Юрій Мушкетик: Багато з того, що маю, сьогодні уже б не писав...

Якось під час розмови знайомий зауважив: Юрій Мушкетик цілком міг би стати українським Сенкевичем, якби не ця «карма», що не оминула ціле покоління письменників радянської доби, — втискувати свій талант у рамки чинної ідеології. У творчому доробку класика української літератури є низка творів, які відбивають історичний розвиток держави і роль особистості в ньому. Перо Юрія Мушкетика філігранне, образність глибока, масштабність історичних постатей у його романах вражає — вочевидь треба трохи «пожити» в кожній з епох, аби герої твоїх творів приходили до читача величними і живими, здатними на сумніви, помилки, розкаяння. Останнім часом харківське видавництво «Фоліо» перевидало чотири романи Мушкетика — «Яса», «На брата брат», «Гетьманський скарб» і «Смерть Сократа». Також недавно побачили світ дві збірки новел письменника — «Суд» і «Гріх», які Юрій Михайлович вважає чи не найкращими з усього написаного ним.

Письменник, який відзначив недавно 80–літній ювілей, нині працює над історичним романом, що присвячений братам Розумовським. Він зважено оцінює минуле, цікавиться літературним процесом, вболіває за розтерзану політичними баталіями Україну, ностальгує...

«Перший роман писав на студентській кухні»

На дачі в Юрія Мушкетика дозрівають помідори, зеленіють огірки і розкішне листя салату. На сливі нав’язалося кілька десятків плодів — не густо... «Тут ґрунт такий — лише пісок... Коли купив цей будинок у Наталі Забіли, хотів землі навезти. Та так і не завіз...». Юрій Михайлович зустрічає мене на порозі скромного будиночка, що загубився поміж велетенських сосен — рятівних під час літ­ньої спеки. Дача Мушкетика — напевне, останній бастіон у містечку письменників Кончі–Заспи, куди можна потрапити без доскіпливої «інспекції» відеокамер. Інші хороми, давно викуплено «крутими», нові власники обнесли частоколами, за які, мабуть, і сонце не проникає. Поруч, за зеленим триметровим парканом, зводять котедж для Жені Тимошенко — доньки Прем’єра. «Обійдіть, дорогенька, навколо, і заходьте на веранду. Там не так спекотно. Рексе, проведи!» Кудлатий, майже іграшковий пес застережливо гарчить. «Не кусається?» — про всяк випадок перепитую класика. «Та яке там? Швидше ви самі його покусаєте...».

Рекс — улюбленець Гліба, молодшого онука Юрія Мушкетика — чинно проводить мене вузенькою доріжкою, як і наказано. За деякий час остаточно втрачає інтерес до «інтервента» і ліниво вмощується неподалік крісла–качалки, прибравши на свою кумедну мордочку відстороненого виразу.

— Звідки у вас, Юрію Михайловичу, любов до історії? Чула, у школі ви впевнено почували себе у точних науках і батьки думали, що станете математиком.

— Так, коли далекого 1948 я зі своїм фанерним чемоданчиком зеленого кольору вирушив до Києва вступати в університет, ніхто не сумнівався, що здам документи на математичний. Я ж побродив під стінами «червоного корпусу» й подався на філологію. А історія... Уже навчаючись в університеті, дістав перепустку в наукову бібліотеку, де пропадав днями й ночами. Там натрапив на працю про Семена Палія, і несподівано довідався, що він — мій земляк. Захотілося більше дізнатись про цю особистість, почав «копати», а тоді вирішив написати про нього твір.

—  Вам було 25, коли «Семен Палій» вийшов друком. Що це було — творче зухвальство чи зірки щасливо зійшлися на небі?

— Зухвальство, а може, й дурість... Зараз би не ризикнув — не маючи жодного рядка, братися за роман. Писав на кухні в студентському гуртожитку, на підвіконнях в університетських коридорах. А коли справа добігла кінця, злякався: а що, коли це графоманія? Відклав роман убік і написав два оповідання. І це, я вам скажу, був мій тріумф. Одне оповідання — дитяче — у журнал «Барвінок» відніс, друге — у часопис «Дніпро». Місяців два–три почекав і пішов у «Барвінок» дізнатися результат. А там мене чекали спеціальні консультанти для «відшивання» початківців. І ось шукає ця тітонька мій рукопис і не може знайти. Мені вже самому незручно, аж тут заходить відповідальний секретар: «Що ви шукаєте?» — «Та ось, хлопець якесь оповідання передав, куди воно поділося?..» — «Так у номері ж уже! «Сигналка» в мене на столі».

Так «зійшлися зірки». У «Дніпрі» теж моє творіння схвалили до друку, за нього отримав пристойний гонорар. Класикам, щоправда, видавали великими купюрами, а мені — карбованцями. Обіклався пачками із грошима і боюся вийти на вулицю. За той гонорар купив перший у житті костюм, в якому згодом одружився.

— Ось ви переживали творчі сумніви, побоювалися графоманства. А в сучасних молодих письменників, схоже, таких вагань небагато: штампують щороку по кілька книжок, які потім нерідко знаходиш у книгарнях у кошиках із написом «за півціни».

— Сьогодні зранку, чекаючи на ваш приїзд, згадав кілька сентенцій, записаних ще у студентські роки. Гегель говорив: «Скільки б не бунтував молодий чоловік, скільки б не сперечався зі світом, настає час, і він отримує свою дівчину, і свою службу, і стає таким же філістером, як і всі інші». Пригадую шістдесятників — їх, стійких, залишилося небагато: Світличний, Стус, Сверстюк... А раніше ж у тій когорті помічали і Коротича, і Сингаївського... Та коли смаленим запахло, вони хутенько зникли. Так–от, тих, хто витримає і не стане філістером — небагато. Ось ще одна сентенція — не пригадую хто автор, але теж цікава. «Якщо у 20 років ви не стали революціонером, то у вас немає серця. А якщо у 40 років ви стали революціонером, то у вас немає розуму». (Усміхається). Це все добре видно по наших політиках, більшості з яких таки бракує розуму.

— Перший роман ви писали на підвіконні. А пізніше — для творчої наснаги — потребували особливих умов? Усамітнення або чашки чаю в перервах між спілкуванням із музою?

— Та ні, міг і без чаю.... А коли молодий, то й без усамітнення обходився. Пригадую, з якою вірою і натхненням перший роман писав... Поніс свого «Семена Палія» у Держлітвидав, видавництво класиків. Там із мене добряче посміялися. Був такий письменник Іван Ле, автор історичних романів. Ле належав до президії Спілки письменників, і коли хто молодий вступав до цієї організації, то один бюлетень завжди було перекреслено — усі знали, чиїх рук справа. За весь вік він не написав жодної позитивної рецензії. Потрапив до нього і мій рукопис. Працівники видавництва підказують: викличе тебе Ле до себе, пригостить чаєм, але ти на будь–які його зауваження не погоджуйся. Інакше він напише: роман не годиться, про все домов­лено з автором. Отож я сидів і повторював, як папуга: «Іване Леонтовичу, я не згоден!».

Роман спершу вийшов у нас, згодом двома виданнями в Москві. За отримані гроші купив батькам хату, і собі щось лишилось. Почалися компанії, гулянки, але невдовзі зрозумів, що все може скінчитися лихом, і обірвав «традицію». Тоді не було жодної, навіть районної газети, яка б не дала рецензії на «Семена Палія». Уявляєте, що то було для мене? Справжній фурор! Одна генеральша не могла запам’ятати цього слова і казала «фураж». (Усміхається).

«Він її обняв, поцілував і т.д. і т.п...»

— Ви навіть аспірантури не встигли закінчити, як отримали пропозицію від журналу «Дніпро» — спершу на посаду відповідального секретаря, а згодом понад 10 років були головним редактором. У той період на його шпальтах друкували твори дисидентів, яким уже перекрили кисень в інших виданнях...

— То були дуже складні часи. Цензура лютувала. Якось у Будинку творчості в Ірпені підходить до мене відомий критик Леонід Новиченко. «Юрію Михайловичу, — каже, — я як старший товариш скажу — у журналі з’явилося багато псевдонімів. Ви що, не розумієте, що вам тюрма світить?». В обід їдемо у Спілку на партійні збори. Виступає Новиченко, трибуна під ним похитується, тоді тиць пальцем у залу: «А тепер я спитаю свого друга Мушкетика: кого він ховає під псевдонімами?»

Наступного дня мене викликають у ЦК комсомолу. На столі розкладено журнали. Пощастило, що вхопилися за Ганну Квасик. «Хто це така?», — тупцяє ногами завсектором. «Так радянські закони дозволяють псевдоніми...» — «Ми вам покажемо радянські закони!». «Так це ж легко дізнатись, — кажу. — Треба подзвонити в бухгалтерію і спитати, хто отримав гонорар». А я знав, що під цим іменем ховалася Євгенія Чмихало — секретар донецького обкому комсомолу. Писала різкі статті і боялася, аби свої її не вирахували. У бухгалтерії це підтвердили. «От, коняча морда, цей Новиченко!» — закричав завсектором.

Якийсь час ми з цензором — полковником у відставці Іваном Кошевим — мали блат, запрошували його в кафе і підпоювали. Телефоную йому: «Іване Трохимовичу, верстку можна забрати, ви прочитали?» — «Можна забрать, одинадцять». І кладе трубку. Це означає, що він знімає з номера 11 сторінок. Я відразу дістаю із запасу інші аркуші, приходжу з ними до кафе, він прочитує і журнал іде без запізнення. Але ось із Цвигуном, який підміняв його, — було важче... Забачивши мене, завжди радо потирав руки: «Есть новенькое ограниченьице». Дивлюся верстку — немає однієї статті. Де стаття? «Скрылась в туманной дали!»

Було й таке. Автор повісті пише: «... він її обняв, поцілував», а далі йде легка еротична сцена. Цензор ту сценку викреслює і надписує: «і т.д. і т.п». Так до читачів і пішло «він її обняв, поцілував, і т.д. і т.п.».

Чим далі — з цензурою ставало все гірше, а потім мене звільнили з посади постановою ЦК.

— А чому?

— За низку «ізмів», перший з яких — український буржуазний націоналізм. Залишився я ніби на узбіччі. Друзі на вулицях обходять, телефон мовчить. Але я тоді відчув себе людиною — почав писати книжку «Біла тінь». Щойно роман надрукували у «Вітчизні», як почалася тотальна ідеологічна критика. Відтак у видавництві роман розсипали, а в Москві, «у пику» нашим, надрукували. З’явилися переклади латиською, чеською, німецькою, іспанською мовами. Тоді вже нашим видавцям стало соромно, вони підготували до друку, але так походили по тексту, що там нічого не лишилось... Зараз знайшовся видавець, що погодився видати первісний варіант «Білої тіні». Нехай буде для історії.

— Ох, і часи були...

— Ну що ви, часи... Одного разу мені догану винесли за те, що... процитував Конституцію УРСР. А викликають на бюро, то ти не знаєш — вийдеш звідти з партквитком чи без. Якщо без партквитка — це вже кінець. Якось викликає до себе секретар ЦК комсомолу Тамара Главак. Вергає громи: «Ми не будемо більше панькатися з вами!» Йшлося про вірші першої дружини Олеся Бердника. Ніякої крамоли в них не було, але на той часуже не дозволяли писати про козаків, чумаків. У друкарні запитую у хлопців — в якому стані журнал? Перші аркуші пройшли перший прогон. Подивився на ті вірші — і кажу: а що, якби я дещо тут поправив? «Три пляшки коньяку», — сміються. «Хлопці, буде чотири!» Викликаю заввідділом поезії Володю Коломійця, і ми в чотири руки починаємо правити. Зараз, якщо все те перечитати, з глузду з’їхати можна. «Козаки ідуть, ідуть....» — а ми переписуємо «трактори гудуть, гудуть...». З журналом пішов до Тамари Главак: і що ви тут такого побачили, питаю. «О, так і справді ж, — нормально!» — дивується вона.

Або ще один «допит». Мене –редактора, Бориса Олійника – заступника і Євгена Доломана –відповідального секретаря — «шмагають» на бюро. Вима­гають пояснень за якусь чергову «крамолу». Я перший встаю і починаю, як у російському анекдоті — «с одной стороны — конечно, с другой — отнюдь». Олійник так тихо відповідає, що не можливо нічого розібрати. А Доломан хотів добитися правди. «Дозвольте!» — піднімає руку. — «Сядьте, товаришу Доломан!». Знову через деякий час відбувається те саме: «Дозвольте!» — «Сядьте, я вам кажу!». І ось приносять постанову. Доломан читає і, бачу, блідне на очах. «Мушкетик і Олійник критику визнали, а Доломан протиставив себе лінії ЦК». І вигнали його...

Зараз, Юлю, я поставлю чайника і будемо пити каву. Допоможете мені бутерброди змайструвати?

«Дивлюсь на Верховну Раду: там із них усіх вилучені українські гени»

Ароматний чай із тістечками у товаристві майстра слова «пахне літературою». Юрій Михайлович відламує шматочки печива і кидає Рексу під стіл. «Задобрюєте?» — «Доводиться, — усміхається Мушкетик. — Гліб залишив мені на поруки, а сам із батьками — до Криму. Завтра мають повернутись. Не знаю, як вони на своїй допотопній «Волзі» доберуться. На ній, певне, ще Олександр Македонський їздив». «А, може, Сенека?» — сміюся. «Може, й Сенека, — підхоплює. — Або Іммануїл Кант. Я вас не втомив ще сентенціями? Тоді ось іще одна, Кантова: «Що є найвище у світі? Найвище у світі — зоряне небо над нами і моральний закон всередині нас». Так–от, цей моральний закон нині страшенно занепав у всьому світі. Світ, даруйте за грубість, оскотинюється. Людина живе в хаосі, брехні. А наш національний моральний закон затоптаний, і ніхто не вболіває за Україну. Іноді ввімкну «5–й канал», там — політики. Починає один російською, зразу знаю, що це з «Регіонів». Та й опонент може іноземною підспівати. Немає в нас нації. Дивлюся на Верховну Раду. Там із них усіх вилучені українські гени. Недавно почув фразу Путіна: «Я русский националист в лучшем значении этого слова». Хто з наших чільників міг би так сказати? Вони навіть українцями себе визнати бояться. Хіба Ющенко ще так би сказав.

Що, ці януковичі чи Юлька себе українцями вважають? Ні... А це страхіття, яке відбувається з народом... Село гине зовсім. Недавно я був на Житомирщині, село на 80 хат. Поля — не бур’яни, а вже підлісок. Жодної громадської будівлі, тільки сільрада, яку селищна голова сама білить. Вона одна в селі й зарплату одержує — 210 гривень. І серце не здригнеться у жодного з цих собачників. Ну добре, давайте про веселіше».

— Юрію Михайловичу, коли ви працювали над своїми романами, то дотримувалися чіткої історичної канви, чи могли, скажімо, історичну постать, якій симпатизували, зобразити у кращому світлі?

— Цікаве запитання. Я з тих, хто намагався якнайточніше передати події минулого. Хоча іноді вигідніше було б перекрутити... Намагався якомога більше прочитати про ту подію, про героя. Перший роман — як перше кохання. Ти пишеш, і сльози бринять на очах. І от диво з див — почуття читачу передаються — він відчуває ті самі хвилювання. Хоча такого роману, як «Семен Палій», я зараз не написав би. Він вийшов у тодішніх ідеологічних рамках і тут уже нічого не вдієш.

Що хочу сказати, дорогенька моя? Я на свою творчість дивлюся досить критично. Написав я багато. Знаю, дещо вже померло, дещо помирає, а щось, хочеться сподіватися, протримається довше. А багато є такого, що зараз би не писав.

— Мене в шкільні роки вразив ваш роман «Позиція», де ви змогли тонко зобразити світ людських почуттів... Саме через кохання між агрономом Валерієм і донькою голови колгоспу Ліною читала цей твір із захватом.

— Справді? А це ж роман про село, про колгосп. Я поїхав писати нарис у колективне господарство «Авангард» під Черніговом. Із першим секретарем райкому партії заходимо в кабінет до голови колгоспу. А перед тим секретар мене попередив: якщо ви не знайдете підходу до нього, я тут ні при чому. Прийшли, а голова саме грає у шахи. Каже: у мене обідня перерва, так що чекайте. Після перерви почали спілкуватись. У вас, кажу, справді величезні успіхи, як ви їх досягли? Голова показує на першого секретаря: «Оце він дає мені вказівки, а я роблю все навпаки. Тому й успіх». Така людина не могла мене не зацікавити.

У романі, звісно, багато виробництва. Але я писав твір у період після «Білої тіні» — треба було виходити з підпілля, годувати сім’ю. Я тоді ще написав книжку по кібернетиків. Її вже не могли не надрукувати.

— Джек Лондон, скажімо, мав за правило щодня писати по 1500 слів. Були у вас подібні маячки?

— Та ні... Я писав запоєм. І коли вже починав, то не вставав з–за столу, вважайте, ні вдень, ні вночі. Прогулююся на природі, а в голові зринають рядки. Прибігаю додому і в зошит швидко занотовую.

—  Не друкували?

— Ні, весь вік від руки. І зараз лежить на столі роман, пишу його ручкою. Звик так...

— Хто був першим читачем ваших рукописів — дружина, діти, друзі?

— Байкар Анатолій Косматенко. Кращої людини я в житті не зустрічав. За слово неправди він міг на першій же гілці повіситись. Ось він першим і читав.

«Книжки — як кораблі. Одні в туманах зникають, інші досягають нових берегів»

— А самі ви що любите читати? Які ваші улюблені автори?

— Я ретроград, люблю реалістичну літературу. Одним із найкращих романів вважаю «Тихий Дон» Шолохова — чи він його писав, чи ні, не знаю. Колись гостював у нього. Донський хор почав співати пісні, та все українські. Шолохов не витримав: «Да что ви всьо хохлацкіє пойотє, давайтє нашу, донскую, русскую». І хор як грянув — «Їхали козаки із Дону додому». А я сміюся. «Чого гигочеш?» — лютує Шолохов. — «Михайле Олександровичу, так козаки ж їхали із Дону ДОДОМУ!»

Фіцджеральда любив читати, Хемінгуей не дуже подобався. А ще був такий письменник Меша Салімович, він написав роман «Дервіш і смерть». Про цей твір казали, що автор мусить померти, аби більше нічим іншим не зіпсувати собі кар’єру — такий був успіх. Українською його чомусь не переклали. А це твір для молодих. Там такий глибокий психологізм. Здається, нічого особливого — сидить чернець і роздумує. Але ЯК роздумує...

Не скажу, що нині немає літератури. Література є, але вона обмежена тиражами. Недавно незнайомий чоловік прислав мені свою книжку, кілька повістей. Ну що це за тираж — 300 примірників? Але я прочитав — то справжня проза! Непогано починав Леонід Кононович, але побачив, що немає діла, перекинувся на детективи. Я вам, як жінці, скажу: у нас гарна жіноча література. Жінки, які починали як поети, написали чудові прозові твори. Софія Майданська, Галина Погутяк, Галина Тарасюк, Марія Матіос...

Багато виходить такого, що читати не можна. На конкурс «Коронація слова» надходить понад тисячу рукописів, але путнього мало. Я деякий час був у журі, потім покинув. Хоча один твір мене все ж таки вразив, Віктора Кіндратовича. Це реалістичний роман про грибника. Автор писав про себе — усе життя він живе з грибів: збирає, консервує, продає. Питаю — скільки ви знаєте сортів? «Та десь 60», — відповідає. Я сам, якщо сортів шість знаю, то й добре.

А взагалі, хто знає — що таке ця література?.. У світі є багато письменників — авторів одного роману. Це не означає, що вони написали один твір — могли створити гибель, але залишився єдиний. Книжки — як кораблі в морі. Одні в туманах зникають і не вертаються, інші досягають нових берегів. Єдине, чого не визнаю, це сучасної матюкальщини, яка з неї користь?..

* * *

...Проводжаючи мене до воріт, Юрій Михайлович згадує, як любив прогулюватися з Олесем Гончаром аж до Дніпра. «Олесь жив тут неподалік. Як йому Україна боліла... Тільки про це й говорили. Ви знаєте, що тут, у Кончі–Заспі, росли найкращі в Україні лікарські рослини? Немає нічого нині. Навезли гори піску, заввишки з мій будинок, розрівняли. Тепер продають ділянки...».

До однієї з сосен прибита шпаківня. Цікавлюся, чи це справді оселя шпаків. «Та ні, ніхто там не живе... А ось білочки до нас навідуються. Онук їх годує горішками, то вони вже його тут зачекались». А онуки, запитую, вам сюжети для творів підкидають? «Та де їм взяти? — усміхається. — Малий — то такий шибеник, відірви та викинь. Старша онука Настя закінчила університет, знає багато мов, але пішла не по гуманітарній лінії, очолює іноземну фірму. Сім’єю старшої доньки Лесі міг би й похвалитись. Вони з чоловіком знають стільки мов — і не тільки французьку та англійську. Зять володіє усіма арабськими з діалектами, перською. А Леся, сидячи вдома з дитиною, вивчила угорську мову — а вона друга за складністю у світі після китайської. Вивчила на такому рівні, що однаково розмовляє і пише що угорською, що українською, є членом спілки письменників Угорщини.

Та у дітей своє життя. Не хотів говорити... Це я з вами сьогодні трохи відтанув, а так... Не живу я зараз... Рік тому поховав дружину, 53 роки прожили разом, ще зі школи знали одне одного... Звісно, не казатиму, що проворкували, як голубки, — всього було в житті. Але звичка, коли біля тебе хтось є... Вона ніби відчувала, що відійде. Іди, каже, покажу тобі, як пральною машиною користуватись. Я все відмахувався. А тоді, як лишився сам і настав час сорочки прати, підходжу до машини, а там біля кожної кнопочки понаписувано — котру за якою вмикати. Про все подбала...».

ДОСЬЄ УМ

Мушкетик Юрій Михайлович

Народився 1929 року в селі Вертіївка Ніжинського району на Чернігівщині в родині сільських активістів. Закінчив середню школу. У 1948— 1953 навчався на філологічному факультеті Київського університету. 1953 — 1956 — в аспірантурі при кафедрі української літератури. Працював головним редактором журналу «Дніпро». З 1986–го по 2001–й очолював Спілку письменників України.

Герой України. Лауреат Шевченківської премії за роман «Позиція» (1980), за роман «Рубіж» — Державної премії СРСР (1987), за роман «Крапля крові» отримав Республіканську премію ім. М. Островського (1965). Нагороджений Орденами Трудового Червоного Прапора, Дружби народів, «Знаком пошани». Має почесну відзнаку Президента України, «Орден князя Ярослава Мудрого».