Ця сторінка нашої історії була маловідомою до останнього часу, і дивуватись тому не випадає. «Компетентні органи» встановили таку завісу таємничості довкола перебування радянських військ у Єгипті та їхньої участі в арабо–ізраїльському конфлікті на рубежі шістдесятих–сімдесятих років минулого століття, крізь яку не просочувалася жодна офіційна інформація. Навіть якщо Головліт ще пропускав невеличку дозу правди, то потім військова цензура немилосердно викреслювала найменші згадки про «радянський слід».
Доходило до того, що ні у військовому квитку, ні в особових справах жодного учасника не робили записів про те, що вони перебували за кордоном, а після звільнення в запас у них брали підписку про нерозголошення цих фактів. Служили вони не в звичній для нас формі — всіх одягнули в те, що носили солдати та офіцери місцевої армії, а на наші літаки були нанесені розпізнавальні знаки військово–повітряних сил Об’єднаної Арабської Республіки. І хоч військову службу в Єгипті пройшло кілька десятків тисяч наших співвітчизників, пересічний громадянин довідатись про це міг тільки з передач західних радіостанцій і випадкових згадок у розмовах, та й то — з притиснутим до уст пальцем: мовляв, нікому не розказуй.
Наприкінці дев’яностих гриф таємності нарешті зняли, у російській столиці ветерани воєнних дій у Єгипті об’єдналися в громадську організацію, а через кілька років там же вийшов чималий томик їхніх спогадів. Знайти українців, які служили в частинах, що протистояли ізраїльській армії на суецькому березі, було нелегко, адже весь контингент розпорошився по колишньому Союзу, люди за неповні чотири десятиліття втратили контакти між собою. І все ж мені пощастило — я розшукав двох учасників тієї військової кампанії, і вони погодились розповісти про єгипетські будні.
«Туристи, шикуйсь! Струнко!»
Передумовою подій стала поразка Єгипту в «червневій війні» 1967 року, яка показала його слабкість перед Ізраїлем. Спроба отримати реванш наприкінці 1969 року у так званій «війні на виснаження» ні до чого доброго не привела. Після артилерійського вогню по позиціях ізраїльської армії в небо піднялись літаки противника і, безперешкодно захопивши повітряний простір, почали методично бомбардувати єгипетські об’єкти. Наприкінці грудня єгипетський президент Гамаль Абдель Насер прилетів у Москву і попросив військової допомоги для захисту країни — насамперед від нападів із повітря. Політбюро ЦК КПРС вирішило таку допомогу надати. Підготовку і таємне перекидання в Єгипет оперативного угруповання, до складу якого входили зенітно–ракетна дивізія, авіаційна та військово–морська групи, радянське командування назвало операцією «Кавказ».
Озброєння перевозили суховантажними теплоходами під виглядом сільськогосподарської техніки (на палубі справді стояла вона, а в трюмі — ракети і зенітки), розвантажувалось і перевозилося на позиції вночі.
Особовий склад був замаскований під туристів, причому не тільки під час першої висадки: кожне поповнення їхало в Єгипет як цивільні люди, так само — поверталось назад. Як розповідає Василь Мельниченко (зараз мешкає в смт Тростянець на Вінниччині), перед відправкою в усіх забирали документи, будь–які особисті фотографії і військову форму, натомість видавали костюми, сорочки, туфлі. Щоправда, до закупівлі майна інтенданти підійшли суто по–військовому: всім «туристам» були видані однаковісінькі одяг, взуття, валізи та інше спорядження...
За словами вінничанина Анатолія Юрченка, при відборі звертали увагу на наявність татуювання. У кого були наколки — відбраковували відразу. З відібраними тричі проводили співбесіду, і щоразу це робив представник командування у чині генерала.
Мельниченко служив в авіації, тому його з товаришами перевозили повітрям. Дізнався про те, де опинився, тільки після посадки літака на аеродромі в Каїрі. Водієві–механіку зенітної артилерійської установки «Шилка» Юрченкові випала інша дорога — морем. З Миколаєва до Александрії «туристи» пливли три доби, потім їх перекидали в дивізіони літаками.
Перед відправленням ніхто не знав, де і яке секретне завдання доведеться виконувати. Навіть сім’ям офіцерів напочатку це не повідомляли, то що там уже казати про рядових. Батьки Мельниченка через таку надсекретність мусили зайве попереживати. Писали листи в Москву на таємничу поштову скриньку, а син ні словом не відповідав, де служить. Тоді «добрі люди» постарались переконати, ніби Василь сидить у в’язниці, і мати зі сльозами на очах ставила в церкві за нього свічку — аж поки син не вернувся. З батьками Юрченка казусів не трапилося: після прибуття він випадково зустрів у порту рідного дядька, який служив офіцером і саме збирався додому у відпустку.
Полювання на «Фантоми»
Щойно воїни добирались до своїх частин, як їм наказували скинути цивільний одяг і вдягнути однострої єгипетської армії. У них служили до кінця.
Василь Мельниченко опинився посеред пустелі в охороні нашого аеродрому (вже дорогою на батьківщину, через чотири місяці, дізнався, що він базувався за 100 кілометрів од Суецького каналу). Поблизу — жодного населеного пункту, скільки сягало око — розпечені на сонці жовті піски.
Найцікавіші спогади — про спілкування з льотчиками, які виконували бойові та розвідувальні завдання. Зрідка вони пригощали солдатів розбавленим спиртом, який уміли зекономити при регламентних роботах, а після чарки ділилися враженнями. Тоді Мельниченко вперше почув, що наші літаки МіГ–21 перевершували тодішні американські «Фантоми», які були на озброєнні ізраїльських ВПС. Тоді ж у воєнних умовах проходив випробування новий МиГ–25РБ — він зарекомендував себе блискуче, і вже у грудні 1972 року державна комісія вирішила взяти його на озброєння.
Анатолієві Юрченку Африка подарувала набагато яскравіші враження. Хлопець опинився в зенітній батареї, яка прикривала від авіанальотів Асуанську ГЕС. Зенітна точка, на якій він провів дев’ять місяців, була вкопана у вершину пагорба за п’ятсот метрів від греблі електростанції. Там же були викопані землянки, в яких жили. І за весь період не трапилось жодного дня, коли б не лунала тривога. Якщо навіть ізраїльські літаки не прилітали, тривога оголошувалася навчальна.
Брати участь у стрільбі по справжніх цілях не довелося. І він, і Василь Мельниченко потрапили до Єгипту в 1972 році, вже під час перемир’я (основні бойові зіткнення закінчилися до серпня 1970–го). Однак щойно з’являлися «Фантоми», їх постійно вели під прицілом, напружено очікуючи можливої команди дати залп.
У зенітників вистачало вільного часу, щоб зайнятись облаштуванням комфортного «гніздечка». Оскільки будматеріали їм, ясна річ, не виділялись, то користувались способом, звичним для військовиків на всій неозорій території Союзу. Під орудою командира взводу тихцем під’їжджали вночі до якого–небудь арабського будівництва і закидали все необхідне до кузова вантажівки. На зенітну точку навіть провели водогін і влаштували душ. Хоч в останньому і не виникало потреби — бігали за кількасот метрів скупатись у Нілі. Правда, коли якось побачили у воді крокодила, бажання лізти в річку пропало надовго...
Контрабанда на пам’ять
У липні 1972 року керівництво Єгипту оголосило про припинення діяльності радянських військових радників і спеціалістів (на ту пору їх нараховувалось близько 20 тисяч), і за три місяці збройний контингент покинув країну.
Анатолій Юрченко, повантаживши в Александрії зенітні самохідки на корабель, так само, як і прибув (пасажирським теплоходом та в цивільному одязі), відбув на батьківщину. Між стінками валізи, перед тим відпоротими і акуратно пришитими знову, лежали заборонені до перевезення папери, а точніше — фотопапір. Мати при собі фотоапарати заборонялось категорично, але хто ж дотримується всіх заборон? У взводного був фотоапарат, іноді він давав його хлопцям, а матеріали і реактиви можна було купити в містечку біля ГЕС. Найбільшу проблему — відсутність фотозбільшувача — розв’язали самі, власноруч виготовивши його з оптичних приладів зенітної установки. От тільки свої світлини довелось везти додому контрабандою.
Василя Мельниченка затримали на місяць у Каїрі — він був зайнятий відправкою в Союз військової техніки. Хлопець тоді не знав, що для нього арабо–ізраїльська війна ще не закінчилася. Через пару місяців його чекало нове тривале спецвідрядження в зону конфлікту — в Сирію...