Марина ГРИМИЧ: Я ще пуп'янок

      — Панi Марино, як ви долучилися до ідеї «Жіночого кулака»?

      —  Мене залучили до цієї ідеї Діана Клочко з Петром Мацкевичем. Я з радістю погодилася, бо вважаю, що всі авторки «кулака» — початківці. І це буде для нас гарною промоцією.

      — Але ж «Егоїст» — це вже четверта ваша книжка.

      — Все одно я вважаю себе початківцем. Я ще не розкрилася. Я ще — пуп'янок. Зараз не радянські часи з їхньою плановою економікою, плановими рецензіями. Зараз ми самі собі пробиваємо дорогу і в групі це легше робити, ніж поодинці.

      — З огляду на назву серії, в яку входить роман «Егоїст», ви не можете не мати власної точки зору на український феміністичний рух.

      — Так склалися обставини, що я не належу до феміністок, але дуже поважаю й ціную наших українських жінок. Вважаю, що вони особистості у всьому — і в побуті, і в кар'єрі. Хоча я не поділяю радикальних поглядів деяких українських феміністок про те, що жінки вищі, ніж чоловіки. Вважаю, що є прекрасна жіноча культура, прекрасна чоловіча культура. До того ж як етнолог я досліджувала це питання. Статус жінки в українському суспільстві завжди був на порядок вищий, ніж в інших. Але однак це було патріархальне суспільство. Зараз уже доведено, що матріархату ніде й ніколи не існувало.

      — Чому ви вирішили написати твір про чоловіка? Наболіло?

      — У нас склалося дещо зневажливе ставлення (звісно ж, із боку чоловіків) до жіночої літератури. Вирішила довести собі та іншим, що жінка може достойно написати про чоловіка. Крім того, маю правило, що завжди пишу тільки про те, що знаю. Образ егоїста, хоч він і не ідеальний, мені імпонує. Мені цікаво було з цим образом попрацювати.

      — Подейкують, що прототипом головного героя є ваш чоловік — Ігор Осташ...

      — Значною мірою — так, хоч я намагалася це завуалювати через певні політичні мотиви. Це мені мало вдалося, бо вже деякі наші знайомі з політичних кіл почали запитувати, навіщо я це писала, навіщо розкривала для загалу їхнє життя. Щоб цілком не ототожнювали чоловіка з моїм «егоїстом», я вводжу в сюжет сімейну пару — Марину та Ігоря. Хоча не брехатиму, ніби головний герой — цілком «злизаний» з мого чоловіка. Я не вмію так от брати людину і повністю переносити в текст. Головний герой — це збірний образ.

      — Ви, як практично всі українські письменники, не заробляєте грошей літературною творчістю...

      — Так. Я викладаю в Київському університеті ім. Т. Г. Шевченка на історичному факультеті, кафедра етнології. Зараз працюю над докторською дисертацією.

      — Що вас спонукає займатися водночас літературою та викладацькою роботою?

      — Такий у мене характер. З мене вже вдома сміються, коли вранці у вихідний першою моєю фразою є: «Давайте сплануємо день». З одного боку я люблю порядок і чіткість, а з іншого — боюся загрузнути в щоденній рутині. Література існує для мене як спосіб розслабитися. Крім того, писати мені подобається. Я з дитинства знала, що буду письменницею. Але, взявшись за кар'єру, думала, що до письменництва дозрію хіба що на старості років. Але «Коронація слова» дала мені шанс розпочати свою літературну діяльність раніше.

      — І як ставляться до цієї вашої діяльності колеги по університету?

      —  Я намагаюся не говорити про це на історичному факультеті. По-перше, тому що прийшла я туди — з філологічного. Я кандидат філологічних наук. І мені б не хотілося розмов, мовляв, що ти, філолог, робиш на історичному факультеті? Або чому ти пишеш художні тексти, коли твоя справа — викладати. Тож на роботі я поводжуся скромно, не роблю собі літературної реклами. Але з інтерв'ю та публікацій проте дізналися. І найшвидше інформація поширилася серед студентів. Вони купують мої книжки, просять автограф, а потім на іспиті я вже не можу поставити їм погану оцінку. Тобто це заважає моїм службовим обов'язкам, тож я щосили намагаюся мовчати і не розводитися про своє письменництво.

      — Як сприймає чоловік вашу творчість?

      — Позитивно. Хоч я страшенно боялася негативної реакції. Про перший роман, який подала на конкурс, сказала йому вже тоді, коли мала на руках повідомлення про те, що я потрапила у фінал. Він дуже здивувався, бо думав, що я ночами пишу дисертацію. Та й для всіх це була несподіванка: для батьків, для дітей...

      — Скільки дітям років?

      — Доньці — 19, а синові — 8 років. Узагалі ж мій чоловік — людина із західною ментальністю. Він знає, що це все працює на імідж сім'ї і на його імідж. А політики дуже про це дбають.

      — Як ви ставитеся до своїх колежанок по «Кулаку...» — Марини Мєднікової та Лариси Денисенко?

      — Ми сподобалися одна одній. У них немає фальшу і вони прикольні. Такі, як і я. Хоча і пишемо, і мислимо ми цілком по-різному. І це добре.

      — Стосовно «егоїстичного» гардеробу. Невже у вашого чоловіка він такий розкішний, як змальовано в романі?

      —  Набагато скромніший. Але те, що я написала, ми збираємося втілити у життя. Не за кількістю речей, а за тим, як за ними треба доглядати. Просто зараз ми маємо замале помешкання, щоб дозволити цілу кімнату виділити під гардеробну. Але працюємо над цим питанням.

      — Де ви любите відпочивати, крім як за комп'ютером, пишучи романи?

      — У селі, де народився мій чоловік, на Прикарпатті. Я вже там вкорінилася. Але час від часу Осташ бере мене в закордонні поїздки. Як етнограф я люблю екзотичні країни. Але квитки дуже дорогі, тож їду лише коли його запрошують із дружиною. Я була в Китаї, поїздила по арабському світу. В Туреччині і на Кіпрі я була не як туристка, а як етнограф: мандрувала.

      — Чи Україна, з точки зору, скажімо, європейців, — екзотична країна?

      — На жаль, ні. Для європейців — це звичайна провінція, з усіма її атрибутами — необлаштованим побутом, ментальністю. Україна нецікава ні з точки зору економіки, ні з точки зору культури. Бо ми такі ледачі, що навіть свої величезні духовні надбання лінуємося як слід подати.

      — Частіше їздите з дітьми чи самі?

      — Частіше самі, бо з дітьми дуже дорого. Але родина в нас дуже дружна, хоч кожен у ній — індивідуальність. Любимо гумор, часто навіть — чорний. Тож часом сторонні нас не розуміють.

      — Як з'явилися у вашому романі націонал-анархісти?

      — Націонал-анархістська позиція дуже жорстока. Я не можу сказати, що це моя позиція. Але коли я дивлюся на Україну, то мені здається, що іншого виходу немає. Не можна розв'язати наші проблеми, не усунувши (звісно, жодним чином не маю на увазі фізичного знищення) певну категорію людей від влади.

      — Маєте дуже приємні парфуми...

      — Зараз розповім. Я дуже чутлива до запахів. Переважна більшість парфумів викликає у мене алергію. А це арабські парфуми. Ми зовсім не знаємо культури запахів арабського світу. Всі французькі парфуми починаються зі Сходу. Араби на цьому розуміються. Дружина нашого посла в Еміратах повела мене в магазин, де з усіх запахів я вибрала цей. Він не популярний у арабських жінок, але мені дуже сподобався. І думаю, що в Києві ніхто, крім мене, таких парфумів не має.