Дорогі упирі

Минулого тижня часопис Forbes, який постійно рахує чужі гроші, встановив за допомогою своїх потужних калькуляторів, хто є істинним чемпіоном кіно–відеоіндустрії США. Себто який саме клас екранних героїв здобув протягом останніх десятиліть найбільше касової прихильності. Це — вампіри.

Чому саме упирі, а не крихітка Бембі, Мікі–Маус чи, зрештою, армія зарізяк–душогубів імені Ганнібала Лектора? Загалом, для масового мистецтва різниця між телепузиками і посіпаками темряви — невелика. Яскравість, упізнаваність та придатність до тиражування того чи іншого образу не залежить ані від його «моральних якостей», ані від походження, ані від тієї екранної ролі, що йому доводиться виконувати протягом десятиліть. Адже різати горло чи цілувати сонечко — це не світоглядний вибір, а лише жанрові вимоги. Які, до того ж, часто змінюються. Чого тільки не виробляли в кіно, наприклад, добрі клоуни — дарували дітям льодяники і полювали на них, і смішили, і тельбушили. І це ще велике питання, в якій царині вони досягли більших успіхів.

Сьогоднішнє комерційне домінування упирів, яке, на перший погляд, можна вважати випадковістю, насправді є логічним результатом своєрідної еволюції цього образу — єдиного виплоду горор–культури, який за час свого існування змінився кардинально: від самого уявлення про кіношних вампірів, яке формувалося з 20–х років ХХ століття, майже нічого не залишилось.

Першим кіношним вампіром був, як неважко здогадатися, граф Дракула. Йдеться про фільм Фрідріха Вільгельма Мурнау «Носферату, симфонія жаху» (1922 рік). Екранний дебют світового вампіра №1 видався настільки ж неперевершеним, як і скандальним: вдова Брема Стокера виграла суд проти творців німого шедевру, й оригінал «Носферату» був знищений. Дракула (граф Орлок) у виконанні Макса Шрека й досі залишається еталонним кровопивцею — зовнішність актора настільки виразна, що навіть не потребувала гримування. Потворний, голомозий, згорблений, підстаркуватий і мертвотний граф Орлок якнайкраще відтворював тогочасні уявлення про диявольську істоту. Водночас цей вампір для Мурнау — не тільки пекельний монстр, а й чудова метафора моровиці. Він з’являється так само несподівано, як і зникає; іншими словами, Носферату — це стихійне зло, від якого насправді немає порятунку.

Принципово інший образ Дракули створив у фільмі 1931 року славетний актор Бела Лугоші. Ця стрічка — не настільки вільний переспів роману Брема Стокера, як робота Мурнау. Дракула залишається втіленням абсолютного зла, але він — зовсім не таке страховиння, як у «Носферату». Ба, навіть навпаки, персонаж Лугоші аристократичний та вродливий, і єдине, що свідчить про його моторошну суть, — це демонічний погляд, в якому спалахує пожадливість. Власне, цей Дракула став пробудженням «вампірської сексуальності», яка згодом утвердилася в масовій культурі.

Саме ці дві стрічки — «Носферату» Мурнау та «Дракула» Тода Браунінга — на кілька десятиліть позначили межі прочитання цього образу. Десь між ними, зокрема, застряг і Дракула у виконанні Крістофера Лі (1958 рік). Наприкінці 70–х чергового «Дракулу» виготовив Джон Бедем, але й у цій стрічці немає принципово нового тлумачення роману Стокера.

Епохальною для короля вампірів стала уславлена робота Френсіса Форда Копполи з Гері Олдменом у головній ролі (1992 рік). Легенда про Трансильванського князя вперше перетворилась на любовну історію, в якій Дракула — не тільки монстр, а й типовий герой–коханець. Правда, трохи специфічний, і в окремих епізодах — ще гидомирніший, ніж Макс Шрек. Герой Олдмена — це доволі вдала спроба перетворити демона на «жертву обставин». Його Дракула все ще втілює зло, але він уже занадто душевний і чуттєвий, щоб залишатися тупою інфернальною мордою. Цікавою і по–своєму знаковою відрижкою стрічки Копполи стала екранізація «Дракули» 1994 року, йдеться про порнофільм Маріо Cальєрі.

Не наважусь стверджувати, що саме успіх чуттєвого Дракули–Олдмена породив справжню вампірську кіночуму, але саме в 90–х з’явилися епохальні «Інтерв’ю з вампіром», «Блейд» та серіал «Баффі — винищувачка вампірів», що добряче посприяли поширенню вірусної вамп–моди.

Той–таки Блейд фактично завершив формування образу вампіра як цілком позитивного героя — він навіть свою залежність до вживання людської крові тамує у «неприродній» для кровожера спосіб: за допомогою ін’єкцій. Ще один важливий крок на цьому шляху — витворення цивілізації (раси) упирів та своєрідне родичання з людьми.

А втім така дивовижна мутація образу, що тривалий час символізував лише потойбічну загрозу, відбулася під кінець тисячоліття не тільки з вампірами. Чимало інших пекельних покидьків також поступово змінювалися за схожим сценарієм: розумнішали, соціалізувалися і відшаровувались від того абсолютного зла, з якого вони колись постали. Навіть зомбі — ці безнадійні й безжальні пожирачі плоті, — в новому тисячолітті (завдяки своєму батькові Джорджу Ромеро) теж крокують назустріч громадянському суспільству.

Часопис Forbes пояснює комерційний успіх кіношних вампірів так: «Вони небезпечні, сексуальні, могутні та аморальні — це те, що хоче бачити публіка». До цього варто було б додати, що усі ці живоїди сьогодні нічим не відрізняються від глядача, — тому він і хоче їх бачити. Й вампіри — це тільки вершечок поплавка, що символізує теперішнє олюднення жахіть і гуманізацію нечисті. Ця тенденція небезпечна передусім для самого горор–жанру, рамки і смисл якого завжди визначалися протистоянням добра і зла — як у дитячих казках. Якщо більшість бабаїв виявляться добрими, ніжними і приязними, рука героя відмовиться розрубувати їх на шматки, а серце героя ще й радісно затьохкає і стрепенеться від ніжності. Відтак переконаний, що потенційні горор–сюжети й надалі мігруватимуть у бік стандартних мелодрам, що вже можна спостерігати на прикладі «Сутінків».

Власне, горор–індустрія добре відчуває запах смаленого (бо ж сама його, врешті–решт, продукує), тому пріоритети її протягом останнього десятиліття помітно змістилися у бік антропологічного різницького кіно, в якому вже не йдеться про потойбічних потвор та втілення зла. Проте і цей шлях для жанру не менш нищівний, ніж виродження у мильні опери. Популярність усіх п’яти «Пилок», обох «Хостелів» та неймовірно жорстоких робіт кшталту французьких «Мучениць» (цей артхаузний слешер претендує на більшість золотих медалей у царині жорстокості та насильства) не тільки засвідчує, що принаймні з народною любов’ю до «питок і казнєй» (за Подерв’янським) усе гаразд, а й нахабно краде головешки з попелища традиційного жаху.

Можемо тільки тішитись, що ми від цього навряд чи щось втратимо. В українській культурі упирі ніколи не були трендом. Навіть у Гоголя це якийсь другий сорт нечисті, що значно поступається традиційним відьмам та чортам. Не водяться вони у нас в такій кількості — що тут зробиш. Зате комарі цього літа наче з ланцюга зірвалися.