Цей бурхливий фестивальний океан

Літо — пора фестивалів. Коли «гримнула» криза, багато хто пророкував різке зменшення гравців у фестивальному секторі вже цього літа. Але —парадокс! — гравців майже не поменшало, особливо тих, хто встиг заробити добру репутацію в попередні роки. Хоча фестивалі й не думали згортати свою діяльність через брак коштів і відвідувачів, найприкметнішою ознакою поточного сезону є суттєве зниження кількості відвідувачів, а також — кілька скандальних провалів через стратегічні помилки в організації імпрез. Але з кризою це пов’язано лише частково.

Трохи історії

У 1997–му в Україні прогриміли майже одночасно два мегафестивалі — «Червона Рута» — вп’яте і «Таврійські Ігри»— вшосте. Перший — у Харкові, другий — у Каховці. Концепції обох шоу різнилися, як день і ніч. Якщо «Рута» була підкреслено українською імпрезою з чіткою ідеологією і намірами м’якої українізації молодіжного середовища в найбільш зросійщених регіонах, то «Ігри» від початку демонстрували космополітизм, розважальність та всеядність. Єдине, що їх об’єднувало — це безкоштовний вхід для глядачів. Натомість саме «Червона Рута» запровадила як мінімум два ноу–хау — революційних на ті часи. Було створено справжній продюсерський центр задля підготовки конкурсантів, складений із фахівців продюсингу, іміджмейкінгу, хореографії, візажу, дизайну одягу, аранжування творів. І та компанія працювала з «сирим матеріалом» — тобто з конкурсантами, доводячи їхні пісні та імідж до «товарного вигляду». Друге ноу–хау — це масштабні і тривалі концертні тури лауреатів і дипломантів фестивалю. Йдеться про те, що молодих артистів «Рута» одразу занурювала в доросле гастрольне життя, і це був найбільший «бонус» для початківців, для багатьох — доленосний. Водночас «Рута» схибила в іншому — масово не тиражувала творчі здобутки на дисках, що, враховуючи популярність і авторитет імпрези в країні, дало б навіть більший поштовх для розвитку руху.

Серед ноу–хау «Ігор» — заснування Всеукраїнської премії «Жар–птиця», активна телеротація своїх зірок, частина яких — минулорічні лауреати «Червоної Рути», зокрема «Скрябін», «Табула раса», ВВ, Ірина Білик, «Плач Єремії». 1997–й був роком найвищої кульмінації «Рути». Глобально–футуристична багаторівнева сцена на майдані Свободи у Харкові, сто тисяч глядачів, тріумф Каті Чілі, «Танку на майдані Конго», «Тартака», «Моторолли» і «Фактично самих». Порівнювати музичну якість обох мегафестів нема сенсу, оскільки «Рута» мислила категоріями майбутнього часу, а «Ігри» просто експлуатували популярність модних і відомих... Цікаво, що концептуально обидва фестивалі мають нині своїх продовжувачів і адептів.

Рок–монстри

Цікаву імпрезу «Рок–екзистенція» придумали і втілили в життя Тарас Грималюк і мистецька агенція «Арт–Велес» у середині 90–х. Усі, кого нині вважаємо окрасою української рок–сцени, вийшли з лона «Рок–Екзистенції». І тих зірок у ті часи бачила вся країна — телеверсії фестивалю «крутили» на ТБ, і телеканали тоді не вважали український рок «неформатом». Остання «Рок–Екзистенція» відгула у 2006–му, коли на території КПІ паралельно працювали акустична, рокова та альтернативна сцени, а концепція сучасного рок–дійства була відпрацьована ідеально. Однак ідею імпрези «підірвала» політика тотального альтруїзму, коли всі заходи були абсолютно безкоштовні, бюджет від початку був витратний. Ця стратегічна помилка нівелювала художні здобутки. Навіть компакт–диски з імпрези «Арт–Велес» просто дарував усім охочим. Тоді панувала хибна думка про те, що українське, мовляв, погано продається. Цю думку «підігрівали» й політики — згадайте десятки «шарових» майданних концертів за участю рейтингових артистів. Фактично політики вбивали шоу–бізнес, адже артисту, якого часто дивляться безкоштовно, продати квитки на свій концерт майже неможливо...

Серед довгожителів–патріархів майже в незмінному вигляді зберігся фестиваль «Тарас Бульба», який традиційно відбувається у місті Дубно на Рівненщині. Основа фесту — змагальна, тобто десятки початківців виборюють призові місця і Гран–прі — вельми коштовний. Цього року головним «бонусом» був концертний апарат, яким можна озвучити зал середніх розмірів. Ним заволоділа молода київська група «Чар–Зілля». Журі на «Бульбі» — компетентне і непідкупне, і це всі знають. Політика фестивалю досить гнучка і заохочувальна. Директор фесту Микола Арсенюк очолює один із департаментів відомої музичної фірми «АТ–ТРЕЙД», звідси і призи, і тверда впевненість, що музиканти рано чи пізно купуватимуть інструменти і обладнання саме в них. Одне з правил «Бульби» — за гонорар виступають лише хедлайнери. Цього року хедлайнером був «Вій», минулого — ВВ.

Організатором фестивалю «Уніж» виступила київська мистецька агенція «Наш формат», а головним майданчиком стала мальовнича територія навколо селища Уніж на Івано–Франківщині. Окрім концертного дійства, «Уніж» — це десятки майстер–класів, студій, дискусійних зібрань. Мета — зібрати в одному місці небайдужу молодь, яка прагне розвиватися і вдосконалюватися. На всі дні перебування на «Уніжі» дирекція заздалегідь продає цілком доступні за ціною абонементи. І хоча цього року «Уніж» не відбувся — потенціал ідей керівника «Нашого формату» Владислава Кириченка ще обов’язково спрацює. Новий львівський фест «Старе місто» є за схемою класично–європейським — люди купують квитки на стадіон «Україна», де на них чекають такі супергрупи, як «Гоголь Борделло», «Гайдамаки», ВВ, «Мед хедз», «Сплін»... Відповідно, наскільки вдало пройде промо–компанія заходу, настільки ж багато буде й людей, а відтак — і розмір бюджету. У цьому випадку ризик провалу мінімізовано.

У 90–ті роки у нас домінували пострадянські схеми організації фестивалів, тепер же бачимо активні спроби змінити правила гри, точніше — запровадити європейські норми функціонування фестивалів.

Аферизм або непрофесійність?

Міжнародну імпрезу «Свірж» анонсували як визначну подію, але все закінчилось на другий день величезним скандалом і скасуванням фестивалю. За версією організаторів, замість очікуваних 20 тисяч гостей на «Свірж» прибули чотири з половиною. До того невідомі особи підробили і продали велику кількість напульсників–перепусток. Наметове містечко, за яке люди платили реальні гроші, позбавлене елементарних зручностей. Нарешті керівники фестивалю оголошують, що їм не вистачає близько мільйона гривень для проведення запланованих концертів, а Богдан Дзюнько, керівник концертної фірми «АРТмакс», заявив, що його компанія вже зазнала збитків на 700 тисяч гривень. Хто винен? Справа в тім, що вперше за організацію імпрези узялася продюсерська агенція «Габрі» і виявилась настільки не компетентною, що не змогла вчасно припинити продаж квитків і відшкодувати вже куплені. На превеликий жаль, у фестивальну галузь, де вже конкурують численні гравці, приходять люди без досвіду, непрофесійні або й просто ті, хто прагне легких і швидких грошей... Гадаю, подібне стало можливим тому, що перед очима — чимало успішних прикладів інших етнорокових імпрез — «Країна мрій», «Трипільське коло», «Арт–поле», «Підкамінь» та інші. До речі, всі вони наголошують на етично–екологічних складових, на світоглядно–виховній мотивації проведення шоу–програм. Так, ідеологи «Трипільського кола» важливим завданням вважають сприяння розвиткові зеленого туризму та створення туристичної інфраструктури у контексті «Євро–2012».

Словом, успіх будь–якої імпрези сьогодні залежить винятково від інтелекту, фаховості й мобільності самої команди, яка справді набула командного духу в подоланні перешкод.