Один у полі серед воїнів

Цей рік знаменний для Червоного Хреста — відзначено 150–ту річницю битви біля Сольферіно на півночі Італії, яка поклала початок як народженню самої Італійської держави, так і самої цієї гуманітарної організації, а у вересні виповнюється 90 років від створення руху Міжнародного Червоного Хреста та Червоного Півмісяця. Відтак цілий рік триватиме глобальна кампанія «Наш світ. Твій крок», яка повинна нагадати мешканцям планети про їхню персональну відповідальність за зменшення людських страждань.

Батька–засновника Червоного Хреста, ініціатора підписання Женевської конвенції Анрі Дюнана часто описують як такого собі святого гуманітарія–ідеаліста, але насправді він був реалістом, який умів реалізувати високі ідеї. Це була сповнена контрастів особистість, яка винайшла гуманітарне право.

Від битви біля Сольферіно до народження гуманізму

Анрі Дюнан народився 8 травня 1828 року в Женеві у релігійній родині. Хлопець не був сильним у науках, тому його відрахували з коледжу Кальвіна за погані оцінки в навчанні. Короткий час він працював службовцем у фірмі з обміну грошей, а в 26 років потрапив у світ бізнесу. Його призначили представником «Женевської колоніальної компанії» в Північній Африці та на Сицилії. Пізніше він вирішив заснувати власну справу в Алжирі: розробив фінансову схему прибуткової експлуатації великих площ землі в цьому регіоні. Але на заваді стала місцева влада, яка відмовила йому в праві провести воду для зрошування цих земель.

Дюнан вирішив не здаватися і звернутися по допомогу до самого імператора Франції Наполеона ІІІ. І для цього відбув на північ Італії, де Наполеон готувався разом із королем Сардинії вибити австрійські війська. Дюнан прибув до містечка Сольферіно 24 червня 1859 року, коли там творилася європейська історія — відбувалася найбільша після Ватерлоо битва ХІХ століття. У жорстокому протистоянні франко–сардинського альянсу й австрійської армії вздовж 15–кілометрової лінії, що проходила біля мальовничого озера Гарда, зійшлися приблизно 300 тисяч вояків. Битва була останньою в європейській історії, якою керували монархи. Лише Наполеон ІІІ спостерігав за нею в полі досяжності пострілів гармат, і кілька осіб з його оточення отримали поранення. Австрійський кайзер Франц–Йозеф І був далеко звідси, так само і король Сардинії Віктор–Емануель ІІ пихкав сигарою за чотири–п’ять кілометрів від поля бою, на якому ріками лилася кров.

Кривава різня тривала 12 годин. Битвою її було важко назвати, бо бездарні полководці не мали чіткого плану та тактики, тому солдати просто винищували один одного, часто — в рукопашному бою. Приблизно 10 тисяч солдат полягли безпосередньо на полі. Ще близько 40 тисяч отримали поранення і конали, полишені напризволяще. Їм ніхто не допомагав, бо на всю цю людську криваву масу припадало лише шестеро військових лікарів з армії Наполеона ІІІ.

Дюнан організував місцевих селян на надання пораненим першої допомоги, яка полягала хоча б у тому, щоб дати помираючим води. Пережите стало для Дюнана такою глибокою психічною травмою, від якої він так ніколи й не оговтався. Уже в Женеві він написав книжку «Спогади про Сольферіно». І водночас розробив ідею організації, яка б допомагала пораненим на війні та всім, хто зазнав страждань від бойових дій.

1863 року Дюнан разом із чотирма швейцарськими однодумцями створив у власній квартирі в старій частині Женеви Міжнародний комітет з надання допомоги пораненим, який 29 жовтня 1863 року (це день народження Червоного Хреста) перетворився на Міжнародний комітет Червоного Хреста (МКЧХ). Можна сказати, що ці п’ятеро людей були наївними у своїх сподіваннях перевернути світ і зробити його кращим. Але Дюнан вжив усіх засобів впливу на уряд Швейцарії та уряди інших європейських країн, і вже наступного 1864 року, було організовано міжнародну дипломатичну конференцію за участі 16 європейських країн, яка заклала базу під підписання першої Женевської конвенції. Цей документ визначав правила ведення воєн, встановлював гуманітарні норми поводження з пораненими та засновувалася емблема для ознаки тих, хто буде надавати допомогу пораненим. До цього часу військові лікарі носили звичайну офіцерську форму, тому противник винищував їх. Польові шпиталі також не мали ознак, тому скупчення військових біля них давали привід артилерії противника розстрілювати їх у першу чергу. Женевська конвенція запроваджувала правило, що всі медичні працівники, санітари, транспорт та шпиталі повинні мати на собі захисний знак у вигляді червоного хреста на білому полі. Цей знак було прийнято з поваги до країни–організатора Женевської конвенції: він повторює швейцарський прапор, але із взаємною заміною кольорів.

Перша Женевська конвенція 1864 року стосувалася винятково допомоги пораненим солдатам, тому 1949 року (60 років тому) вона була переглянута, доповнена змінами, що стосувалися інших гуманітарних питань.

Повороти долі: від забуття до Нобелівської премії

Наступні 30 років життя Анрі Дюнана були періодом різких контрастів. Віддаючи всі сили роботі в Червоному Хресті, він повністю занапастив свій бізнес в Алжирі. У квітні 1867 року змушений був проголосити банкрутство, а 17 серпня 1867 року суд у Женеві визнав його винним у доведенні своєї фірми до банкрут­ства з використанням шахрайських методів. Отримати такий судовий вирок у ті часи, коли честь ставилася понад усе, означало стати суспільним покидьком. Дюнан упродовж кількох наступних років жив, як жебрак. Колишній приятель, однодумець та співзасновник Червоного Хреста Гюстав Муаньє не подав руку допомоги Дюнану, а наполіг на його виключенні з комітету, щоб тінь ганьби не лягла на організацію.

1895 року Дюнан залишив Женеву і поселився в Хайдені, маленькому містечку в кантоні Аппенцель. Але відсторонення від справи, якій він присвятив життя, та зрада однодумців стали для нього настільки глибокою раною, що 1892 року його відправили помирати до хоспісу в Хайдені. У кімнаті №12 цього закладу він прожив останні 18 років свого життя.

1895 року німецький журналіст Георг Баумбергер знайшов Дюнана і написав про нього статтю, яка нагадала про цю унікальну особу та знову привернула до неї увагу світу. 1901 року вперше вручали Нобелівські премії, і Андре Дюнан став першим в їхній історії лауреатом премії миру. Міжнародний комітет Червоного Хреста поздоровив його з цією нагородою, що стало частковою реабілітацією похованої за життя геніальної людини. Анрі Дюнан помер 30 жовтня 1910 року і був похований на цвинтарі в Цюріху без жодних церемоній.

Як зараз працює Червоний Хрест

МКЧХ на цей час є приватною гуманітарною агенцією зі штаб–квартирою в Женеві, хоча її фінансують уряди різних країн світу. Трьома найбільшими донорами є США, Велика Британія та Швейцарія. Його бюджет на 2008 рік становив 949 млн. доларів — найбільший в історії організації. Внесок власне Швейцарії у нього становив минулого року 101 млн., а цього року — 105 млн. швейцарських франків. Незважаючи на це, до правління комітету у складі 15—25 членів входять винятково швейцарці. Президентом МКЧХ зараз є швейцарець Якоб Келленбергер.

Упродовж усіх років існування МКЧХ залишався головною рушійною силою в галузі розвитку міжнародного гуманітарного права. До початку 90–х років ХХ століття делегатами МКЧХ могли бути винятково громадяни Швейцарії, але дотепер ситуація дещо змінилася: з 11 тисяч 800 делегатів 9500 є громадянами Швейцарії, а решта — представники інших країн. Вони працюють у 80 країнах світу і щороку допомагають приблизно 15 мільйонам людей. Найбільші операції проводяться в Судані, Сомалі, Іраку, Афганістані, Шрі Ланці та Чаді. Оскільки делегатам належить працювати в екстремальних умовах, то вони спочатку проходять кількатижневу бойову, медичну та іншу підготовку, яка нагадує тренування елітних командос, у таборі «Екогія» поблизу Женеви. Щороку через цей табір проходять приблизно 200 новобранців.

Річна заробітна плата делегата–початківця становить від 70–86 тис. швейцарських франків, залежно від попереднього досвіду та наявної кваліфікації. Отримувати щомісяця приблизно шість тисяч американських доларів виглядає спокусливою перспективою, але потрібно пам’ятати про те, що йдеться про роботу зі значним ризиком для життя. Базові вимоги до потенційного делегата (делегатки): він повинен бути готовий полишити свою родину щонайменше на 24 місяці й бути відправленим у будь–яку країну світу; вік делегата та працівника адміністративної служби повинен бути не менше 25 і не більше 35 років; він повинен володіти розмовними англійською та французькою мовами, мати університетську чи прирівняну до неї освіту і досвід роботи за фахом не менше двох років.