Кирилівський меч і київський щит

«Якщо патріарх звернеться українською мовою — візит пастирський. Якщо ні — то політичний», — писав перед приїздом владики Кирила до України відомий релігієзнавець Юрій Чорноморець. Як у воду дивився. Українською мовою зверталися до українського народу в час своїх візитів папа Іван Павло ІІ і Вселенський патріарх Варфоломій І. Кирил же навіть «добридень» не зміг вимовити.

Учора московський патріарх відлетів до своєї столиці. Про підсумки його візиту «УМ» запросила розповісти читачам відповідального секретаря інформаційно­аналітичного порталу «Релігія в Україні», кандидата філософських наук Юрія Чорноморця — мирянина Української православної церкви Московського патріархату, який у 2004 році одним із перших підписав «Звернення до кліриків та мирян УПЦ» з вимогою засудити фальсифікації під час президентських виборів.

«Патріарх розділяє наш народ»

— Пане Юрію, минулого року Вселенський патріарх Варфоломій, ідучи Володимирською гіркою, усміхався людям і благословляв їх. А патріарх Ки­рил, коли йшов «живим коридором», на людей і не дивився. Утім перед візитом запевняв, що їде «до своєї пастви», і тут постійно наголошував, що хоче поспілкуватися з людьми, почути їхній голос. Але за всі дні, здається, лише сам охоче говорив...

— Так, ми почули багато монологів патріарха. Діалогу не було. Патріарх, безумовно, хотів говорити і слухати себе самого, спілкуватися з маленькими подобами себе. А з тими, хто не схожий на нього, він не хотів спілкуватися. Він чекав, що люди, які приходили до нього на молебень, демонстрували: у них такі ж погляди, як і в патріарха. Це не дуже схоже на поведінку лідера християнської церкви. Ми розуміємо, що маємо справу з талановитим геополітиком, здібним промовцем. Але не з постаттю, яка може вести діалог. Навіть коли йому ставили запитання, він відповідав не по суті, а розповідав якісь заготовлені речі. З тез, які він озвучував, з його розуміння церкви, видно, що Кирил бачить себе «східним папою». Навіщо йому в такому разі спілкування з іншими?

— «Пастирські виступи» Кирила більше схожі на доповіді секретаря Компартії на закритих зборах. А «забіг» байкерів «Москва — Севастополь», що передував його візиту, і «заплив» кримського спортсмена по Чорному морю, присвячений приїзду патріарха, нагадує, радше, радянські заходи, ніж духовні...

— Патріарх докладає зусиль до піару — і Московського патріархату, й особистого. Приїзд байкерів був би вдалим з цього погляду, якби не деякі компрометуючі деталі. Це політичний піархід, щоб показати, що патріарх є «своїм» для дуже багатьох — «піонерів, безпартійних, пенсіонерів, колгоспників». Бачимо, що в серці патріарха є місце для любові до байкерів, але немає місця для людей з українською ідентичністю. Складається враження, що люди, які не хочуть належати до «русского міра», на думку патріарха, є зрадниками. Виходить, що патріарх, хоче того чи ні, розділяє наш народ. І його помічники теж розділяють. От протодиякон Андрій Кураєв написав, що нашу країну слід називати не Україною, а Малоросією. І от патріарх приїхав в Україну пошукати ту Малоросію, мобілізувати її. Звертався до неї і намагався формувати тут східно­українську ідентичність, щоб потім, можливо, зробити зі Сходу України таку собі «Абхазію». Не можемо сказати, що це добре — коли приїжджає в Україну патріарх і до людей з українською ідентичністю або взагалі не звертається, або звертається, аби лише зробити з них «малоросів», які б належали до «єдиного російського світу». Але ж час, коли з українців можна було зробити малоросів, минув у ХІХ столітті. А патріарх намагається, не знаю чому.

«Про настрої в Україні Кирил знав більше, ніж окремі політики»

— Може, його неправильно поінформували про те, що реально відбувається в Україні? Це помилка чи провокація?

— Насправді патріарх дуже добре поінформований. Будучи головою відділу зовнішніх зносин Московського патріархату, він відповідав за українську політику при покійному патріархові Алексії. Не раз приїздив в Україну з різними робочими візитами. Його співробітники, які тут постійно працювали, інформували його повноцінно. Відповідно, він про настрої в країні, про світоглядні й політичні розділення знав, можливо, набагато більше, ніж окремі українські політики. І він зробив те, чого, очевидно, не чекав секретаріат Президента: став нехтувати тим, що є люди з українською ідентичністю, і звертався лише до прибічників геополітичної ідеї «російського світу».

— Навіщо він так робив, не розумів, що це викличе спротив?

— Він розраховував, що спротив не буде сильним, а от мобілізація прибічників російської ідентичності буде потужна. І це частково спрацювало. Кирил добре знає, що люди з українською ідентичністю менш здатні до глобальних мобілізацій, до захоплення якимись геополітичними ідеями і їх обстоювання, а люди з російською ідентичністю захоплено беруть участь у таких заходах. А те, що «ліс рубають — тріски летять», тобто що деякі люди з УПЦ МП втечуть кудись — то що, це ж тріски. Людьми, які переходитимуть до Київського патріархату, до греко­католиків або до УАПЦ, патріарх Кирил заздалегідь нехтує. Він працює на те, щоб відколоти від України світоглядно певні території, як свого часу були відколоті від Грузії Абхазія і Південна Осетія...

— Хіба в Абхазії починалося з церковного питання?

— Ні. Але оскільки тут не можна почати з воєнних дій, патріарх, очевидно, розраховує на церковний відкол. Щоб унаслідок цього відбувся розвал України як проекту. Українським політикам, що так піарилися на візиті патріарха, аби вибитися в президенти, треба б замислитися: а можливо, за сприяння цього ж патріарха завтра не буде цієї країни? Ідеологія патріарха Кирила далека від того, що Україна має бути єдністю різноманіття, єдністю людей, які орієнтуються і на українську ідентичність, і на російську. Проект Кирила: Україна має розколотися, і люди «російської ідентичності» разом із територіями і ресурсами мають відійти до «російського світу». Відповідно, патріарх спить і бачить, як провести новий кордон якщо не по Збручу, то хоча б по Дніпру.

Це дуже небезпечно, бо коли християнський лідер потрапляє в полон власних геополітичних фантазій — відбувається підміна християнського ідеалу. Замість того, щоб проповідувати християнську єдність, де у Христі немає ні елліна, ні іудея, ні українця, ні росіянина і так далі, нам проповідується про «особливу православну цивілізацію», де є великороси, малороси, білоруси. А всі, хто «не такі», — опиняються за межами «східноправославного проекту».

— У промовах патріарха постійно йшлося про «русскоє православіє», здається, він жодного разу не вимовив слово «християнство»...

— Колись диякон Андрей Кураєв написав книжку «Язичество в православ’ї». Мовляв, свідомість бабусь на місцях заражена всілякими язичницькими уявленнями. Тепер слід писати другу книжку — про те, як різними світськими, навіть язичницькими за своєю природою, геополітичними проектами заражена свідомість навіть патріарха. Людина сама по собі схильна до язичництва: до сакралізації власного народу, власної території, влади. І коли при цьому християнство відсувається вбік і вивітрюється любов до «не таких, як ми» — залишається лише язичництво, ідеал «Святої Русі». Але ж святість насправді у тому, що ми з любов’ю приймаємо інших, відкриваємо до них своє серце. А тут питання стоїть так: «Станьте як ми — тоді вас любитимемо».

«Хто вважає, що потрібне тільки «російське православ’я», впадають у язичництво»

— А що ми реально можемо протиставити цій «навалі»? Окрім, звісно, малолюдних «пікетів» з образливими гаслами?

— Залишатися християнами, поглиблювати свої знання про християнство православної традиції, вчення святих отців, плекати і розвивати загальнохристиянську ідентичність. Вважаю, що потрібна велика культурницька робота всіх українських православних церков — УПЦ МП, УПЦ КП, УАПЦ. Необхідно актуалізувати в Україні загальнохристиянську класику. Велике значення мають такі проекти, як переклад українською «Добротолюбія», що здійснив патріарх Філарет. Відповідно, українським православним бажано не перетворитися на «РПЦ у мініатюрі», зараженою власним язичництвом.

Свого часу владика Ігор Ісіченко написав дуже гарну статтю, де порівняв українське православ’я в Канаді з православною церквою у США. У Канаді українське православ’я замкнулося на обслуговуванні етнічних потреб і вихолощується. А православна церква в Америці за останні 30 років зросла втричі. Бо відкрита для людей різних національностей і доносить до людей загальнохристиянський базис. Засновники ідеї православної церкви у Сполучених Штатах — отці Георгій Флоровський, Олександр Шмеман, Іоан Мендорф — керувалися девізом: від національного до загальної спадщини отців, від власних уявлень про християнство — до Євангелія. Звернення до скарбів і джерел православ’я дає можливість церквам розвиватися. А там, де люди вважають, що їм потрібне тільки «російське православ’я», відбувається впадання в язичництво.

Не слід вважати, що перевидання християнських богословів XVII — XVIII століть, які творили в Києві, чимось нам допоможуть. Ми повинні звернутися до Євангелія, до святих отців і сьогодні тут актуалізовувати ті істини, які давні богослови відкривали колись для людей XVII і XVIII століть.

— А чи є сьогодні такі богослови в Україні?

— Якщо українські православні церкви усвідомлять таке покликання, то відповідних людей з’явиться багато. Сьогодні в усіх православних конфесіях України є чимало людей, які мають знання. Поки що вони відчувають себе маргіналізованими, непотрібними. Подвижників багато, треба об’єднувати їхні зусилля. На часі — відкрити теологічний науково­дослідницький інститут, скажімо, при КиєвоМогилянській академії, з відділами догматичного богослов’я, історії світової теології й українського богослов’я, еклезіології, православної антропології (вчення про людину). Така інституція могла б сформувати альтернативу сьогоднішньому політично заангажованому проекту патріарха Кирила. Альтернативу, закорінену в Євангелії, у святоотцівському переказі. Де момент українськості посів би своє місце згідно з духом Євангелія. Бо нереально формувати богословську думку в Україні за рахунок спроб окремих людей, без відповідної інституції. А духовні академії, які є сьогодні, замикаються на викладацькій діяльності й стають подібними до педінститутів чи університетів. Такий інститут міг би згодитися і для православних академій і семінарій, бути авторитетним для українського політикуму, загалом для еліти. Він міг би розкрити сучасною мовою, у сучасному світі духовні багатства, які сьогодні закриті. В Україні виходить друком багато книг з богослов’я, але їх не популяризують. Приміром, видавництво «Дух і Літера» при НАУКМА за десятиліття існування видало богословської літератури більше, ніж духовні академії і деякі церковні видавництва. Це добірні твори світових богословів.

— А тепер про такий очікуваний вихід України в загальнохристиянський простір. Наскільки можливо за наших умов поєднати наше православ’я із загальносвітовим?

— Рано чи пізно в Україні буде церква з українською ідентичністю, визнана світовим православ’ям. Українська автокефальна православна церква. Вважаю, шлях до цього проходить через «естонський варіант». Першим кроком до цього мало б стати створення автономної церкви в межах Константинопольського патріархату за участі всіх православних парафій та єпископатів, що мають українську орієнтацію. При цьому декому доведеться поступитися званням патріарха, бажанням бути самостійними вже сьогодні — перед тим, щоб стати реально самостійними завтра. Необхідно розуміти, що залишиться і альтернативна, Російська православна церква на території України. Безумовно, вона не буде впливовою.

Раніше такого варіанта розвитку подій побоювалися чимало людей. Бо вважали його небезпечним для України. Мовляв, є вже мовна й політична лінії поділу, а якщо додати ще й релігійну, то Україна розколеться. Але зараз патріарх Кирил цю лінію додає — хочемо ми того чи ні. Боятися вже пізно. Вже необхідно чимось взаємно поступитися, віднайти компроміс і утворити автономну церкву в межах Константинопольського патріархату. Це буде шлях законний, канонічний.

— Упродовж цього року багато говориться про можливий «розкол у світовому православ’ї», у разі визнання незалежної Української церкви...

— Це може привести до розколу лише за лінією: світове православ’я (разом з Українською церквою) — з одного боку, і Російська православна церква — з іншого. Бо сьогодні у РПЦ не залишилося надійних союзників серед інших автокефальних церков світу. Усі православні церкви, крім РПЦ, підтримують Константинополь. Якби тут повторився естонський варіант і постала українська автономна церква в юрисдикції Константинопольського патріархату, думаю, світове православ’я в цілому підтримало б цей крок. Можливо, що РПЦ для внутрішнього перевиховання й зцілення від церковного імперіалізму було б корисно пожити без євхаристійного спілкування з Константинопольським, Єрусалимським, Антіохійським патріархатами, слов’янськими церквами. Хай побудуть трохи у відрубності. Потім знову назад прийдуть. Куди подінуться? Хіба створять альтернативне «світове православ’я»?

ДОСЬЄ «УМ»

Юрій Чорноморець

Народився у Києві у 1974 році. Закінчив філософський факультет Київського національного університету ім. Тараса Шевченка. Захистив кандидатську дисертацію. Сфера наукових зацікавлень — патристика, сучасна православна теологія, історія філософії. Викладає філософію та релігієзнавство. Автор багатьох релігієзнавчих публікацій. Нещодавно завершив роботу над докторською монографією «Еволюція візантійського неоплатонізму», в якій багато що досліджено вперше у світовій науці.

Відповідальний секретар інформаційно­аналітичного порталу «Релігія в Україні» (http://religion.in.ua). Тут друкуються аналітичні статті, найбільш значимі релігійні новини, богословські публікації, актуальні інтерв’ю, рецензії книг із релігійної тематики, що виходять друком в Україні та в різних країнах світу.