Проща для заробітчан

«Хіба нормально, що стільки українців є поза Україною, поза родинами? Мусимо йти від міста до міста, від церкви до церкви — розповідати, що заробітчани залишили свою Батьківщину і сім’ї не з добра», — такою є мета щорічної понад 200–кілометрової прощі до Зарваниці, започаткованої у 2006 році з ініціативи благодійного фонду «Карітас» Самбірсько–Дрогобицької єпархії УГКЦ і української церковної громади італійського міста Болоньї. В Італії нині — півмільйона українських заробітчан. Загалом по світах — до п’яти мільйонів чоловіків і жінок віком 20—55 років. З їхніми проблемами добре знайомий отець Василь Поточняк, який упродовж дев’яти років служив в Італії та координував духовне життя українських греко–католиків. Отець Василь розповідає «УМ» про свої враження від повернення в Україну та роботу церкви задля реального поліпшення якості життя в Україні.

«Хамства стало менше»

— Отче Василю, після дев’яти років, пожертвуваних заробітчанам на чужині, ви повернулися додому. Чи відбулися якісь помітні зміни в Україні за ці роки?

— Тепер більше свободи і безпеки. Я часто їздив тоді в Україну машиною, автобусом, літаками і постійно стикався з рекетирами. Було тяжко на прикордонних службах: треба було давати хабарі, стояти годинами в чергах. На початку 1990–х років, при Кучмі, тут було велике бідацтво. Після Помаранчевої революції відбувся потужний позитивний поштовх. Не так для влади, як для самих людей — вони відчули гідність. Міліція, здається, стала адекватніша, голови на прикордонних службах краще працюють. Хамства стало набагато менше. Змінюються й умови соціального життя в Україні. Ми вже не маємо того, що було в середині 1990–х років, коли не видавали зарплати. Знаємо, що відбулося покращення. Але люди ще не дуже вірять в українську соціальну стабільність.

— А чи варто вірити? Пройдешся по Дрогобичу — поруйновані дороги, побиті вікна в центрі міста, висохлий фонтан... Ніби після війни. Чому тут, удома, працездатні чоловіки і жінки не можуть покращити для самих себе «середовище існування»?

— Думаю, проблема не лише в тому, що бракує грошей. А в тому, що ми ще «совєцькі люди», що не звикли самостійно наводити лад у своїй душі й у своєму домі, в селі й місті. У мене враження, що українці мають такі два соціальні гріхи: перший — це постійне нарікання; другий — постійний смуток, зажура, ніби в Україні вже кінець світу. З такими людьми тяжко працювати, коли вони весь час нарікають і при цьому неохоче працюють кожен на своєму полі. Вважаю, що проблема в наших людей не так соціальна, як духовна.

— Люди, які виїжджають працювати до інших країн, там також нарікають на життя?

— Там такі обставини, що коли ти нарікаєш — тебе ніхто не слухає, ти стаєш нецікавим. Тому люди нарікають перші два–три місяці, поки знайдуть роботу. Потім переходять до подяки. А коли вже приїжджають в Україну, то так хвалять, як там добре, що забувають і про складнощі, які є в Європі. Коли людина весь час живе лише порівняннями (а в Радянському Союзі було добре, ковбаса коштувала стільки–то, а тепер он стільки, а за кордоном все так–то) — то дуже тяжко. Не знаєш, якої зірки з неба тій людині добути, щоб їй стало краще.

«Україна має працювати на молодь цілеспрямовано»

— Обставини змінилися, а люди і далі виїжджають з України на заробітки. Може, вже за звичкою. Просто не помічають позитивних змін і можливостей?

— Певно, що причина виїзду, яка була в середині 1990–х, уже не актуальна. Пригадую, як не давали людям зарплату або видавали сувоями тканини чи горілкою. На тих, хто відкривав свій маленький бізнес, відразу налітали рекетири. Було тяжко вижити. Зараз цього вже менше. Але люди наші — і це ознака раба — продовжують вимірювати своє щастя через порівняння з сусідом. Коли людина бачить, що сусід будує другу хату чи купує кращу машину, то каже собі: а в мене ж тільки одна хата, і та менша за сусідову, і тільки одна машина, або тільки мотоцикл. Отже, я бідний. Треба їхати на заробітки будь–яким коштом — сім’ї, здоров’я. Аби наздогнати сусіда... Мене маса людей в Україні дивує. От, бідна родина, а син–дев’ятикласник має мобілку за 250 євро. Чи потрібна та мобілка, якщо родина кінці з кінцями ледве зводить? Є безмірність у жаданнях, здається, люди не усвідомлюють, що мають. Усі ходять з вищою освітою і безробітні. Ми майже не дякуємо Богові — за здоров’я, за повітря, за те, що стало краще, ніж було. Популярні означення сьогодні: «крутий», «багатий», «може собі все дозволити». Але в життєвій мудрості найважливішими ознаками є — «добрий», «людяний», «ввічливий». Маємо молити Бога, щоб змінив мислення людей. І вкладати щось у молодь, у молоді сім’ї, щоб якомога швидше сталися зміни серед нашого народу.

— Можливо, діти, які зараз підростають, не захочуть виїжджати за кордон. Що робити для того, щоб вони особистісно зростали, не покладалися на когось?

— Можу розповісти про досвід УГКЦ, нашої Самбірсько–Дрогобицької єпархії у праці з молоддю та дітьми. Дрогобицька міськрада передала нам у 2000 році будинок, і ми створили тут Центр душпастирства молоді. Сюди щодня приходять хлопці й дівчата — на вечори, перегляд фільмів, дискотеки (без випивки), цікаві зустрічі й катехитичні заняття. Організовуємо прощі, літні табори, пізнавальні мандрівки, скажімо, по замках Галичини. Навчаємо підлітків християнських цінностей і адекватної поведінки. Організовуємо багато літніх таборів, де, окрім молитви й духовних наук, є різні тренінги, скажімо, як відпочивати, готувати страви, вивчення історії й мистецтва. В молодь потрібно вкладати, пояснювати, підтримувати — і вона буде змінюватися. Молоді люди мають усвідомити, що давати хабара — це приниження гідності. Багато дає викладання християнської етики у школах. Але сама церква в одному регіоні багато зробити не зможе. Україна має працювати на молодь цілеспрямовано.

— Діти заробітчан приходять до вас на зустрічі, у табори їздять?

— Хотілося б, щоб вони більше брали б у цьому участь. Але, здається, ними нікому покерувати, порадити приходити сюди. Не вистачає інформації, доброї поради.

«За кордоном змінився спосіб мислення»

— Отче, ви повернулися в Україну в січні цього року і відразу почали працювати з мігрантами, організовувати щомісячні зустрічі, які вже вийшли за межі районних і навіть обласних — у них беруть участь заробітчани й експерти також із Тернопільської, Івано–Франківської, Хмельницької та Львівської областей.

— Так, на такі зустрічі приїжджають, у середньому, 30 — 50 осіб. Це родини українських заробітчан або ж самі заробітчани, які вже повернулися додому. Хто там був — розуміє один одного з півслова, підтримує. Зустріч триває п’ять годин — молитва, праця в групах, де обговорюємо, як було там, як сприйняли рідні, суспільство. Потім — спільна трапеза, обговорення планів. Хочемо поставити у Зарваниці пам’ятник українським заробітчанам, нашим землякам. Нікого тим пам’ятником не судити, просто показати, що в нашій історії був такий ганебний період, коли матері покидали дітей і виїжджали за кордон.

— «Колишній заробітчанин після повернення спершу є емігрантом в Україні», — такою є теза практичного психотерапевта зі США Андре Сулівана, автора книги «Відчуваючи серцебиття мігранта», з яким ви організували зустріч заробітчан. Які ще проблеми сьогодні у тих, що повернулися?

— Вони кажуть, що тяжко відразу звикнути до українського суспільства. Бо коли людина не була вдома сім–десять років, то не знає елементарних речей: де тепер перукарня, куди звернутися по паспорт, скільки платити в «маршрутці». Вона питає, а люди часто відповідають неввічливо: «Ти що, з неба впала?». Коли жінка такого за день–два назбирає, то впадає в депресію, боїться вийти в магазин, бо не може зорієнтуватися в обставинах. Діти її по–іншому навчилися жити. Жінка повертається додому, а діти кажуть: «Мамо, та ще трохи там побудьте, ми собі дамо раду». Вже дітям і мама ніби не потрібна. Коли мама повертається до сім’ї — її не сприймає чоловік і не розуміють діти. Діти, що виростають без батьків, не навчені заробляти собі на хліб. Це духовні каліки, які або не дають собі ради в житті, або живуть на дуже широку ногу. Скільки треба часу, щоб повернути втрачені відносини!

Утім є й позитиви. За кордоном у людей трохи змінився спосіб мислення. Люди починають дбати про гідність особи. Я знаю багатьох, які, повернувшись, уже не дають хабарів.

ДОСЬЄ «УМ»

Василь Поточняк

Народився 1973 року в селі Лімна на Львівщині. 1996 року закінчив Люблінський католицький університет, викладав у Дрогобицькій духовній семінарії, очолював Комісію у справах молоді Самбірсько–Дрогобицької єпархії УГКЦ. З 2000 року навчається у Папському східному інституті в Римі. З 2001 року — пасторальний координатор українців греко–католиків у Італії. Докладав максимальних зусиль для об’єднання українських громад в Італії, де є 125 українських парафій. Був головним редактором єдиного в Італії україномовного часопису «До Світла». У січні цього року повернувся до Дрогобича, очолює напрям роботи з молоддю. У лютому в Дрогобичі з ініціативи о. Василя Поточняка започатковані щомісячні зустрічі українських заробітчан.