Європейський хуторянин

Здавалося б, творець українського правопису, перекладач Шекспіра, Гете, Байрона, Біблії, автор «Записок о Южной Руси», «Чорної ради» і багатьох інших визначних творів заслуговує на найщирішу повагу і вдячність українського суспільства. Тож наприкінці 20–х років Інститутом Тараса Шевченка в УРСР було розпочато підготовку зібрання його творів у 25 томах. Але з’явилося лише три томи. Після цього і аж до 1969 року — майже повне мовчання, навпаки — «розвінчування» Куліша як «буржуазного націоналіста», «ворога Шевченка». «На жаль, і до сьогодні в українському літературознавстві не створено узагальнюючої праці, яка б об’єктивно розкрила багатогранну діяльність Пантелеймона Куліша. Бібліографічною рідкістю є його художні твори, а історичні та етнографічні праці не з’являлися друком уже добрих півстоліття», — писав Микола Жулинський у своїй статті про Куліша. На літературно–мистецькому святі в селі Оленівка (колишня «Ганнина пустинь») з нагоди 190–річчя письменника і громадського діяча міністр культури і туризму Василь Вовкун висловив думку, що до 200–річного ювілею класика його твори треба видати в повному обсязі.

Загалом же «Гарячий Панько Куліш» (а окрім того — Панько Казюка, Павло Ратай, Хуторянин...) встиг «показати себе» мало не в усіх сферах письменницької та гуманітарно–наукової діяльності. Він виявив своє дарування як поет і прозаїк, історик і етнограф, перекладач і мовознавець, публіцист і культурно–освітній діяч. Саме він розробив упроваджену в Україні систему сучасного алфавіту й правопису, так звану «кулешівку» (на західних землях трансформовану в «желехівку»). «Чорна рада» — це перший український історичний роман, він змальовує трагічну сторінку — Україну часів Руїни, коли після смерті Богдана Хмельницького численні отамани борються за гетьманську булаву. Як сучасно звучать слова, вкладені Кулішем в уста наказного гетьмана Якима Сомка: «Гетьмануй над нами хто хоч — чи рицар, чи свинопас, аби ми полковникували»! Тож письменник заклав у творі свого роду «часову міну», надовго залишивши в суспільній свідомості змальовані ним взірці слизького пристосуванства, яке гнеться перед будь–ким, аби тільки верховодити над іншими. Саме тому такий «надміру балакучий» автор навряд чи всім до вподоби й у сьогоднішні часи...

Стежка в небуденне

Народився Пантелеймон Олександрович Куліш 26 липня (7 серпня) 1819 року в містечку Вороніж на Чернігівщині (тепер — Шосткинський район Сумської області) в сім’ї заможного землевласника, що претендував на дворянство. Вчився у Новгород–Сіверській гімназії, потім на правах вільного слухача три роки відвідував лекції на словесному, а згодом на правничому факультеті Київського університету. Опісля — вчителював у Луцьку (де почав писати «малоросійські оповідання» російською мовою) та Києві, де згодом працював як археограф під керівництвом Михайла Максимовича.

Тут він зійшовся з М. Гу­лаком, М. Костомаровим і В. Білозерським, молодими київськими інтелектуалами–українофілами, котрі на межі 1845—1846 утворили Кирило–Мефодіївське братство, до якого незабаром приєднався також Тарас Шевченко. Разом із друзями Куліш сповідував ідеали волі, громадянських прав, братерства слов’янських народів і майбутньої федерації, дотримувався ліберально–християнських поглядів. Він серйозно цікавився західною філософією та культурою, творчістю західноєвропейських, польських та російських поетів–романтиків. Його літературна творчість зазнала глибокого впливу київської духовно–філософської школи, ідей Григорія Сковороди. Захопившись українською історією та етнографією як співро­бітник Київської археографічної комісії він подорожує Правобережною Україною, знайомиться з фольклором і народним життям.

У 1845 році, коли журнал «Соврємєннік» починає друкувати перші розділи його роману «Чорна рада», ректор Петербурзького університету Павло Плетньов (він же — редактор «Соврємєнніка») запрошує його до російської столиці на посаду старшого вчителя гімназії і лектора російської мови для іноземних слухачів. Тут він бере шлюб із Олександрою Білозерською, сестрою свого київського товариша. Боярином на весіллі був друг Куліша Тарас Шевченко. Пізніше Олександра стала відомою українською письменницею, яка публікувалася під псевдонімом Ганна Барвінок. Молодша за чоловіка майже на десять років, вона дожила до 1911–го.

А от його весільна подорож завершилася несподівано. У Варшаві (тоді це — Російська імперія) Куліша заарештовують як члена Кирило–Мефодіївського братства. Довести його участь у таємній антикріпосницькій організації не можуть, тож, оскільки він був у дружніх зв’язках з усіма її членами і «сам виношував думки про вигадану важливість України, вмістивши у надрукованих ним творах багато місць, які могли вселяти в малоросів думки про право їх на окреме існування від імперії», — його заточують в Олексіївський равелін і потім відправляють на три роки на поселення до Тули із забороною друкуватися. По засланні він поновлює співпрацю з «Соврємєнніком», який з 1847 року очолив Микола Некрасов. Проте друкуватися йому дозволили тільки після смерті Миколи І (1856).

Саме в обстановці суспільних перетворень, ініційованих під егідою Олександра II, і визрів інтерес Куліша до козацької України. У той час на урядовому рівні постало питання про відкриття початкових українських шкіл, для роботи яких Куліш видав свою «Граматку» (1857). Тоді ж у Петербурзі він заснував видавництво, де публікував українських письменників, минулих і сучасних, почав випускати альманах «Хата». Разом із Білозерським, Костомаровим і Шевченком він створює петербурзьку українську «Громаду», журнал «Основа». У 1856—1857 видає «Записки о Южной Руси», збірку фольклорно–етнографічних матеріалів у двох томах. Написана вона «кулешівкою» — придуманим ним першим українським фонетичним правописом, який згодом прислужився і для друку «Кобзаря» (1860).

Дзеркало чорних буревіїв

Навесні 1858 року Куліш вирушає у мандри по Європі, приглядається до життя індустріалізованої цивілізації. Але не в захопленні від неї. Навпаки, він переймається глибшою вірою в майбутнє природно–патріархального побуту. Його ідеал — хутір як форма практичного втілення ідеї гармонійного життя серед природи і як духовна оаза національної самобутності (ідея, висловлена ще Руссо). За прикладом чеських слов’янофілів минулих десятиліть він докладає багато зусиль до відтворення Біблії народною мовою. Відчутно вплинуло на його творчі прагнення також щире захоплення Гоголем.

І от 1859 року вповні виходить «Чорна рада», одночасно окремою книгою по–українськи та в журналі «Русская беседа» російською мовою. Головний твір Пантелеймона Куліша, найважливіший здобуток творчого ствердження письменника, ознаменував його перехід від романтичного сприйняття національного минулого до історико–етнографічного реалізму. Він втілив своє відчуття громадянського обов’язку, відтворивши події історичної драми, що розігралась у Ніжині в червні 1663 року, коли, невдовзі по смерті Богдана Хмельницького (1657) в Україні розпочалася складна політична боротьба за владу. Тоді козацька Чорна рада (за участю «черні» — пересічних козаків, селян і міської бідноти) зібралася на вибір нового гетьмана Лівобережної України.

Тут драматично виявилася прірва між інтересами старшини і «черні», між заможними, «статечними» козаками («тяжко грошовитими», або «кармазинниками») і основною масою народу (селянство, міщанство, незаможне козацтво). Яскраво й дошкульно (за знайомими канонами жанру «передвиборчої кампанії») вимальовуються приклади соціального розшарування, громадянські конфлікти, криваві міжусобиці, пошуки «внутрішнього ворога», розподіл на «своїх» і «чужих», еліту та «голодранців» (або, навпаки, — на «паразитів» і «трудящих»). Здобичництво старшини і протиставлене йому «самогубство» міщан, авантюризм запорозького Низу, його своєрідна «аскеза» («...гульнею доводили, що все на світі — суєта»), за Кулішем, не могли бути об’єднані «государ­ньою ідеєю», тож і спричинили «политическое ничтожество Малороссии».

Ну а надалі, працюючи у Варшаві (1864—1868), Відні (з 1871), Петербурзі (з 1873), знайомлячись із джерелами з української історії, зокрема козацьких часів, він остаточно відкидає романтичне сприйняття минулого, зокрема героїчних сторінок визвольної війни під проводом Хмельницького. Розчарувавшись у цивілізаторських претензіях Польщі, він, однак, не розділяє суспільного захоплення, ідеалізації козацтва та гайдамаччини. А натомість негативно оцінює роль козацьких і селянських повстань у відбудові української державності й культури: серед загального хаосу доби Руїни це — руйнівна стихія, деструктивні сили, позбавлені державницьких ідеалів. Це, по суті, означало визнання панівних в офіційній імперській історіографії поглядів на минуле приєднаних земель та народів, позитивну оцінку факту возз’єднання України з Московією як найменшого з можливих лих. Тому і викликало загальне обурення української громадськості, яка стала вважати Куліша ренегатом.

Нарешті після появи Емського указу (1876), що «творчо розвинув» валуєвський циркуляр 1863 року, згідно з яким заборонялося друкування українською мовою будь–яких текстів, крім художніх творів та історичних документів, будь–які театральні постановки, прилюдні читання, викладання українською мовою («крамола, однако...»), Куліш розчарувався у своїх «москвофільських» орієнтаціях. Такі от крайнощі: в молоді роки він палко захоплюється козацьким минулим України, а потому відкидає свої ж ілюзії. А тоді — знов... Тож на старості він виявився чужим серед своїх і своїм серед чужих.

Розчарувавшись у громадській діяльності, на схилі літ Куліш прирік себе на добровільне самітництво. Він оселяється на своєму хуторі Мотронівка на Чернігівщині, який перейменовує на честь дружини на «Ганнину Пустинь», і цілком віддається творчій роботі, цікавиться історією та культурою мусульманського світу. Тут, «у сільському схимництві», він і закінчив свій вік 2 лютого 1897 року.