Управа на тіньову «вольницю»

Останні опитування громадської думки показали: планка, яку доведеться подолати претенденту на посаду Президента України, нині перебуває напрочуд високо. Головним чином тому, що люди вже наситились обіцянками й чекають від керівників держави не гучних гасел, а конкретних результатів. Скажімо, 62,5 відсотка опитаних сподіваються, що керівників держави подолає кризу в економіці та забезпечить економічне зростання. 36,3% українців вважають: майбутній Президент має провести нагальні реформи — пенсійну, охорони здоров’я тощо. А притаманна українцям недовірливість означає: вони віддадуть свої голоси за лідера, який уже довів на ділі, що може повести за собою націю. Повести — і досягти успіхів.

У 90–ті також була криза

...Нині мало хто пам’ятає кінець 90–х років, згадуючи про які, нині треба додавати — «минулого століття». Ця фраза ніби віддаляє не таке вже й далеке минуле. Тоді, в 1999 році, одна моя сусідка отримувала зарплату дитячими колготками. Усі в під’їзді щиро їй заздрили: дефіцитні предмети дитячого гардеробу були чудовим подарунком та засобом для обміну. А особливо бурхливо заздрила власниці колготок інша сусідка — яка працювала на мотозаводі. Бо один напівбракований моторолер їй належав раз на три місяці, і коли вона отримувала цю «зарплату», завжди плакала: бо не могла сама винести техніку з заводу, не мала місця для її зберігання, а головне — не уявляла собі, де, хто і як продає моторолери.

Безпристрасні економісти розглядають «бартерний період» у нашій історії як найбільше гальмо для розвитку продуктивних сил. Країна тоді фактично не розвивалася, натомість на повну потужність діяв «чорний ринок». Достатньо проаналізувати «графік збагачення» більшості олігархів, які нині диктують правила гри в Україні, і ми побачимо: первісний капітал їм вдалося накопичити завдяки фактичному беззаконню та безконтрольності, що існували в 90–х.

90–ті — це ще й пора так званих «віяльних» відключень електроенергії, котрі відчули всі українці, за винятком хіба що мешканців столиці. Тоді по кілька годин на добу — часто вечорами, коли люди приходили з роботи — міста й села за вказівкою з диспетчерського пункту занурювалися в темряву. Країна, яка мала величезні енергетичні потужності й сама експортували електроенергію, відчула її гострий дефіцит. Наслідками, як ми пам’ятаємо, були не тільки побутові незручності на кшталт зіпсованих електроприладів, а й різке зростання злочинності («корсари мікрорайонів» під покровом штучної ночі масово виходили на свій промисел), непоодинокими були випадки, коли пацієнти помирали в операційній.

Сама країна тоді перебувала на межі дефолту. Середньо­азійська економічна криза, яка пройшлася сусідньою Росією і змусила її оголосити дефолт, штовхала до провалля і нашу державу. І хто знає, як би розвивалися подальші події, якби виконавча влада тоді не зайняла принципову позицію: зупинити бартер, змусити державні органи виплатити заборгованість пенсіонерам, а підприємства — платити зарплату не чобітьми, а грішми. Причому, поступово, крок за кроком, але погашати борги працівникам. Наповнивши економіку коштами, Прем’єр–міністр Віктор Ющенко заклав умови для зростання ВВП, яке ми спо­стерігали наступні вісім років.

Досягти позитивної динаміки в економіці допомогла реалізація програми «Реформи заради добробуту». Під час роботи Кабміну Віктора Ющенка Україна нарешті отримала позитивне значення росту внутрішнього валового продукту: близько 120%.

Саме ця позиція Ющенка, зрештою, і позбавила його посади керівника Кабміну: олігархи були вкрай невдоволені, що їхня «вольниця» добігає кінця. Причини відставки Прем’єра Віктора Ющенка, попри традиційно обтічне офіційне формулювання, знала вся країна: тодішній Президент Леонід Кучма та наближені до нього новоспечені мільйонери хвилювалися, що Ющенко надто швидко набирає популярність у народі. І ця популярність могла зашкодити тодішньому режиму.

Брехня, що люди не розуміють!

Подолання економічної кризи 90–х років, яке блискуче вдалося Прем’єр–міністрові Віктору Ющенкові, напрочуд цікаве з точки зору нинішніх реалій. Насамперед тим, що воно рішуче заперечує кілька, здавалось би, незаперечних тез. Перша з них — це твердження, що подолати власними силами кризу, яка прийшла до нас ззовні, нереально. Адже економічну кризу 90–х, яку «подарував» нам Схід, вдалося подолати — шляхом скрупульозної роботи, ухвалення законів, які сприяють бізнесу, ліквідацією тіньового сектору. Друга теза, що буцімто будь–який Прем’єр–міністр на місці Юлії Тимошенко діяв би так само, як вона сьогодні: проштовхував популістські програми, роздував зовнішні борги до астрономічних сум, роздавав соціальні подачки з фактично порож­ньої казни — аби тільки завоювати прихильність виборців. Віктор Ющенко, очолюючи Кабмін у набагато скрутнішій ситуації, не зійшов–таки на популізм і не став шукати підтримки в корумпованої еліти, а діяв як грамотний економіст. І хоча й був змушений залишити свою посаду, але гарантував розвиток та процвітання країні.

За короткий проміжок часу до вимушеної відставки у 2001 році Прем’єр–міністрові Віктору Ющенку вдалося радикально змінити механізм розрахунків і платежів у центральний та місцеві бюджети, відмовитися від бартеру і запозичень, оздоровити ситуацію на енергоринку, суттєво збільшити надходження у бюджет, витрати на соціальні цілі. За рік у країні було ліквідовано бюджетну заборгованість із зарплатні, пенсій та стипендій!

Існує й «незаперечна» третя теза — нібито пересічні українці не бачать реальних справ своїх урядовців, а щиро вірять тільки у гарні гасла, що їх майстерно виголошують деякі політики. Насправді ж позиція тодішнього очільника Кабміну Віктора Ющенка виявилася близькою людям, які побачили у принциповій та послідовній позиції урядовця надію на подолання своїх проблем. Саме цим фактором пояснюють політологи феноменальну перемогу опозиційної, переслідованої тодішньою владою партії «Наша Україна» над провладною, прозваною у народі «За ЄДУ». Величезна підтримка людей дала право опозиційному політику Віктору Ющенку балотуватися на посаду Президента як народному кандидату. Адже вимоги до такого висуванця: знати, як і чим живуть люди і як поліпшити їх життя. Українці повірили Ющенкові, який зумів стати главою держави, незважаючи на масштабні фальсифікації.

На вигляд різні, всередині...

Головний документ, з яким Ющенко йшов на президентські вибори, — програма «10 кроків назустріч людям» — нині майже виконана: було запроваджено практику підвищення соціальних стандартів. Українці почали отримувати соціальну допомогу не в залежності від примх урядовців чи доцільності передвиборчого періоду, а планово, з опертям на реальні можливості економіки. А це значить, виплати захистили від зривів.

Не менш важливо, що Україна — єдина в СНД — стала справді вільною державою, у якій немає цензури, тиску, невиправданих заборон. Держава вперше серйозно звернула увагу на відродження історичної правди і на цій основі зміцнила повагу до України й українців у світі. Сприяють цьому і зовнішньополітичні ініціативи Президента Ющенка, спрямовані на реалізацію інтересів держави та захист її громадян.

Звісно, вдалося зробити далеко не все. В основному, що в переліку «10 кроків...» — справді дуже серйозні завдання, які неможливо виконати за п’ять років. З іншого боку, зміни до Конституції 2004 року зробили успіх реформ залежним від волі політиків у парламенті, що формують уряд. Політики взяли на себе таку відповідальність, але, на жаль, не впоралися з нею. Ні ті, котрі на Майдані, щиро дивлячись у вічі, клялися завжди підтримувати народного Президента, ні представники протилежного табору, які, не криючись, прагнули реваншу і обіцяли «покращення життя вже сьогодні».

Як це не сумно, але уряди Віктора Януковича і Юлії Тимошенко, такі різні, на перший погляд, виявилися близнюками — з точки зору підходів до економіки. За експертними оцінками, стиль управління обох ґрунтується на так званому «ручному керуванні»: коли не ухвалюються закони, які гарантують усім економічним суб’єктам рівні права та забезпечують конкуренцію — саме ці принципи є визначальними в економіці, завдяки їм за останні десятиліття стрімко розвиваються США, Західна Європа, країни Сходу. Саме завдяки ухваленню економічно обґрунтованих «правил гри» Україна зуміла видряпатися з кризи 90–х років. Натомість, «ручне керування» передбачає допомогу обраним. Це погано тому, що далеко не всі визначені зверху і справді працюють ефективніше, не факт, що уряд, знаходячись у Києві, може до найменших нюансів знати ситуацію на кожному з підприємств. Відтак ефективність урядових постанов падає. Але натомість знаходять широке поширення тіньові схеми, «ручне керування» для них — найсприятливіший ґрунт.

Аналітики стверджують: причини української економічної кризи, а надто того, що наша держава нині «падає» значно стрімкіше, ніж сусіди, криються у формах і методах керівництва нинішнього уряду. Адже лобістські схеми, популізм і самопіар для задоволення власних амбіцій та нестримне бажання брати нові кар’єрні висоти нищать нашу економіку, роблячи кожного українця щоразу біднішим.

Обіцянки забуваються. Свідчення цьому ситуація, коли прийшовши до влади непримиренними антагоністами, діячі Партії регіонів і БЮТ забули колишні образи і нині намагаються розподіляти бюджетні кошти, доступ до ресурсів та посадові портфелі. Не дивно, що ці політики так швидко досягли згоди у рамках «підпільної» коаліції «ПРіБЮТ», котра не стала жорстокою реальністю тільки завдяки принциповій позиції преси та патріотичних сил.

...На політиків, котрі уміють тільки обіцяти і чиї слова рішуче контрастують з їхніми справами, сподіватися годі. Ми знаємо, що вони поводитимуться так само, яку посаду не займали б: намагатимуться контролювати «грошові потоки», збагачуючи власні рахунки в офшорах, та попутно руйнуватимуть економіку. Проте в Україні є авторитетні, визнані народом діячі, котрі знають, як можна подолати кризу, котрі вже робили це і можуть продовжити розпочате.