Ця сторінка нашої історії була маловідомою до останнього часу, і дивуватись тому не випадає. «Компетентні органи» встановили таку завісу таємничості довкола перебування радянських військ у Єгипті та їхньої участі в арабо–ізраїльському конфлікті на рубежі шістдесятих–сімдесятих років минулого століття, крізь яку не просочувалася жодна офіційна інформація. Навіть якщо Головліт ще пропускав невеличку дозу правди, то потім військова цензура немилосердно викреслювала найменші згадки про «радянський слід».

Доходило до того, що ні у військовому квитку, ні в особових справах жодного учасника не робили записів про те, що вони перебували за кордоном, а після звільнення в запас у них брали підписку про нерозголошення цих фактів. Служили вони не в звичній для нас формі — всіх одягнули в те, що носили солдати та офіцери місцевої армії, а на наші літаки були нанесені розпізнавальні знаки військово–повітряних сил Об’єднаної Арабської Республіки. І хоч військову службу в Єгипті пройшло кілька десятків тисяч наших співвітчизників, пересічний громадянин довідатись про це міг тільки з передач західних радіостанцій і випадкових згадок у розмовах, та й то — з притиснутим до уст пальцем: мовляв, нікому не розказуй.

Наприкінці дев’яностих гриф таємності нарешті зняли, у російській столиці ветерани воєнних дій у Єгипті об’єдналися в громадську організацію, а через кілька років там же вийшов чималий томик їхніх спогадів. Знайти українців, які служили в частинах, що протистояли ізраїльській армії на суецькому березі, було нелегко, адже весь контингент розпорошився по колишньому Союзу, люди за неповні чотири десятиліття втратили контакти між собою. І все ж мені пощастило — я розшукав двох учасників тієї військової кампанії, і вони погодились розповісти про єгипетські будні.