Тодось Осьмачка по-російському

      Ранок. За спиною матушки Марії — село. Навколо — жита. Вона йде в сусідню Тернівку до церкви. Раптом від панської економії вилітає на чорному коні він, Антихрист. «Іди до мене сьогодні!». Його очі-вуглини пропалюють Марфу наскрізь. Перелякана жінка біжить додому і чекає, поки повернеться з міста чоловік. На другий день чорний вихор налетів на матушку, зірвав її з місця й поніс у снопи. А скільки він бавився з Марією, ніхто вже не дізнається. Бо по тому вона ходила й питала в усіх, де любий Антихрист. І завернуть її додому, а вона все одно ходить, шукає того виродка на коні. Знайшла... В очереті, без одягу, мертва.

      Це велика сцена Молодого театру. Йде прем'єра вистави лауреата Державної премії Росії, лауреата Державної літературно-мистецької премії ім. І.Котляревського, народного артиста Росії Олександра Дзекуна. П'єса називається «Духів день». Трохи символічно, як зазначив художній керівник Молодого театру Станiслав Мойсеєв, що створена ця річ росіянином до мозку кістки Олександром Дзекуном за мотивами творів українця Тодося Осьмачки «Старший боярин» і «Поет». Бо в цих творах багато неприємних слів дісталося саме росіянам. «Тодось Осьмачка, — пояснив на прес-конференції Олександр Дзекун, — геніальний письменник, який, це часто трапляється в українців, незаслужено забутий. Коли я вперше познайомився з його творами (їздив до Канади років із 15 тому), мав певний шок. Пише сильно! Те, чого багато людей не знають і не хочуть знати досі. Мене дуже вразила доля Гордія Лундика, вчителя української мови, який приїхав у зросійщене село. Воно, як привид, нависає над ним. У виставі це образ билиці (утоплениці, привида) Марфи».

      Але глядачів, які 13 та 14 березня придбали квитки на «Духів день», вистава не пройняла. Незважаючи на динамічну гру акторів та пурпуровий колір майже всіх костюмів на сцені, сюжет був наче витягнутий десь із вистав періоду проголошення Незалежності. Патетичне «ще не вмерла», «за земельку», довгі діалоги, тягучі, ніби жуйка, міркування. І справді, ви де-небудь бачили, щоб на весіллі батюшка, замість давати поцілувать хреста молодятам, робив ліричні відступи на тему «правий чи не правий був Винниченко в непатріотичному розумінні села як темної голодної маси під час написання свого короткого оповідання «Солдатики»? (цитата майже дослівна, тільки трохи скорочена. — Авт.) Олександр Дзекун не відступив від своїх основних принципів. Нову постановку знову нашпигував абстракціями і символами. Наприклад, протягом двох дій одна половина сцени була сільською хатою, інша — ставком. Але це не заважало головним героям Варці (Ліліана Ребрик) та Гордію (Олекса Нагрудний) кохатися на тому місці, де, теоретично, мала би бути хатня стіна. До речі, на ставку водою була пшениця. І Гордій то засипав її лопатою в човна, то знову витрушував звідти. Як стверджують дослідники творчості Олександра Дзекуна, то є цілком виправдано — Олександр Іванович просто належить до школи геніального режисера Таїрова, який свого часу перевернув усі уявлення про абстракцію та символ. Але Дзекун пішов далі, бо вплів у сюжетну канву етніку і український національний характер.

      Наприклад, Тодось Осьмачка тільки згадував про «духів день». І тільки Олександр Іванович підняв документи, поспілкувався зі старими людьми, і дізнався, що це — 51-й день після Великодня, перший понеділок після Зелених свят. Саме тоді, за народними повір'ями, земля святкує свій День народження. У «духів день» нічого не можна робити землі, бо їй болить. Уночі з води виходять русалки, з лісу — полчища нечисті... І під їхній шалений, вируючий, тремтливий спів ми кілька годин проводимо в таємничому і химерному потойбіччі.