Я все одно шукаю «Україну молоду» по кіосках. Звичка усталилася ще з часів відбування покарання за участь у подіях 9 березня 2001 року. На той час це була чи не єдина, саме українська за духом, об’єктивна газета.
Хоча після всіх жахів, написаних про нас у контексті візиту предстоятеля РПЦ Кирила, могло і відвернути. Здавалося, що читаєш «темник»: «Візит московського патріарха — привід «побавитися» для шанувальників екстремального відпочинку у вигляді гучних маніфестацій протесту та бійок. Відомо, що вилазки готують УНСО...» (мені б таку обізнаність, просто Глоба з Нострадамусом укупі) (число «УМ» від 25 липня), «...збиралися шанувальники адреналінових відчуттів. Молодики з УНА–УНСО (хоча в переддень чільник УНСО Юрій Шухевич оприлюднив заяву, де просив членів організації не брати участь у провокаціях) і ВО «Свобода» з протестними плакатами і, на противагу, — бойовики з «Вірного казачества» та... «Запорозького козацтва». Однак побитися всмак не вдалося: міліціонери швиденько розняли «опонентів» («УМ» від 28 липня). Якщо то були бойовики, то я — трамвайна зупинка. Убогі, таких донські козаки, з котрими я був в одних окопах у Придністров’ї, називали «ряженими» або «асфальтними козаками».
А взагалі я дуже вдячний. Вдячний своїм товаришам, котрі мовчки скрипіли зубами, але стояли непорушно в пікеті, коли до нас підходили чисельні провокатори. Дякувати Богу, був чітко виконаний наказ не допустити сутичок та не вестись на провокації. Вдячний священикам Української православної церкви Московського патріархату, котрі похнюплено йшли повз, коли ми виконували Гімн України, — вони таки діти цієї землі, а змушені служити чужинцю. Вдячний «афганцям», їхньому лідеру Сергію Червонопиському, котрий із нашим головою Юрієм Шухевичем підписав спільну заяву із закликом до співвітчизників утримуватись від будь–яких неправомірних дій, ми ж бо — древня цивілізована нація. «Ціну життя спитай у мертвих». А ціну миру спитай у тих, хто воював. Дуже їх поважаю і радий, що ми виступали спільно для збереження порядку. Вдячний правоохоронцям, котрі сумлінно виконували свої обов’язки. Вдячний їхньому міністру Юрію Луценку, котрий щиро хвилювався, щоб не було провокацій, будучи впевнений, що провокації не можуть походити від нас. Вдячний Богу, що живу на цій землі, котра матиме єдину помісну церку, як би вороги не перешкоджали. Прекрасно розумію українця, не члена нашої організації, учасника того єдиного інциденту, котрий гідно відповів на образу (він ударив після того, як хтось демонстративно плюнув йому на вишиванку). Хоча за цього чоловіка одразу вхопилися — і давай паплюжити нашу організацію. Провокатор летів низько–низько над землею, «відать, к дождю».
Не хочеться вірити у заангажованість авторки тих матеріалів. Журналіст як лікар: головне — не нашкодити. Бо від його слова залежить почасти і доля людини, її свобода, і честь цілої організації. А в даному випадку — добре ім’я нашої держави. Дуже хочеться вірити, що приїзд, чи «наїзд», патріарха московського Кирила, влучно названого російськими журналістами «поп–шоу», завершиться благополучно, і настане свято. Свято єднання українців. Як ота справді сонячна святкова хода вірних київської християнської традиції під очільництвом українського Патріарха Філарета, дай йому Боже здоров’я і многих літ. Щоб усміхнулись із вирію мої побратими, котрі полягли у бою, наближаючи це свято.
І щоб про нього яскраво і захоплююче написала моя улюблена «Україна молода».
До останнього — не вірилося. Не сподівалося, що люди, які десятиліття не ходили до старої церкви, прийдуть до нової. Але сталося. У день першої служби Божої (цьогоріч на Трійцю) в новозбудованій Свято-Покровській церкві в селі Літки, що на Київщині, ледь умістилися всі охочі. А церква велика, ошатна. >>
На День Конституції їхав у своє рідне село Куликів, аби у тамтешньому храмі на сороковий день віддати належне пам’яті свого родича Василя. По дорозі з Кременця згадував дні нашого спілкування... Водночас не міг позбутися невдоволення, що мушу переступити поріг церкви Московського патріархату. >>
Інцидент 8 травня («УМ» про нього вже писала), коли три найвищі чини УПЦ Московського патріархату«вшанували сидінням» захисників своєї і їхньої Батьківщини (серед яких половина загиблі) — спричинив хвилю шокового здивування і обурення. >>
Щодня ми бачимо реальні воєнні дії, які здійснює Росія проти України — обстріли «Градами», артилерійську зачистку мирних населених пунктів. Ми знаємо про «гуманітарну допомогу» з Росії, неспростовні факти постачання Кремлем на Донбас військової техніки та боєприпасів. Як даність уже сприймається інформація про регулярні російські війська на окупованих територіях. >>
Якби не повість Івана Франка «Борислав сміється», включена до шкільної програми, навряд чи багато пересічних українців дізналися б про невелике місто нафтовиків на Львівщині, де нині мешкає 35 тисяч осіб. Хоча насправді це — особливий населений пункт, єдиний у світі, побудований на промисловому нафтогазовому та озокеритному родовищах із численними джерелами мінеральних і лікувальних вод. >>
Цього року Великдень відзначали в один день усі християни. А всі православні церкви України, судячи з усього, ще й ідейно «майже разом». Адже Україна стоїть на порозі очікуваного, вимріяного і такого потрібного акту — об’єднання православних церков у єдину помісну Українську церкву. >>
