«Богові потрібна твоя душа, а не органи»

П’ять років тому в нас було прийнято закон, який дає право взяти орган загиблої чи померлої людини для пересадки тільки з дозволу її родичів. А це означає, що сама людина не може вирішувати за себе — хоче вона стати посмертним донором чи ні. І навіть за згоди помираючого лікарі не можуть скористатися його ниркою, печінкою чи рогівкою, щоб допомогти іншим — якщо родичі скажуть «ні». Тому медики кажуть, що таку ситуацію слід змінити. Треба внести поправку до чинного закону й прописати в ньому механізм оформлення особистої згоди потенційного донора на пересадку своїх органів іншій людині. Тоді трансплантологи зможуть рятувати більше життів.

На апараті — 12 годин на тиждень

Донедавна 25–річній мешканці Запоріжжя Марині Н. доводилося тричі на тиждень ходити в лікарню на гемодіаліз — очищення крові на апараті «штучна нирка». За роки життя під штампом ХНН (хронічна ниркова недостатність) дівчина не могла виїхати на море, піти із друзями в похід чи просто вирушити в гості до бабусі більше, ніж на півтора дня. Марина була прив’язана до рідної лікарні — не палкою любов’ю до білих стін чи ароматів ліків, а життєвою необхідністю регулярно фільтрувати кров від токсинів, якій не могли вивести з організму хворі нирки.

«Людина до всього звикає, — каже Марина. — Через два роки діалізної терапії я вже навіть не рипалася в якісь «турне». Втішилася думкою, що на Туреччину в мене грошей немає, у Криму — брудно і невиправдано дорого, а в гори ходити я й так ніколи не горіла бажанням. Єдине, шкодую, що в село їздила рідко. Не могла, як у дитинстві, залишатися там по кілька тижнів. Бабуся сумувала... А коли сусіди з села нам сказали, що бабусі геть зле, батько з сестрою відразу виїхали. А я лишилася. Бо через три години в мене був діаліз, який не можна було пропустити. І коли бабуся померла, мене не було поруч...»

Дівчина пригадує, що після діалізу їй нерідко ставало млосно. І в якийсь момент жахнулася: невже вона буде «сидіти» на апараті до скону? Це ж усе життя треба планувати у відтинках між чотиригодинними процедурами... Вихід був один — пересадка нирки. Але аналізи показали, що жоден родич Марини не підходив на роль донора. Треба було чекати допомоги від чужих...

Несподівана згода

«Коли я ставала на листок очікування пересадки органа, — пригадує Марина, — то мені сказали: «Якщо з’явиться підходяща нирка, тебе викличуть на операцію. Тоді ти муситимеш їхати в ту лікарню, що тобі скажуть, і дуже–дуже швидко. Ти маєш бути там не пізніше, ніж через 12 годин, інакше нічого не вийде. Орган зіпсується. Тому тримай напоготові валізу з «лікарняними» речами, не виїж­джай далеко з міста і будь завжди на зв’язку». Окрилена словами лікарів, я повернулася додому з думкою, що завтра–післязавтра пролунає дзвінок. Тому перші два тижні я не спускалася в найближчий магазинчик, розташований у підвальному приміщенні, бо там «не ловить» «мобільний». Продукти купувала в супермаркеті, бо там є зв’язок... Усе боялася, що важливий дзвінок застане далеко від будинку, і я не встигну схопити валізу та приїхати вчасно. Навіть уночі погано спала — мандраж бив. Але нічого не змінювалося. Валіза припадала пилом. Як і раніше, тричі на тиждень ходила на діаліз. Щоразу мріяла, що ця чотиригодинна процедура — остання. А через два дні приходила знову і питала в лікарів, як швидко просувається черга на нирку. Знала, що це не вони шукають орган для пересадки, що від них нічого не залежить, а все одно питала. А потім махнула на все рукою і подумала: «Що буде, те й буде». Заспокоїлася і просто жила далі, не чекаючи на диво».

Загалом дівчина стояла в черзі на донорську нирку понад рік. А потім у її квартирі пролунав той самий — важливий — дзвінок. І вона відразу ж виїхала в лікарню на трансплантацію. Нирка, яку пересадили Марині, належала молодому хлопцеві. Він загинув у автокатастрофі, коли їхав на побачення. Батьки й наречена були вбиті горем, але вони погодилися на пересадку органів хворим, які цього потребують. Головна мотивація — що так частина їхньої рідної людини продовжуватиме жити... Лікарі відразу «пробили» інформацію по наявній базі реципієнтів, перевірили, кому підходять органи за генетичною сумісністю. І серед охочих отримати нові нирки вибрали Марину. Це сталося сім місяців тому.

Сьогодні дівчині трохи дивно, що вона більше не мусить ходити на діаліз. Вона може повноцінно працювати, не боючись за свій стан після «промивання» крові. Може планувати своє життя, не обмежуючись рамками лікарняного графіку, подорожувати Україною та їздити з друзями на море. Може завагітніти й народити дитину, не ризикуючи померти під час пологів. Марина каже, що почувається набагато краще. Єдиний момент — тепер до кінця життя їй треба приймати імуносупресивні препарати, щоб організм не відторгнув чужу нирку. Але дівчина сповнена оптимізму і вірить, що все буде добре. І дуже дякує родичам того хлопця за те, що вони в такий важкий для сім’яї період змогли подумати про абсолютно чужих, незнайомих людей...

Син — чудово, кум — не можна!

Цей випадок, як стверджують експерти, для нашої країни не дуже характерний. Тому що люди рідко погоджуються передати органи загиблого родича хворим, які чекають на життєво необхідну пересадку. Більшість трансплантацій у нас здійснюють від живого родинного донора. Але знайти ідеального донора серед родичів не так легко, як хотілося б. Та й стан здоров’я батьків чи подружжя може стати на перешкоді такій операції. Справді, якщо в мами нирки працюють так–сяк, вона при всьому бажанні не може віддати одну хворій дитині. Тому на рік у нас проводять не більше 200 таких операцій (а це — тільки два відсотки від потреби). Решта пацієнтів або помирає, не дочекавшись нової нирки чи серця, або шукає благодійні кошти для операції за кордоном. Для порівняння — у сусідній Польщі роблять одну тисячу пересадок на рік, у більш цивілізованій Німеччині — 1,9 тисячі...

Директор координаційного центру трансплантації органів, клітин та тканин МОЗ України Олександр Кухарчук розповідає: «Сьогодні український закон забороняє неродинну трансплантацію від живого донора, і для багатьох це становить проблему. Чому? Тому що людина при всьому своєму бажанні й генетичній сумісності не зможе віддати свою нирку чи фрагмент печінки кумові, сватові, коханій людині (якщо офіційно не укладено шлюб), другу з дитинства, колезі по роботі і навіть двоюрідному брату. За законом, живими донорами можуть бути лише близькі родичі: чоловік, дружина, батько, мати, син, дочка, бабуся, дідусь, племінник, племінниця. Тому не раз і не двічі до мене в МОЗ приходили далекі родичі та друзі, які мали таку проблему. Нещодавно були жінка, чоловік та друг їхньої сім’ї. Нирка товариша ідеально підходить для хворої дитини подружжя. І він дуже хоче допомогти своїм друзям і зробити все, щоб урятувати їхню дитину. Але він не може цю нирку віддати — такий закон. У нашій країні ніхто не ризикне робити таку пересадку. Що ж залишається робити таким людям? Вони розв’язують проблему по–різному, але переважно в обхід закону. Наприклад, укладають фіктивні шлюби (а в нас дозволена пересадка органів між чоловіком та дружиною), знаходять інші способи. Але я вважаю, що ця норма закону — правильна. Її не треба змінювати, щоб не створювати можливості для кримінального підбору пари донор—рецепієнт. Змінювати треба інше — ставлення населення до трупного донорства. Коли люди після раптової смерті родича (найчастіше аварії) будуть готові, щоб віддати трупне серце, нирку, підшлункову залозу, печінку для порятунку чужого життя, тоді необхідність у трансплантації від живого донора стане мінімальною».

Прах — до праху?

Експерти кажуть, що Україні в цьому треба брати за приклад Іспанію — європейську країну, яка лідирує за кількістю пересадок органів. А все тому, що в цій католицькій країні громадян змалечку готують до думки, що віддати свої органи після смерті — це не щось неймовірне, а звичайна добра справа. Яка, до речі, впливає на життя інших людей. «Із дитячого садочка іспанський малюк знає, що таке трансплантація, — каже Олександр Кухарчук. — Дитині через ігрову ситуацію показують, як можна врятувати цю ляльку, яка помирає, якщо взяти орган від іншої ляльки й пересадити. У школі таку тему викладають у розділі анатомії. Студентам тим паче пояснюють, для чого потрібна пересадка нирки чи серця. Більше того, на кожній церкві в Іспанії написано: «Залиште свої органи на землі. Богу на небі потрібна ваша душа, а не тіло». Тому іспанці від самого початку психологічно підготовлені до того, що загиблий родич може врятувати чиєсь життя, ще й не одне. При мультиорганному заборі одний загиблий донор може дати життя десяти людям. Ось так, одна смерть — десять живих. Якщо такі ж зміни стануться в національній свідомості українців, тоді пошук живих сумісних донорові стане непотрібним. Усе розв’яже система трансплант–координації».

Трансплант–координатор — це психолог, який спілкується з родичами загиблого і просить підписати згоду на забір органів для пересадки. У нього дуже небагато часу для того, щоб закрити питання «так» чи «ні». Бо ж орган треба забрати впродовж п’яти–шести годин і терміново провести пересадку. Водночас треба підібрати пару донор—реципієнт. А це дуже непросто. І буває так, що родичі підписують згоду надто пізно, коли в організмі потенційного донора сталися незворотні зміни.

ВАЖЛИВО!

Бригада із забору органів може виймати печінку, підшлункову, рогівку й більшість інших органів для пересадки тільки на працюючому серці — коли в потенційного донора сталася смерть мозку. Тканини, які взяли з трупа в моргу, абсолютно не придатні для пересадки.