Татові діти

Чи здатен чоловік сам, без жінки, виховати дитину — можна не відповідати. Траплялося. Чи може він виховувати одночасно п’ятьох дітей? Це вже складніше питання, але й на нього, напруживши уяву, можна відповісти ствердно. Але якщо його конкретизувати й поставити так: чи можна ростити дітей в умовах сучасного шахтарського селища на Луганщині, і щоб діти були доглянутими, нагодованими, щоб повноцінну освіту отримали... Тут уже жодної уяви не вистачить.

Інсульт від чиновника

Коли сім років тому померла дружина Віктора Кобицького Люба, вони встигли народити аж десятеро дітей. Правда, три старші доньки вже встигли вийти заміж і роз’їхатися, а дві були вже достатньо дорослі. Але ж п’ятьох молодших ще треба було ростити. А в колгоспі роботи вже не було. І родина прийняла стратегічне рішення: переїхати на Донбас, в селище Кленовий Ровеньківської міськради.

— Я взагалі–то народився в Горлівці на Донеччині. Нас у батьків було дев’ятеро. Потім сам одружився. Дружина — теж із Горлівки. Було вже п’ятеро дітей, коли переїхали в Кіровоградську область. Брат приїхав, загітував. До того працював у радгоспі трактористом, Люба — дояркою.

А потім дружина Віктора Костян­тиновича померла від інсульту.

— Поїхали в райвиконком допомогу оформляти, — згадує чоловік, — останнім часом колгоспи розвалилився, роботи не було... Папери зібрала — а їй відмовили. По дорозі додому й стався інсульт. Діло було в лютому; зранку погода була нормальною, а потім як налетить завірюха... Я її підніму, кільки кроків пройшла — впала. Та ще велосипед... Потім узяв тачку, привіз додому. До Кіровограда довезти не встиг. Довелося виконувати жіночі обов’язки — варити їсти, прати.

— Скільки ж молодшому тоді було? І хто за ним доглядав?

— Ігореві? Чотири роки. До­глядали старші, але він у мене самостійний, зі мною корів у колгоспі пас.

Цукрова економія

З нагоди візиту преси сім’я — тобто батько і п’ятеро молодших дітей — зібралася в доволі просторій залі типового для наших місць приватного будинку. Старший, Сергій, уже встиг закінчити ПТУ і трохи попрацювати слюсарем на поверхні шахти
ім. Космонавтів. Зараз оформляє документи, аби перейти на роботу під землю — там платять значно більше, та й суттєві пільги набігають. Каті — 17 років, Андрію — 16, Яні — 15, але всі троє щойно закінчили дев’ятий клас і готуються, за прикладом старшого брата, вступати до ПТУ.

Наймолодший, 11–річний Ігор, виявився й найбільш говірким. У нього найлегше можна було вивідувати дрібні сімейні таємниці. Наприклад, хто що вміє варити, або хто що більше любить. Зі звареного. Виявилося, готувати вміють всі без винятку і роблять це по черзі. Включно з найменшим. Усі знають, де лежать гроші, і беруть їх, якщо потрібно, утім, звітуючи перед батьком.

— Гроші отримали — дівки поїхали в Ровеньки по продукти. Купили крупи 10 кіло. Цукру — один кілограм на місяць. Економимо, коли варення не варимо.

— Цукерки купуєте?

— Іриски всілякі...

Серед «предметів розкошу» у кімнаті стоїть доволі сучасний телевізор.

— І холодильник є, — уточнив Сергій, — і пральна машина. Усе через кредит. Один виплатили — інший беремо. А ще батько на 18 років мені машину купив.

— Підробляєш?

— Аби перевезеннями займатися — треба права отримати. А на це грошей немає.

Глава сім’ї зрозумів питання по–своєму:

— Там вугілля кидаємо, там картоплю саджаємо. Там комусь хвіртку зробити — люди просять...

— Город...

— Город поливати нема чим — немає водопроводу. Є в селищі одна колонка, але там завжди черга. У Кам’янці є криниці, кілометрів за п’ять. От літрів по сорок за раз звідти привозимо. Крім городу є ще поле, 15 соток. Кукурудза росте, картопля, кабачки, соняшник... У тому році тримали двох поросят, ще раніше — телицю. Тепер зерно подорожчало, більше не тримаємо. А так усі вміють ковбаси начиняти, солити сало.

Від щедрот державних

Зі старших доньок одна живе в Кленовому, друга — в сусідній Вели­кокам’янці. Вони й покликали батька сюди. А шахта надала не тільки більш–менш високооплачувану роботу, а й житло. Що, втім, не було для підприємства надто обтяжливим: із таких селищ люди здебільшого тікають, ніж у них оселяються.

— Роботу дали відразу, квартиру — пізніше. Знімали житло. Потім мені дали, он там, біля клубу — двокімнатну, а потім — чотири кімнати. Двокімнатну дочці залишив, а собі оцю хату купили.

— Держава допомагала, коли ви один із дітьми залишилися?

— Я звертався... туди. 2003–й рік був. По 3 гривні 9 копійок платили. Після втрати годувальника.

— На дитину?

— На всіх. Порахували зарплату, сказали: вам вистачає. А у мене тоді 300—400 гривень на місяць було — я працював на поверхні. До кінця року отримував, більше не звертався.

Але турботлива наша держава таки помітила батька–одинака — і, як уміла, вшанувала його скромний подвиг. У травні цього року він був відмічений почесною нагородою Міністерства сім’ї «За сумлінне батьків­ство». Можна собі уявити, як метушилися чиновники, коли з Києва надійшла рознарядка: «Представити кандидатуру для нагородження...».

— Ви зраділи?

— Та якби вони туди щось поклали...

— І про що ви мрієте сьогодні?

— Двері поставити пластикові. Зі старих узимку дме...