Піке над Дніпропетровщиною

Нині подібне усвідомити важко, але радянські газети про транспортні катастрофи тоді не писали. І по радіо чи телебаченню про це теж не повідомлялося. Немов їх не було взагалі.

Однак у цьому випадку факт катастрофи приховати було неможливо. І зовсім не тому, що вона вражала небувалою масштабністю, — у небі поблизу Дніпродзержинська зіштовхнулися у повітрі два літаки Ту–134А загалом зі 186 пасажирами і членами екіпажу на борту. Один із них слідував за маршрутом Ташкент–Гур’єв–Донецьк–Мінськ, курс другого проліг з Челябінська до Кишинева з проміжною посадкою у Воронежі. Проблема зі звичним утаємниченням інформації поставала вельми серйозно у зв’язку лише з однією обставиною: в одному з лайнерів летіла вся футбольна команда — ташкентський «Пахтакор». А цього вже не приховати за всього бажання. Та й як приховаєш, коли попрощатися зі своїми улюбленцями зійшовся мало не весь Ташкент? Проте все одно скупа інформація про цю вражаючу трагічну церемонію була опублікована лише в футбольній газеті. Навіть мій колега–журналіст, який тоді працював в одному з друкованих дніпродзержинських видань, зібравши найдетальніший матеріал про катастрофу, наразився на панічний переляк редакторки, яка не наважилася опублікувати інформацію про падіння двох літаків мало не на кількасоттисячне місто.

Трагедія, яку втаємничити неможливо

А для багатьох мешканців навколишніх сіл, насамперед — Курилівки, що розташовані територіально у Петриківському районі й нині буквально підпирають стіни багатоповерхівок на активно розбудованому лівобережжі Дніпродзержинська, не існувало жодної таємниці щодо небувалої трагедії вже тоді, 30 років тому.

Лідія Василенко того дня гуляла на весіллі по–сусідству. Столи накрили за звичною для сільської місцевості традицією просто на подвір’ї. І коли у повітрі щось несамовито загуло, перед очима усіх присутніх на весіллі постала моторошна картина — з неба падали, здавалося, просто на село шматки літаків, людських тіл, крісла, взуття, валізи... Одна з машин, зрештою, впала у ліску зовсім неподалік від Курилівки. І вони просто на весільному авто і помчали на місце трагедії, опинившись там серед перших. Те, що у цьому лайнері летіла команда «Пахтакор», Лідія Полікарпівна знала вже тоді. Справа у тому, що літак, який летів з Ташкента, зачепив хвіст машини, яка тримала курс на Кишинів. Після цього молдавський лайнер вибухнув у повітрі. А той, що летів із Ташкента, впав поблизу Курилівки. І за залишками спортивної форми можна було розпізнати футболістів «Пахтакора», які летіли у передній частині салону. Точніше, не розпізнати, а про це здогадатися. Бо все перетворилося на криваве місиво. Отож фактично з усіх трупів загиблих, як розповів мені відомий дніпропетровський судмедексперт Валерій В’юн, що брав участь у їх ідентифікації, зміг розпізнати хіба що один.

— Тієї миті я саме прала на подвір’ї, — пригадує Галина Мішок. — Чую — страшний вибух. І що тільки до землі не летить — сидіння, поролон, сумки, одяг... Наче дощ із неба. Прибігла до літака, який упав, — жах: валяються рештки металу, побачила кілька обвуглених людських трупів... І на деревах висіли людські органи. Дитячий трупик на узбіччі дороги дотепер не можу забути. Невдовзі біжать солдати, наїхало бозна–скільки машин «швидкої допомоги», тільки навіщо вони потрібні?

Солдати ж працювали на місці катастрофи впродовж добрих двох тижнів. Очевидці пригадують, що вони, ще зовсім молоді, від такої роботи чманіли. Спека, як назло, стояла несамовита, і нестерпний сморід оповив округу. Тим паче що радіус розлітання решток літаків та людських тіл сягав 30 кілометрів.

Коли ж військові з місця трагедії відбули, люди ще впродовж тривалого часу знаходили найрізноманітніші свідчення катастрофи. Навіть зараз, через тридцять років, побувавши на місці падіння одного з літаків, у якому саме й летіли футболісти «Пахтакора», я побачив деякі металеві деталі та шматки обшивки літака. Коли великі частини лайнера відразу після катастрофи вивезли, менші закопали в кількох могильниках. Пізніше, у середині 90–х, позначених активним «полюванням» на метал, місцеві жителі наполегливо намагалися знайти шматки дюралюмінієвої обшивки літака і чого тут тільки не знаходили.

«Спостерігаю падіння частин літака»

Про причини небаченої трагедії нині вже написано чимало. Літаки зіштовхнулися в південно–західному секторі Харківського районного центру управління польотами. Метеообстановка виявилася того дня непростою — небо затягнуло густими хмарами. Диспетчер помилково, не подивившись на індикатор повітряної обстановки і не проконтролювавши розташування білоруського і молдавського літаків, спрямував їх на одну висоту. Коли ж схаменувся, вже було пізно. Ту–134А під кутом 95 градусів врізався у білоруський лайнер, що летів з Ташкента. Візуально пілоти обох машин розгледіти небезпеку не могли — видимість була нульовою.

Падіння лайнерів спостерігав екіпаж літака Ан–2 Донецького авіапідприємства, який здійснював регулярний рейс за маршрутом «Черкаси — Донецьк». Він і передав на землю: «Борт 91734. У районі населеного пункту Курилівка спостерігаю падіння частин літака. По–моєму, Ту–134».

В акті державної комісії про причини катастрофи сказано так: «Дії диспетчерів Жуковського і Сумського з управління літаками... з урахуванням допущених ними відхилень і порушень настанови у здійсненні польотів цивільної авіації, технології роботи і посадової інструкції спричинили прямий вплив на виникнення аварійної ситуації і розвиток її у катастрофічну з наступним зіткненням у повітрі». Отож двоє харківських диспетчерів, яких визнано винуватцями трагедії, дістали по 15 років позбавлення волі кожен.

Символ вічного життя

На цій місцевості в 1979–му, кажуть, росли переважно кущі. Тепер же з плином років вимахав справжній ліс. Тільки на місці падіння літака з «Пахтакором» дотепер не росте нічого — лишень густа трава. Бозна–коли хтось із родичів загиблих тут встановив меморіальний надгробок і оградку. Декілька років тому на цьому місці з’явився добротний гранітний обеліск. Але цим не обмежилося.

Як розповідає голова Курилівської селищної ради Олена Саєнко, років шість тому до неї зателефонували з Узбекистану. Жіночий голос представився вдовою загиблого в катастрофі тренера «Пахтакора» Ідгая Тазетдінова. Відомий український наставник Олег Базилевич, який тоді був в узбецькій команді головним, вилетів із Ташкента раніше за сімейними обставинами. І це врятувало йому життя.

Алла Тазетдінова повідомила про своє бажання встановити у Курилівці пам’ятник загиблим членам самобутньої команди. Відтоді вони з Оленою Саєнко стали спілкуватися постійно. Однак роки спливали, а справа далі намірів не просувалася.

І тільки нещодавно Олені Саєнко зателефонувала з Ташкента Алла Тазетдінова: «Гроші є!». Вдова тренера заздалегідь прибула в Україну. Адже на підготовку відкриття пам’ятника потрібен був час. І всі необхідні документи для цього були оформлені оперативно. Напередодні 30–річчя з дня нечуваної трагедії у Курилівці урочисто відкрили пам’ятник узбецькій команді. Разом із Аллою Тазетдіновою, яка нині очолює раду ветеранів «Пахтакора», у церемонії взяв участь і заступник генерального директора клубу Аскар Талібжанов, рідний брат загиблого в катастрофі адміністратора команди Мансура Талібжанова. Він не приховував свого захоплення тим, як українці зберігають пам’ять про футбольну команду Узбекистану:

— Курилівка дотепер пам’ятає наших хлопців, — цитується на офіційному сайті футбольного клубу «Пахтакор». — Ми побачили, як селяни дбайливо ставляться до символічної могили загиблих у тій трагедії. Нас вразила й одночасно порадувала поінформованість українських друзів не лише про ті події 1979 року, а й сьогоднішні справи «Пахтакора». Ми вдячні всім, хто зберігає пам’ять про «Пахтакор–79».

А Лідія Василенко не лише пригадала обставини трагедії, які не зітруться з її пам’яті ніколи, а й подякувала узбекам за порятунок її сина — важко пораненому в Афганістані, йому врятували життя медики саме в Ташкенті.

Цей пам’ятник встановили у центрі села. Він символізує обірване людське життя, футбол (гранітний м’яч лежить біля постаменту) і вічне життя — журавель, спрямований у небо.

Викарбувано тут і прізвища всіх 17 загиблих членів команди: Ідгая Тазетдінова, Мансура Талібжанова, лікаря Володимира Чумакова, футболістів Равіля Агішева, Михайла Ана, Алима Аширова, Сірожитдіна Базарова, Костянтина Баканова, Юрія Загуменних, Шухрата Ішбутаєва, Олександра Корченова, Миколи Куликова, Володимира Макарова, Сергія Покатилова, Вадима Сабірова, Володимира Федорова, Віктора Чуркіна.

Певне відношення до України серед них мав хіба що Володимир Макаров, який у 1978 році перейшов до «Пахтакора» з одеського «Чорноморця», але відійти у вічність їм судилося саме на землі українській.