Французький «Закуток» українського дивака

Сьогодні Володимирові Винниченку — 129. Революціонер, політик, перший голова уряду незалежної УНР, публіцист, блискучий літератор, посередній художник і ще гірший фермер, невиправний утопіст і дивак­натурист, він став чужим і для своїх — тодішніх українських націоналпатріотів, не кажучи вже про більшовиків.

Винниченка, доти надзвичайно популярного письменника і драматурга, книжками якого зачитувалася молодь, а за п’єсою «Чорна пантера і білий ведмідь» у 1926 році в Німеччині зняли фільм, перестали видавати і ставити, фактично позбавивши засобів до існування. Виїжджаючи у 1919 році в еміграцію, Винниченко писав: «Я їду як письменник, а як політик я всією душею хочу померти».

Життя його завершилося у селищі Мужен на Лазуровому узбережжі Франції. Тут, у маєтку «Закуток», Володимир Винниченко з дружиною Розалією Яківною прожив 17 років — до самої смерті 6 березня 1951го. Сусіди сприймали цього дивакуватого чоловіка в жовтих штиблетах за російського білоемігранта. А Винниченко жив собі за своїми законами єдності з природою, тяжко працював і мріяв, що колись настане час, коли не доведеться рахувати кожну копійку, щоб купити, наприклад, квитки в театр або книжку за 20 франків…

Кореспонденти «УМ», побувавши в Мужені, спобували розібратися, що і як шукав тут Винниченко. І чи знайшов.

Між «Каневом» і Граcсом

Мальовниче селище Мужен (попри 20 тисяч мешканців, назвати містом його язик не повертається) розкинулося на високих пагорбах обабіч шляху з Канна на Грасс. Доїхати з Канна, який Винниченко називав «Каневом», до останнього притулку першого глави уряду УНР можна автобусом всього за 10 хвилин і 1 євро.

Навколо — вілли посеред розкішної середземноморської природи, уздовж вулиць — туї, платани, оливи, вікові дуби. Завдяки певній віддаленості від центру курортного життя, селище оминає туристична суєта.

У Мужені останні 15 років свого життя провів Пікассо, і цим фактом у місцевому центрі туристичної інформації дуже пишаються. Про великого іспанського митця вам тут розкажуть усе, але питати, хто такий Винниченко і де його садиба, — марна справа. Хоча, як слушно зауважує дослідник життя і творчості Винниченка, професор «Могилянки» Володимир Панченко, провини французів у цьому немає. Адже саме Україна повинна дбати про те, аби наших видатних діячів знали за кордоном.

До слова, із Пікассо Винниченко не перетинався, хоча той мешкав неподалік. А от художниця Іванна Нижник­Винників, яка оселилася в «Закутку» після смерті Володимира Кириловича, з великим іспанцем зналася.

Навпрошки через рай

Отже, шукаємо під дощем якісь муженські дороговкази до «Закутка». Незважаючи на середину буднього дня, навколо — жодної душі, крамниці зачинені, мап немає, таксисти лишилися в Канні. Де шукати маєток Винниченка, якщо відстань від одного кінця селища до іншого — більше 10 км, і це все помережано гористими вуличками? Туристичне бюро — і те бозна­де, до того ж воно також може бути на замку. Навмання повертаємо ліворуч від траси і прямуємо за вказівником «Пожежники» й «Поліція». Ми знаємо приблизну адресу Винниченка: вулиця Гран Батіст, 1162 (насправді — Chemin de la Grande Bastide, 162, але це з’ясується після тривалих митарств).

Хіба в такому раю можуть бути пожежі чи злочини? Зачинено. Оскільки кілометр під дощем уже пройшли, завертати не хочеться, тому чимчикуємо далі. Зрештою нам щастить: із бокової вулички вибігає літня мадам. «Спершу довго ліворуч, потім праворуч і довго прямо, потім ще раз праворуч і довго­довго вперед» — її пояснення. Схоже, ми вийшли не на тій зупинці, бо до кінцевої мети ми підіймалися схилом ще щонайменше кілометрів п’ять.

У Мужені — дуже довгі вулиці, які йдуть «хвилями» то вгору, то донизу. Пішки на такі великі відстані з підйомами ходити довго, на велосипеді теж особливо не поїздиш. Оскільки автобус ходить лише центральною магістраллю, мешканці надають перевагу власним авто. Особливо популярні малолітражки, навіть старі розвалюхи на кшталт нашого «Запорожця». Великим достатком похвалитися можуть далеко не всі, а без машини тут — ніяк.

Щоправда, «скромний достаток» у даному випадку — поняття відносне. Адже будинки в Мужені дуже дорогі. Досить скромна вілла з двома спальнями, вітальнею і кухнею коштує близько мільйона євро, попри зниження цін після кризи. Однокімнатну квартирустудіо з балконом можна придбати за 330 тисяч. Зате з балконів тут відкривається вид на мальовничі муженські пагорби й неповторно лазурове море (до нього — 6 км), під вікном співають пташки, а від «інгаляції» з морського бризу, гірських трав, піній та кипарисів паморочиться голова…

У часи Винниченка все, окрім природи, було інакше. Ексголова Директорії залюбки придбав би садибу на узбережжі Рів’єри. Але змушений був оселитися далі від курортної смуги, бо ціни на землю в Мужені були значно нижчими. Коли Винниченки оселилися в Мужені, це було невеличке поселення — з десять будинків, і «Закуток» стояв на самій околиці. Як пише історик Станіслав Кульчицький, за хутір із кам’яним будинком і земельною ділянкою площею 1,7 гектара із занедбаним садом та виноградником продавець отримав 40 тисяч франків. 15 жовтня 1934 року Винниченко оформив купчу, заплативши готівкою 13 тисяч, плюс 10 тисяч як компенсацію за майно в садибі. На решту — оформив іпотеку з виплатою впродовж п’яти років 5 відсотків річних. Але вчасно розплатитися не зміг, тому борг тяжів над ним до самої смерті.

Зав’язавши з політикою, Винниченко сподівався жити за рахунок малювання і праці на городі. Бо книжки його тоді вже не видавали, п’єси не ставили (раніше найбільше гонорарів надходило з Німеччини, де вони користувалися великою популярністю, але після приходу до влади націоналсоціалістів твори Винниченка заборонили). Проте з прибутками від господарства не складалося. Хоч подружжя фермерів­початківців важко працювало, продаж городини просувався не надто успішно — відпочивальники з Канна були далеко, а в Мужені своє збіжжя було в усіх. Тоді Винниченко взявся малювати картини. Але й вони виявилися нікому не потрібними. Тож аби якось зводити кінці з кінцями, довелося шматками розпродувати землю. І тепер територія «Закутка» у кілька разів менша, ніж за життя Володимира Кириловича. Із 1,7 гектара лишилося близько 40 соток.

Оливи біля старої пекарні

Дощ ущух, а ми вже стоїмо перед глухими залізними воротами з табличками «162» і «Mothu». Колишній «Закуток» оточений високим цегляним муром. Тиснемо на кнопку електричного дзвінка. Дружина власника вілли, перепросивши, повідомляє по домофону, що чоловіка немає вдома й повернеться не раніше ніж через годину, а без чоловіка вона чужих не пускає. До приїзду господаря засмагаємо на моріжку під парканом.

Почувши, звідки ми й чому ломимося в його приватну власність, Алан Мотю, хоч і стомлений із роботи, зустрічає приязно. На запитання, чи часто йому допікають такими несподіваними візитами наші співвітчизники, чемно запевнив, що українські візитери — для нього зовсім не прикрий клопіт. Навпаки, пан Мотю пишається тим, що живе у такому визначному будинку, тож залюбки показує його журналістам з України. От тільки приїздять ці гості нечасто. Власне, кореспонденти «УМ» стали другими чи третіми за десяток років…

Алан Мотю проводить нас у двір і виносить із бібліотеки ксерокопію газети «Єлисавет» — додатку до кіровоградського видання «Народне слово» від 18 березня 1993 року, присвяченого Володимирові Винниченку. Для француза вичовгана газета цінна не текстом, якого він не розуміє, а фотографіями: «президент України» зображений на них саме в «Закутку».

У дворі багато що пам’ятає визначного власника. Застали В.В. старі оливи, яким щонайменше 400 років. «Ось, бачите, — показує Мотю на величезний архаїчний глечик, укопаний у землю, — на фото the man (чоловік — це він про Винниченка, щоб простіше вимовляти) стоїть поруч із цією вазою». «А з цієї криниці брав воду — вона дуже стара, ще з XVIII сторіччя, — провівши до старого колодязя, господар сам пропонує сфотографувати нас удвох на тлі раритету. — От тільки басейну тут не було — ми його зробили років із десять тому». А за часів Винниченка, пояснює Мотю, у дворі стояло щось на кшталт великої ванни — басейн розміром два на півтора метри.

Сам будинок зовні теж залишився майже таким самим, як за Винниченка. Єдине, що раніше на одній стіні зовсім не було вікон — так тоді рятувалися від спеки. Тепер, коли є кондиціонери, вікна прорубали й на сонячному боці, і в хаті стало світліше.

Звісно, попри «незмінний» вигляд, будинок уже не раз рихтували, адже йому, як і криниці, близько 300 років. Упродовж багатьох десятиріч до того, як садибу придбав Винниченко, дім використовували як пекарню. Аби він став придатним до життя, Володимирові Кириловичу і Розалії Яківні довелося зробити капремонт — переважно власноруч, з огляду на брак коштів.

Слабкій державі «Закуток» не потрібен

Після Винниченка й аж до 1993 року в «Закутку» жило двоє українських художників — Іванна Нижник­Винників і Юрій Кульчицький, розповідає Володимир Панченко, який у 1992му як депутат І скликання Верховної Ради займався перевезенням із Мужена до України колекції особистих речей Володимира Винниченка (зараз ці речі — у Кіровоградському обласному історико­краєзнавчому музеї). Пані Іванна при­їхала у Мужен у 1951 році після смерті Винниченка — вона знала його за життя як художника й хотіла побачити місце, де він жив. А вийшло так, що сама там залишилася.

Нинішній господар мсьє Мотю раніше був «задіяний у шоколадному бізнесі». Тепер він на пенсії, але вдома не сидить — знудився б, тому продовжує працювати. Хоча й не так напружено, як раніше, коли доводилося часто їздити у відрядження. Зокрема, бував кілька разів і в Україні. Щоправда, востаннє — років 13 тому. «Мабуть, у вас там зараз усе дуже змінилося», — припускає Мотю. На запрошення відвідати Україну знову віджартувався: «Тоді я приїду до вас улітку, бо взимку мсьє Путін перекриває вам газ. Нехороший він чоловік».

Хоча для України було б дуже незле викупити колишній маєток Винниченка і влаштувати тут музей чи взагалі осередок нашої громадськокультурної присутності на півдні Франції, очевидно, що «Закуток» залишатиметься у власності родини Мотю та її нащадків. «Я мав такий план у 1992 році — отримати цю віллу для України — й узгодив його з Миколою Жулинським, який тоді був віцепрем’єр­міністром, — розповідає Володимир Панченко. — Планувалося, що наша держава надасть іще живим тоді Іванні Винників і Юрію Кульчицькому квартиру в Києві, а вони подарують садибу Україні. Та, на жаль, вони обоє були вже при смерті: пан Юрій помирав від раку, а пані Іванна була після операції, сліпа, тож про переїзд в Україну годі було й думати. Та найголовніше: з’ясувалося, що насправді подружжя продало маєток іще за чотири роки до нашої там появи. Із покупцем домовилися, що доживуть у будинку до смерті, а потому він перейде нинішнім власникам. Так і сталося, коли Винників і Кульчицький на початку 1993го одне за одним пішли з життя».

Щоб «українізувати» Винниченкову віллу тепер, держава повинна була б мати хоча б елементарну дієвість і волю. «А наші владні структури настільки безтолкові, що навіть як і візьмуться за це, то до кінця не доведуть, а гроші розкрадуть», — констатує Панченко.

«Коха, дивись, який гарний захід сонця!»

...Це лише в романі Винниченка «Сонячна машина» було винайдено фантастичну «сонячну» їжу, дрібки якої вистачало на забезпечення всіх енергетичних потреб людини. А реальне життя політиканевдахи, який плекав ідеї т. зв. «конкордизму», був переконаним вегетаріанцем і натуристом, у його останньому притулку в Мужені складалося важко. Ремонтуючи самотужки старі черевики, В.В. не був упевнений, що його єдине взуття дотягне до весни. Часто перебивався з хліба на воду. Колишній глава уряду не міг купити книжку, бо інакше довелося б на два дні класти зуби на полицю.

Та навіть у таких умовах Винниченко шукав відповіді, як зараз сказали б, на глобальні виклики, пропонував етичноморальні рішення для всього людства, політичні — для окремо взятої України. Прагнучи єдності з природою, насичувався сонцем.

Чи знайшов Винниченко в Мужені ту гармонію, яку шукав? Навряд. «Іноді він відчував, що перебуває в ладу із собою, але дуже заважали відчуття недореалізованості, відірваності від суспільства, туга за Україною», — каже дослідник Панченко.

Та моменти щастя в нього були, і помер Винниченко саме в один із них. Це сталося раптово. Митець вийшов зі своєю Розою на подвір’я — саме вечоріло. Сказав дружині: «Коха (так він її називав), дивись, який гарний захід сонця!» Коли Розалія Яківна знову обернулася до чоловіка, то побачила, що той притулився до стіни будинку і сповзає долу. Пані Роза була медиком, закінчила Сорбонну. Вона кинулася за ліками, але було вже пізно — Винниченка не стало.

Похований він на муженському цвинтарі. Могила із тризубом доглянута й зараз.