіху на Республіканській виставці народного мистецтва у Києві, потім на Всесоюзній у Москві та Ленінграді, на Міжнародних у Пекіні, Варшаві; у 1937 році — у Парижі) вона себе інакше не ідентифікувала як «народний майстер» (у 1936 році Примаченко одержала перше звання «Майстер народної творчості», слово «художник» Марія Оксентіївна вживала рідко, трактуючи художниками тих, «хто малює з натури, а вона — з душі, як на серце ляже»).
Два світи, що існують у душі «наївного» художника, і данність міста, містечка чи села, де народився такий маляр, налаштовують його на незгоду з масовим оточенням.
Так було і в Марії Оксентіївни, хоча наразі не йдеться про відторгнення села від своєї землячки, але про етико–естетичну незгоду, нерозуміння її фантазійної творчості. Селяни швидше б сприйняли якийсь яскравий портрет–афішу «доби Пугачової» чи орнаментально–квіткове панно (тільки без химерних звірів!), але не рукотворні примаченківські сповіді про цінності народного життя, які, власне, створив той самий народ...
Звичайні, затуркані виснажливим колгоспом трударі недолюблювали Марію Оксентову, бо мало розуміли предмет її мистецтва, засуджували те, що вона посміла виділитися як духовний лідер із традиційного архаїчного середовища. Крім усього іншого, після успішних виставок у світі та приїздів до Марії відомих і великих людей України укоренилася типова сільська завидющість: заздрили несподіваній славі, визнанню імені та еквівалентові цієї самої популярності, втіленої у державних нагородах, а значить, матеріалізованої у «тисячах» карбованців, які тут уже приязнь і допомога?
Інша обставина місцевого «прохолодного» ставлення до визнаного таланту стосувалася зовсім не мистецтва, а діючих на той час правил компартійної етики. Ніхто з відомих митців столиці, дістаючись до Марії Оксентіївни, не уповажнював керівників району принагідним візитом, це патологічно дратувало компартійних достойників районного масштабу, і будь–яка побутова проблема майстрині просто ігнорувалася. Тому після першого її звернення «до властей» наступного вже не було: найменші приниження в характері Марії Примаченко виключалися напріч.
Але ж були ще й складніші й тонші завдання у головному відділі райкому партії — відділі ідеологічного забезпечення, успіх якого безапеляційно мав бути віддяченим. Наприклад: Примаченко одержала Державну премію УРСР імені Тараса Шевченка, три почесних звання, орден «Знак пошани», стала «Народним художником України». А ще — десятки проведених виставок, книги, альбоми, каталоги, фільми, телебачення, радіо, наукові дослідження. І знову їдуть у гості до Примаченчихи всі академіки, письменники, художники, актори, режисери радянської доби — від Василя Касіяна, Михайла Дерегуса, Миколи Бажана, Михайла Стельмаха та Галини Кальченко до митців міжчасся епохи Сергія Параджанова, Георгія Якутовича, Ніни Матвієнко, Миколи Вінграновського, Ліни Костенко, Петра Гончара... Хіба в цьому немає жодної заслуги місцевої влади, що аж ніяк не можна прислухатися до партійних пропозицій «оспівати древній поліський квітучий соціалістичний край чи показати переваги його радянського стилю і способу життя».
Натомість — з’явилася критика колгоспних порядків на тему п’янства та безгосподарності. Пригадую цілком конкретний, життєвий приклад, коли Марія Оксентіївна — у природній їй манері народного філософування і моралістики — намалювала кілька картин, де в сюжеті та в характерах алегоричних людинозвірів «критикувалися» районні начальники, які не встигли до морозів зібрати з поля урожай.
Творчість української народної майстрині декоративно–алегоричної картини некоректно трактувати «традиційним антирадянським проектом», який «дивом прохлопали совєти». Це, насамперед, були засади вічного українського народного мистецтва з притаманними йому рисами: оптимізм народного світосприйняття, традиційність поетичної мови як одвічна мрія народу про гармонію з природою, співзвуччя міжособистісних людських стосунків на землі та у світі... Марія Оксентіївна наснажила світ народної картини своїм окремішнім оригінальним баченням художника, який працює на засадах глибоко закоріненої духовної та образотворчо–декоративної традиції українського народу.
Тобто в усіх значеннях це не був дисидентський проект, а фольклорно–позачасовий, дуже сильний у народному мистецтві дисонанс мрії порівняно з пізнавальною конкретикою життя за будь–якої влади, в будь–якій країні.
Але все могло бути гірше. Перед самою перебудовою з’явився новий — хижий, агресивний, лукавий і цинічний тип компартійців. Чимало із тих, хто швидко й успішно перейшов із епохи в епоху, з партії в партію, сьогодні мають «на чорний день» десятки картин великої українки і при відповідній нагоді пишаються незбагненною величчю народного генія...
Але до української Незалежності 1991 року Марія Примаченко створила 99,9 відсотка свого доробку. Останні п’ять–шість років вона, зі слів Катрі, зовсім не вставала з ліжка, хоча, погано бачачи, тремтячою рукою якось ще малювала. Я особисто мало вірю авторству картин цього періоду, які прописані чіткими, пружними, точними лініями, характеризуються бездоганним викінченням і, відповідно, впевненим підписом «М. П.».
Однак наразі про щасливу знахідку для родини Примаченків на межі 70—80–х років. Я, пригадую, завжди була вдячна дивовижній жінці — Гончарук Галині Йосипівні, яка працювала в Іванкові другим секретарем з ідеології — за її розуміння всіх тонкощів ситуації. Разом ми влаштовували фольклорні свята й екскурсії школярів до відомої малярки (у 60–х роках Марія Оксентіївна мала у Болотні дитячий гурток декоративного малювання — все мрію, може, хтось із його учасників обізветься і розповість, як саме їхня учителька «викладала» унікальне малювання). На один зі шкільних вечорів я привезла Миколу Степановича Вінграновського. Він читав свою прегарну поезію, розповідав, як справжній Орлюк, про кінозйомки в Олександра Петровича Довженка, про зустріч із геніальною маляркою в Болотні, стверджуючи, що за колоритом, за образністю мови і за фантазійністю вони — Примаченко, Довженко та Вінграновський — дуже схожі...
Я з дуже великою натяжкою (і, підкреслюю, не від свого імені як фахівця) вживаю термін «наївне мистецтво» щодо творчості геніальної болотнянської майстрині. Треба було знати сильну інтравертивну натуру цієї жінки, її енергопотенціал та психологічну організацію, щоби дуже засумніватися у «наївності». На мій погляд, принципово слід зауважити парадоксальне: вся діяльність Марії Примаченко була сумою життєвих обставин і особистісних естетичних потреб, які одночасно діяли всупереч і завдяки всім умовам життя, а не були тільки протестними та компенсуючими актами.
У «польових умовах» я не зауважила глибинного, гнітючого, руйнівного комплексу неповноцінності через обставини каліцтва. Тобто уявити комплекс неповновартісності, як це пропонує класична психологія, в образі мотронки (маленької, як правило, злої особи всередині великої), — я ніколи цього не фіксувала в особі Марії Оксентіївни.
Працюючи в авторській програмі НТКУ «Не все так погано у нашому домі», я зрозуміла й опанувала саме цей підхід, — творчість від позитивного погляду на життя, але його реалістичної оцінки. Шкода, що цикл вичерпав себе, але інакше (об’єктивно) й не могло бути, бо він виростав не з мрії, а з дійсності, яка, на жаль, змінилася на гірше — люди втратили опертя віри та довіри... Я не знаю, що би зараз писала моя дорога і незабутня Марія Оксентіївна, якби залишилася жити: напевно, все менше і менше квітів і більше алегорії екзотичних звірів — тільки зовні олюднених...
Людмила Лисенко
Ніхто до сьогодні не знає ні її точної дати народження, ні приблизного року смерті, ні місця поховання. Не дійшло до нашого часу і жодної фотографії чи портрета письменниці, оскільки вона не мала власних дітей і внуків, які могли б зберегти для історії подібні свідчення. >>
Тарас Шевченко прожив коротке і тяжке життя. Він помер у 47 років, з яких 24 припали на кріпацтво, 10 — на заслання і лише 13 років поет був порівняно вільною людиною. >>
Наближається 155-та річниця з дня народження мецената Євгена Чикаленка. Чикаленко п’ять років добивався дозволу царської цензури на видання своїх україномовних книжок, оплачував гонорари Бориса Грінченка і допомагав хворому Іванові Франку, уже сам бідуючи. >>
Королеві Великої Британії Єлизаветі ІІ 21 квітня виповнюється 90 років. За традицією, день народження королеви святкується двічі на рік, тому майже увесь 2016-й у Британії вважається ювілейним. Без сумніву, Єлизавета ІІ на цей час є найвідомішим монархом світу. >>
Нещодавно в Музеї шістдесятництва відкрилася виставка «Він бачив крізь час», присвячена видатному історику, культурологу, філософу, археологу, громадському діячеві — Михайлу Юліановичу Брайчевському. Лише найближче оточення вченого знало його ще й як неабиякого поета та художника. >>
Жива легенда стверджує — допоки Оранта молитиметься за Україну в Софії Київській — незнищенним буде український дух, український народ. Тому й, певно, жодна нація цього світу не має такого сузір’я видатних жіночих постатей, які творили національну та світову історію, зупиняли світове зло, ставали символами незламності людського духу та проривного пасіонарного чину в найкритичніших для народу буревіях історії… >>
