Софія Майданська: Надмір низьких слів не є ознакою високої літератури

Навпроти сидить Софія Майданська. Вона перебирає книжковий стосик. Приязно, блакитнооко дивиться. Натхненно і розлого розповідає. Вдумливо інтонує. Їй притаманна меланхолія. Ба більше, меланхолія личить Софії Майданській. Як і її текстам. А тепер письменниця граційно жартує, смішинка грає у великих очах. Пригадується прочитана перед тим книга «Провідна неділя». Елегійно–медитативна, ніжна, тривожна проза. До цих текстів хочеться дібрати саундтрек. Щось класичне, поліфонічне, мінливо–настроєве... Кажуть: «скрипка плаче». Але мінор Софії Майданської — флеровий і наче осяйний.

«Я не могла написати вірша, поки не почитаю улюбленого поета»

— Пані Софіє, ваша проза — м’яка й тендітна. Обкладинка книжки «Провідна неділя» — у стилі ретро. Такою книга видається й загалом. А як думаєте самі: ваші тексти теж у стилі ретро?

— Може, це тому, що я і зверталася до минувшини. Треба було вилити на папір те, через що пройшли мої батьки, діди на початку ХХ ст. і навіть наприкінці ХІХ. То була дуже цікава пора: в Європі відбувався культурний вибух, формувалися нові модерні течії... Це позначилося на житті моїх родичів, які активно працювали в культурній сфері. Вони жили минулим, мама перебувала в ГУЛАГу, я народилася там, і моє дитинство протікало в часи репресій і гонінь. Єдиним світлим променем родичів була їхня юність — кохання, музика Малера, тексти Ніцше й Кафки... Треба було чимось наповнювати темне, тривожне існування, шукати просвіток у песимізмі. Бабуся згадувала, як свого часу спілкувалася з Кобилянською. Коли до Чернівців приїздив Франко й давав творчий вечір у Народному домі, бабуся й дідусь, ще не знаючи одне одного, приходили туди. Потім дідусь із іншими студентами ніс Франка на руках до брички... Все це я наслухала від родичів у шість–сім років. Часом здається, що пишу про себе.

— Стиль вашого письма не схожий на інші. Свідомо виробляли цю інакшість чи це вийшло само собою?

— Думаю, це пішло з поезії. Я захоплювалася різними авторами, зокрема Паулем Целаном. Не могла написати вірша, поки не почитаю улюбленого поета. Часом так траплялося і з прозою. Спершу думала, це такий вплив, потім десь почула, що Бах не міг сісти за письмо, не зігравши твір якого–небудь композитора, хай і не дуже відомого. Тоді мені стало спокійніше. Письменники також налаштовують себе доброю прозою, бо це необхідно. У мене під рукою завжди роман Марселя Пруста «У пошуках утраченого часу» в чудовому перекладі Анатолі Перепаді. Настільки прекрасно перекладено, що іноді не можу не зазирнути перед роботою над власним твором. Коли ж сам працюєш, це абсолютно відкидається, чуєш музику слова.

— Чимало письменників досить зверхньо ставляться до верлібрів: мовляв, це лише імітація справжньої поезії. Яке ваше ставлення?

— Дуже позитивне, бо монотонні катрени мене заколисують, навіть у Пушкіна (сміється). В Лермонтова вони цікаві, його поезія дуже динамічна. А коли наші поети заводять катеринку, я — за верлібр. Можу віршувати, й люди кажуть, що мої сонети досить високого рівня. А сонетна форма — одна з найскладніших. Що ж до верлібрів — серед усього хвилювання ти мусиш концентрувати думку, навіть у невеликій кількості рядків є внутрішня ритміка. В європейській культурі верлібром написана дуже могутня поезія, тож просто невігласи можуть не поважати її. А в українському фольклорі ті ж думи й голосіння є формами, наближеними до верлібру.

— Французький письменник Альфонс Доде писав: «Не брешіть і пишіть із натури саме так, як бачите, і тільки тоді у вас буде щось оригінальне. Якщо ви будете обманювати, то обов’язково кого–небудь повторите». Ви згодні з цим?

— Абсолютно. Часом наша молодь намагається наслідувати когось із західних письменників. Колись і в нас були «законодавці мод»: Куліш, Хвильовий, Тичина, Антонич... Взірці світового рівня, інших таких нема, можна тільки пишатися. Тому дивуюся, що наші хлопці часом намагаються переплюнути якісь не найкращі взірці, використовуючи ненормативну лексику. А щоб не повторюватися й не бути, як казав Хвильовий, позадником, треба знати кращі зразки й не боятися впливів. Робити тільки своє, якщо є Божа іскра.

«Ми щось плануємо, але все–таки непідвладні тому, що нами керує»

— Ваша повість «Баркарола про дівчинку, що малювала на піску» нагадує пісню венеціанських гондольєрів, до того ж — імпровізовану. Як ви ставитеся до імпровізацій у музиці та літературі? А в житті?

— Позитивно ставлюся. У моїх книжках є ще варіації на теми дум. Це також імпровізаційна форма. Тема одна, а варіювати її можна десятки разів. А щодо життя: якщо воно — театр, то імпровізації теж мають місце. Якщо ж ти святенник, життя прісне. Я не вірю у правильну святість.

— Існує й театр імпровізації, в якому грають дуже досвідчені актори. Якщо ми говоримо про життя як театр, то імпровізації в ньому — це...

— Ну, ми також маємо досвід, б’ємо коліна й носи. Імпровізація — це коли ти йдеш, приміром, до магазину і повертаєш до картинної галереї. Приклад (сталося ще за радянських часів): хлопчик із Дніпропетровська закінчував школу, мати працювала прибиральницею і складала копійку до копійки. Хлопчикові треба було купити костюм на випускний вечір. Вирішили їхати аж до Москви. Дитина — піаніст, фанатично вчився. І побачив там на вітрині платівки — відразу всі твори Бетховена. Просить маму, мало не ридає... І йде 15—16–річна дитина замість костюма купувати платівки Баха. Оце імпровізація. Я обома руками за таке, бо тоді життя буде змістовнішим і цікавішим.

— Перед тим як починати новий текст, ви режисуєте його в уяві чи імпровізуєте?

— Із «Провідною неділею» вийшло дуже цікаво: я про неї думала, навіть склала план. І написала все по–іншому. Роман «Сподіваюся на тебе» мала продовжити на кілька розділів, пишу–пишу і раптом біжу до мами: здається, я скінчила твір... Він раптом обірвався. Ми щось плануємо, але все–таки непідвладні тому, що нами керує. Райнер Марія Рільке писав: справжню поезію треба починати у п’ятдесят, коли набудеш великого досвіду. Але хтось у 18 може бути з комплексом усіх драм і трагедій, уже мати той згусток енергії, що тільки й проситься на папір.

«Кожна людина має бути дитиною, іноді капостити, але так, щоб нікому не завдавати зла»

— Сучасну жіночу українську прозу всуціль називають феміністичною, іноді без видимих на те причин. Вас називали феміністкою?

— Ні, хоч дехто мене теж відносить до жіночої прози. Я не розумію критеріїв поділу на жіночу й чоловічу прозу. Це що, під спідницю дивляться? (Сміється). Поезія не так цим зачеплена, а проза чомусь жіноча. «Земля» Ольги Кобилянської, «Повнолітні діти» Ірини Вільде — я вважаю це не жіночою, а просто прекрасною прозою. Часом читаєш — перепрошую, і хлопці, й дівчата матюкаються так само, хоч вони й талановиті. Чому вважається, що якщо я масно посварюся, то буду чоловіком у літературі? Не це визначає людей у літературі. Наприклад, Жан Жене писав блискуче, буває, ми відчуваємо, яку побутову лексику його персонажі могли б ужити, але не вчитуємо цього у слові. Треба добитися динаміки й експресії того слова, не вживаючи його. Думаю, надмір низьких слів не є ознакою високої літератури.

— Як ви створюєте нові інтерпретації творів для постановки? Інтуїтивно чи цілеспрямовано шукаєте щось у тексті? Чи пропонуєте свої задуми саме так, як відчуваєте?

— Коли я читала інтимні листи Франка, поступово те, що треба, висвітлювалося саме. Потім воно концептуально вибудовується на очах. Маю досить великий стаж постановництва — десять років. Однією з останніх була постановка про Ольжича. Вродливий, талановитий, займався поезією, прозою, політикою, археологією... Відкрив на Буковині пласт трипільської культури. Я написала роботу, базуючись на його археологічних дослідженнях і поезії.

— Ви були упорядницею збірки колядок та щедрівок для дітей «Ой радуйся, земле». Як гадаєте: чи є творчість для дітей якимось переломом у творчості? Можливо, це гуманізація чи ознака зрілості?

— Я почала писати для дітей досить давно. Якось написала казочку зі східними мотивами про пошук та вірність батьківщині... Але її «зарізали»: мовляв, не про трактори, неактуальна тема... Потім, після значної перерви, вийшла моя перша книжечка для дітей — «Їде мишка на машинці». А щодо колядок — хотілося описати звичай у художній формі, бо свого часу, навчаючись у консерваторії, я займалася фольклором та етнографією. Міських дітей тоді й до церкви не пускали, вони не знали звичаїв свого народу. Я описала, як відбувається Святвечір, як іде Коляда... Думаю, дитяча творчість для письменника — радість, бо ти намагаєшся бути дитиною, мова має бути доступною, подобатись і старшим, щоб вони згадали й перейнялися своїм дитинством. Хай би старші відчули цей непослух, бо він прекрасний, і дитина тоді щира, коли не зашорена. Кожна людина має бути дитиною, іноді капостити (сміється), але так, щоб нікому не завдавати зла. Моїй мамі вже 84, але вона й досі відчуває радість життя, хоч десять років у ГУЛАГу — не так і весело... Колись моя бабуся була проти, щоб ми з мамою ходили в кіно, мовляв, там погане повітря. Коли мама водила мене в кіно, то просила бабусі не казати й потім перед нею щось фантазувала. А бабуся дивилася на мене й казала: ніс у неї куриться, ви брешете... (Сміється) Діти дуже цікаві, бо не скуті ніякими умовностями.

— Чи може поганий настрій позитивно впливати на процес творчості?

— Не думаю. Поганий настрій — те саме, що й погода, в яку голова болить. А коли настає творчий процес і приходять бажані думки, кожне слово — це радість. Поганий настрій може бути, коли ти щось пишеш і воно не вдається. Граєш і граєш той пасаж... А як виходить, просто літаєш. Можна навіть описувати трагічну сцену й радіти, коли вона когось торкає і хтось переживає разом із героєм. Тож поганий настрій може бути тільки за поганої погоди, коли ти нічого не робиш.

— Вам коли–небудь набридало творити?

— Ні, коли я не творю, то нуджу світом... Але коли працюю в драматургії чи музиці, все якось надихає. Думаю, треба щодня намагатися хоч сторінку написати, хоч абзац. Мені, до речі, не завжди це вдається (Сміється).

Аніта ГРАБСЬКА

ДОСЬЄ «УМ»

Софія Майданська — авторка прозових і поетичних творів, численних сценаріїв, лібретто, а також режисер–постановник літературно–музичних вистав. Закінчила Львівську консерваторію (клас скрипки), Вищі літературні курси в Москві. Лауреатка лiтературних премiй «Благовiст» (1997) та iм. Олеся Гончара (1998), нагороди ім. Лесі та Петра Ковалевих (1997, США). Заслужена діячка мистецтв України, член Національної спiлки письменникiв України з 1979 року. Вiршi Софії Майданської перекладено англiйською, бiлоруською, болгарською, латвiйською, литовською, польською, португальською, росiйською, румунською, шведською мовами. Авторка ідеї і лібретто вистав — мелодекламація «Іван Вишенський, драми «Твої очі, як море...», літературно–музичного вечора на честь сторіччя Богдана–Ігоря Антонича.