«О–па! УПА!»
...Зухвалий дах дуже добре проглядається із залізничної колії. Якою, між іншим, курсує потяг «Луганськ—Москва». От тільки господаря хати, Володимира Коваля, не було вдома. «Він у лікарні, — повідомила його дружина, — 65 років уже. Хворіє...».
— Але ж це він написав гасло на шифері?
— Він. А до того там було написано і про Горбачова, і про Нюрнберзький процес проти комуністів...
— Із сусідами через такі погляди чоловіка конфліктів немає?
— Та ні... У нас же тут прокурор — сусіда.
— Старобільського району?
— Ні, луганський. Бєсєда.
Узагалі–то Володимир Бєсєда — заступник голови Апеляційного суду Луганської області — голова палати в кримінальних справах (це його син — прокурор; щоправда — поки що «тільки» Артемівського району Луганська). Тяжіння малої батьківщини не лише змусило Володимира Івановича збудувати будиночок у рідному селі — він відзначився і в інших добрих справах задля нього, про що трохи згодом.
— І журналісти у вас бувають?
— Аякже! Була навіть із Москви дівчина, фотографувала. Та багато людей цікавиться...
Довгі руки Долгоруких
Офіційно вважається, що Шульгинку на місці злиття з Айдаром (притока Сіверського Дінця) річки Шульга заснував соратник Івана Болотникова отаман Шульгейко. Мовляв, Болотникова погромили в 1607–му, і Шульгейко з рештками війська втік до цього чарівного куточка Дикого Поля. Прихильники цієї теорії навіть стверджують, що й назва річки походить від отаманського прізвиська. Однак є підстави думати, що це річка дала ім’я отаманові — хоча б за принципами словотворення так мало бути. В Айдар річка впадає зліва, тому й зветься, по–старослов’янському Шульгою. А «Шульгейко» — то вже похідне від «Шульга». Як і Шульгинка; точніше, спочатку — Шульгин городок. І якщо таке припущення правильне, то років селу більше, ніж чотириста, а 1607–й — просто дата першої згадки про нього в документах.
Дуже гучно Шульгин–городок відзначив своє офіційне століття. Улітку 1707–го цар Петро відрядив князя Юрія Долгорукого з інспекційною поїздкою по козацьких містечках. Для виявлення та повернення в місця «прописки» біглих холопів — під час його «реформ» народ якось особливо активно тікав на Дон або в Дике Поле. Холопам така перспектива не здавалася райдужною — як, власне, і місцевим козакам, що таким чином утрачали дешеву робочу силу. І 8 жовтня 1707 року шульгинці, за організаційної підтримки отамана станиці Трьохізбенка Кіндрата Булавіна, розігнали не надто численний загін Долгорукого, а самого князя втопили в Айдарі. Власне, з цього інциденту й почалося знамените Булавінське повстання: після вбивства царського емісара вороття для отамана вже не було...
До речі, Пушкін у поемі «Полтава» звинувачує Мазепу в тому, що «на Дону казачьи круги они с Булавиным мутят». Для цього в поета–історика були більш ніж серйозні причини. Достатньо сказати, що на Слобожанщині з булавінським «мандатом» діяли загони отаманів Драного, Голого, Безпалого — прізвища суто запорозькі. Чи приклав до цього руку старий гетьман?..
Булавіна, як до нього Разіна, а після — Пугачова, зрадили самі ж браття–козаки. Повстання втопили в крові, а в Шульгин–городок прибув на «розборки» рідний брат Юрія Долгорукого — Василь... Після чого городок щез із лиця землі на довгі 11 років. Загалом же, як стверджує місцевий краєзнавець Валентина Язєва, каральні загони підходили до Шульгин–городка 28 разів, але вільний дух із місцевого населення вибити так і не змогли.
«Однокласники. шу»
Валентина Петрівна Язєва в селі не єдиний краєзнавець, але, мабуть, найпродуктивніший. В усякому разі решта не може похвалитися виданими працями, а у неї — дві книжки, і ще третю готує до друку. Каже, на її заклик односельці нанесли таку купу різноманітних документів, що всі їх опублікувати в одному томі було просто неможливо.
— Вийшло як. Бєсєда проспонсорував оцю книжку, а матеріали люди все несуть і несуть. І Павло Жданов, мер Серпухова, — спасибі йому — нам допоміг цю видати.
— Серпухова?!
— Він шульгинець. Школу нашу закінчував, друзі тут залишилися. Батько його був головою колгоспу в нашому селі. Колгосп при ньому був мільйонером. Він сказав так: книги ексклюзивні, можна сказати, адресні. Тому півкниги присвячено історії наших однокласників. Про кожного — окрема повість. Якраз у цей час у нас було 40 років закінчення школи. А потім іде історія школи, історія вчителів. Тут є унікальні долі наших однокласників, іноді страшні (афганці, наприклад). Є директори, є Бєсєда, голова Апеляційного суду трьох областей... Бєсєда запропонував написати історію класу — а тепер і в Балтиморі книга знадобилася, і в Кейптауні, і в Магадані. Навіть у Токіо. Ви уявляєте? Оксана, дочка, рік тому розмістила зображення обкладинок трьох книг в інтернеті — ну, і запити пішли...
Валентина Петрівна — дочка колишнього завуча Шульгинської школи Петра Волошина. Свого часу Петро Іванович був автором нарису про рідне село в Шелестовській «Історії міст і сіл УРСР»
1965 р. Але тоді можна було писати за певним «каноном». Дочка його, завдяки однокласникам, значно розширила старі рамки, та й нові дані з’явилися з тих пір. Ще одна особливість: як на краєзнавчий труд, у її книжках міститься величезна кількість віршів її односельців. Не беруся давати літературознавчі оцінки, суто статистично за кількістю поетів на душу населення Шульгинка цілком може претендувати на місце в Книзі рекордів, бодай українських. До цього можна додати: колишній начальник «Сільгосптехніки» написав книжку про махновські часи. Вона художня, але там дуже багато фактів. Книжка видана. Кажуть, дуже цікава...
У межах Луганщини — Шульгинка незаперечний рекордсмен: це не лише найстаріше, але й найбільше в області село — більш як дві тисячі населення, причому — що головне — село без ознак занепаду. Леонід, чоловік Валентини Петрівни, сам родом з сусіднього Штормового, а це — батьківщина голови ОДА Олександра Антіпова:
— Він навчався в нашій школі, ми його знаємо добре. Клуб підняв, дороги відремонтував. У школі вікна замінені на пластикові... А от активного населення там немає; штормовці сьогодні в Шульгинку їздять як у райцентр. Воно і непогане село, але завжди чомусь бідніше було. А Шульгинка зараз на підйомі.
На згадку про батька Нестора
Язєви живуть у новому будинку, але в їхньому дворі збереглася оселя, якій років із 200. Жив тут колись місцевий крамар, тут же він і торгував. А город виходить на пересохле річище Шульги. Колись ширина річки сягала півсотні метрів; сьогодні це доволі брудний струмок, але струмок історичний. Долиною Шульги ходив на Старобільськ Нестор Махно. Тепер тут краєзнавці знаходять то підкови, то хомути... Один із хомутів був прикрашений монетами. Очевидно, звідси пішли краєм легенди про закопаний десь тут знаменитим анархістом скарб. Шукають люди...
А поки сім’я знаходить інші скарби:
— Оцьому безміну 200 годів — точно. Ним досі користуються, тому що він — дуже точний. Що від прапрадіда дійшло, з цього двору не вибувало. Ця хата — лавка... Вона ж без жодного цвяха зроблена. Ми сюди тільки п’ять чи сім год, як приїхали. Давай копати. Потім почали фундамент розбирати — з даху монети якісь посипалися. Ми туди боїмося лізти через те, що він продірявлений. Чи розвалити, чи реставрувати? ...Як завжди, не лишилося місця приблизно для 9/10 зібраного матеріалу, але про цей факт треба повідомити. На старій водонапірній вежі вже багато років живе пара лелек. Мешканець Західної чи Центральної України у відповідь на таку «сенсацію» має повне право байдуже знизати плечами: «Теж мені — дивина...». А от у нашому... пролетарському краю занадто багато індивідуумів, що вважають священним обов’язком запулити каменюкою у будь–яку живу істоту. Якщо,звичайно, такий акт не загрожує цілісності його штанців. Тому навіть по селах на Донбасі рідко зустрінеш не свійського птаха розмірами більшого за горобця. А тут лелеча сім’я не просто живе у злагоді з людьми — вони її зробили своїм символом і оберегом. Щось така ідилія та має означати...