«Тепер я можу дихати!»

Із 16–річним азербайджанцем Аразом «УМ» познайомилася в стінах Київського міського центру серця. Юнак із операційною «латкою» на грудях життєрадісно усміхався, розповідаючи про свій порятунок, який ще три тижні тому здавався просто нереальним. У рідній країні Араза лікарі не мали ні обладнання, ні знань та вмінь, щоб «поремонтувати» серце пацієнта. Після тримісячного згасання в лікарні хлопчика відправили додому помирати. І тільки допомога українських кардіохірургів (яка, наче в добре зліпленому фільмі, прийшла в останній момент) дала азербайджанському хлопчикові другий шанс на життя.

Три місяці в лікарні й «направлення» додому помирати

«Про те, що наш син має ваду серця, ми дізналися відразу після народження Араза, — розповів «УМ» батько хлопчика Надир. — Медики нічого особливо не пояснювали. Просто сказали, що треба трохи почекати й подивитися, як буде почуватися дитина. Лише згодом, після бесід із кваліфікованими кардіологами, я зрозумів, що чекати з моря погоди було неправильно. Треба було робити операцію на серці, поки сину не виповнився рік. І тоді — жодних проблем. Але про операцію нам ніхто не казав, бо в наших лікарнях такі складні справи не роблять. Тому в нашій країна дітки з уродженими вадами серця часто помирають — хто невдовзі після появи на світ, хто через кілька років. Усе залежить від сили організму. Нашому Аразу пощастило — до 11 років він нічим не відрізнявся від здорових дітей. Грався з друзями, бігав, стрибав, добре вчився у школі. Але ми, знаючи про діагноз, берегли сина, як могли. Слідкували, щоб хлопчик не застудився, не сидів на протязі, щоб не переохолоджувався, не давав велике навантаження на серце. Дбали про правильне харчування, режим дня тощо.

Але в 11 років хвороба дала про себе знати — після чергової футбольної гри. Мабуть, позначилося перевантаження організму вкупі з явищами перехідного періоду... Під ранок хлопчик харкав кров’ю із легеневої артерії — сталася перша декомпенсація. Тоді ми 74 дні провели в лікарні: 24 дні — в реанімації, ще 50 — у кардіолога. Медики спробували виправити проблему в операційній, але зробити все, що треба, їм не вдалося — бракувало й обладнання, і професіоналів. Потім дитині стало краще, але наступний напад був лише справою часу. Без повноцінної операції він довго не прожив би...»

У такому «режимі очікуваня» родина Араза провела ще кілька років, а в лютому 2009–го в хлопчика сталася друга декомпенсація, за якою була третя, десята... Напад ішов за нападом практично без передиху. Їх неможливо було зупинити. Три місяці хворий промучився в бакинській лікарні, а тоді його відправили додому. Помирати, хоч ніхто волів не казати про це вголос. Батьки бачили, як із кожним днем їхній дитині стає дедалі гірше, і плакали з відчаю.

«Синя шкіра, нігті — за 16 років я ніколи не бачив свого сина в такому кольорі»

«Сину тоді вже було не просто погано, — каже батько Араза. — І не дуже погано. Ми вже ні на що не сподівалися. Чекали смерті. Він не міг ходити, тільки лежав. Не міг нормально дихати, розмовляти. Обличчя було ось такого кольору (показує синю смугу на сорочці). Шкіра синя, нігті сині, майже чорні... Я за 16 років ніколи не бачив свого сина в такому кольорі, розумієте! Це було жахливо. Син постійно харкав кров’ю. Серце вже не витримувало, просто розривалося на шматки. Що вам сказати... І тут знайомі нам розповіли, що в Україні є люди, які можуть допомогти врятувати сина. Ми привезли Араза в лікарню в Баку, сподіваючись на диво. Борис Михайлович (Тодуров, директор Київського міського центру серця. — Ред.) оглянув, Олександр Михайлович (Довгань — заступник директора. — Ред.) оглянув. Порадилися і сказали: «Ми його візьмемо на операцію». Це було дивом...»

Як розповів «УМ» заступник директора Київського міського центру серця, кардіохірург, доктор медичних наук Олександр Довгань, до України хлопчик потрапив у дуже важкому стані. Тільки Богові відомо, скільки лишалося жити 16–річному Аразові. Може, тиждень, може, усього кілька днів...

«На огляд у лікарні в Баку батько приніс хлопця на руках, — пригадує Олександр Михайлович. — Це велика відповідальність, але ми все–таки наважилися взяти хворого на операцію. І дуже раді, що вдалося його врятувати». Українці дуже боялися, що Араз не доживе до операційної, тому всю дорогу, поки «важкого» пацієнта везли в літаку, спускали з трапа й доправляли машиною до столичного центру серця, подумки просили Бога підтримати юне життя. І небо почуло їхні молитви...

«Гирі не тягатимуть, але плавати зможуть»

Уже за кілька днів після операції Араз вільно дихав, розмовляв і ходив по коридорах. Як розповів хлопчик, удома в нього багато справ. Одна з них — вивчити іспанську мову. «Я добре знаю азербайджанську мову, бо вона рідна, нею спілкуються всі в родині, — каже Араз. — Знаю англійську, бо ми вчимо її в школі. А російську я ще в сім років вивчив сам — по телевізору. Дивився і запам’ятовував слова, а потім і повторював їх. До 5 класу, коли нам почали викладати російську в школі, я вже міг нормально розмовляти. А після того, як мене врятували ваші лікарі, треба буде вивчити українську. Мені сказали, що після російської мені не буде важко. Іспанську та італійську вже почав «колупати», тепер буде більше часу для вдосконалення».

За словами директора Цент­ру серця, доктора медичних наук Бориса Тодурова, крім Араза, лікарі в рамках благодійної акції прооперували ще п’ять «важких» дітей із вродженими вадами серця з Азербайджану: «Ці хлопчики й дівчатка (найменшому пацієнту виповнився один рік, найстаршому — 16) були інвалідами дитинства, погано переносили фізичне навантаження. А деяким просто лишалося жити зовсім небагато, і їх везли до української столиці в критичному стані. Після операцій вони поринуть у повноцінне життя — зможуть навчатися у звичайній школі, бігати, стрибати. Спортсменами не стануть і гирі тягати не будуть, але зможуть кататися на велоспеді, плавати. Зможуть працювати по господарству, згодом ходити на роботу, одружуватися, народжувати дітей. Зрештою, вільно дихати і не боятися, що в будь–який момент серце дасть збій. У майбутньому ці діти ще будуть ходити на профілактичні огляди до місцевих кардіологів, але операція на серці їм більше не знадобиться».

Черга на кілька років наперед

«Скажіть, а як це може бути, щоб дітям не робили операції на серці? — запитала «УМ» у Посла Азербайджану в Україні Талята Алієва. — Якось у голові не вкладається... Діагноз малятам ставлять, а батькам кажуть: пардон, ми нічого не можемо зробити?»

«А ви історію добре вчили? — невесело усміхнувся Посол. — Більше десяти років тому, коли точилася жорстока війна з Вірменією, Азербайджан втратив 20% історичної землі й «нажив» при цьому більше мільйона біженців і тимчасово переміщених осіб. Для нашої країни це стало справжньою гуманітарною катастрофою. Економіка країни зазнала нищівного удару... Біженцям із Нагорного Карабаху, які лишилися без даху над головою і часто без копійки грошей, довелося жити в наметових містечках, у дуже суворих умовах. Ці містечка виросли на полях, де раніше селяни вирощували бавовну чи інші культури. І під таким спекотним сонцем, як оце зараз, і під зливою, і під снігом ці люди жили в наметах. Природно, це не могло не вплинути на їхнє здоров’я. Тому в Азербайджані почало більше народжуватися дітей із серйозними патологіями, зокрема і з вадами серця. На жаль, у багатьох випадках наша медицина була безсила — не вистачало обладнання, не було спеціалістів...»

За словами Талята Алієва, до кінця 2008 року його країна повністю ліквідувала наметові містечка. Усі біженці остаточно переїхали до квартир зі зручностями в поселеннях міського типу. Лише вирішивши багаторічну житлову проблему, Азербайджан зміг виділити кошти для «підняття» занедбаної медицини. Сьогодні практично в кожному районі країни будують нові діагностичні центри (деякі вже здали в експлуатацію), закуповують сучасну апаратуру, реконструюють існуючі лікарні. У Баку виріс навіть кардіоцентр. Але українські експерти кажуть, що не все так весело, як хотілося б. До будівлі з апаратурою потрібні ще й спеціалісти, які знали б, як працювати на заморському обладнанні, і вміли б виконувати складні операції. А з медичними кадрами в цій країні ще більші проблеми, ніж із грошима...

«Добре, що нам на допомогу прийшла Україна, — каже пан Алієв. — Борис Михайлович Тодуров буде приїжджати до нас, підбирати талановиту молодь. У Києві їх будуть учити робити складні операції на серці. Тоді вони повернуться назад, створять свої медичні бригади і будуть допомагати нашим дітям».