Компактовий серіал «Легенда українського джазу», виданий нещодавно столичною музичною агенцією «Наш формат», представляє увесь спектр творчої діяльності Ігоря Хоми — засновника української школи джазу, який ще наприкінці 50–х створив у Львові перший в Україні джаз–оркестр «Ритм», а у 1966–му — естрадний джазовий ансамбль «Медікус». Сьогодні більшість джазових музикантів впевнені у тому, що українського джазу як такого в історичній ретроспективі не існує, або те, що грали у 50–х та 60–х, не є цікавим і самодостатнім. Але усі ці п’ять дисків свідчать про зворотне — у нас існувала і грамотно розвивалась національна школа джазової музики. І хто знає, чи довідався б про це наш прискіпливий слухач, якби усім цим архівним записам не дав друге життя ентузіаст та подвижник, співак і упорядник серії Орест Цимбала: — «Наші сім’ї віддавна зналися, тож дружина Ігоря Хоми і донька Дзвінка звернулися до мене з проханням відродити спадщину «Медікуса», донести до сучасного слухача. В українській музиці ще є багато прогалин, а без знання власного коріння ми не можемо вважати себе повноцінними. Наприклад, стиль ретро у міжвоєнні роки...» Видання музики Ігоря Хоми стало можливим завдяки підтримці «Нашого формату» та її засновника Владислава Кириченка. Перші два диски охоплюють переважно джазові міжнародні стандарти, третій містить власне український джаз, четвертий і п’ятий — вокальні твори Ігоря Хоми у виконанні різних співаків, зокрема Олега Дороша.
Ігор Хома народився 29 квітня 1929–го року в Кракові у родині лікаря Йосипа Хоми. Через чотири роки сім’я переїхала на Тернопільщину, звідти у 1945–му — до Львова, у 1953–му Ігор отримав диплом лікаря. Захистивши кандидатську дисертацію, став викладачем Львівського медінституту. Наприкінці 50–х у Львові виник перший після Другої світової війни джазовий оркестр. На початку 60–х рідкісні концерти ансамблю у місті проходили з величезними аншлагами. Тоді ж із проектом Ігоря Хоми «зв’язався» молодий Богдан Ступка. Ось як він згадує той період життя: «Ігор Хома — це основа українського джазу. Я, будучи студентом театральної студії при театрі ім. М. Заньковецької, був ведучим усіх програм його джаз–бенду. І це дякуючи Ігорю, який запросив мене у свій колектив. Тоді у Радянському Союзі джаз забороняли, а Ігоря не раз били і критикували. Він був не тільки прекрасним музикантом і композитором, а й чудовим педагогом для нас. Завдяки Хомі я почав розуміти джазову музику...»
Цитуємо композитора Мирослава Скорика з вкладки до одного з дисків: «Пригадую дні своєї молодості. Тоді найкращим був ансамбль Ігоря Хоми. Він започаткував новий стиль в українському джазі. Його творчість стала прикладом для молодих композиторів, зокрема і для мене... Ігор Хома розвивав імпровізаційний джаз, орієнтований на український мелос. Це було дуже складно зробити у ті часи, коли система цілеспрямовано нищила всі неординарні явища у мистецтві, особливо твори, які містили виразні національні акценти. Комсомольська преса називала львівського джазмена не інакше як «музичний бандит» і вимагала суду громадськості над «провідником буржуазної культури».
Однак саме «Медікус» представляв Україну на першому джазовому фестивалі СРСР у Тарту в 1960–му, у Таллінні — в 1965–му, 66–му, 67–му та на міжнародному форумі у Польщі «Джаз над Одрою — 1973». Найважливішою подією для прихильників музики Хоми був вихід телефільму «Залицяльники» у 1968–му, до якого «Медікус» записав головні саундтреки. У 70–ті роки Ігор Хома писав музику для театральних вистав, кінофільмів. За весь час існування самобутнього оркестру — з 1960–го до 1981–го — на Всесоюзній фірмі «Мелодія» було видано всього дві платівки. Влучно про творчість композитора сказав поет Ростислав Братунь: «Хома зміг по–своєму прочитати народну пісню. Завдяки Ігорю я збагнув суть імпровізаційної музики. Насправді, все життя Ігоря Хоми було великою імпровізацією на добрій професійній основі».
Надалі «Наш формат» планує випустити диски джазової співачки Лесі Боровець, ретро–джаз 1920—30–х років.
Усе життя я соромилась співати. І на те були всі підстави: відчувала, що неправильно відтворюю мелодію, голос здавався якимсь «глухим», нецікавим. Але парадокс у тому, що з дитинства саме спів надзвичайно вабив мене: весь вільний час я слухала музику. Можливо, та любов передалася від тата. Він самостійно вивчився грі на декількох народних інструментах, завжди натхненно співав у колі друзів. >>
Ось уже півтора місяця найпопулярнішим музичним хітом в Україні є Державний Гімн. Ще ніколи не звучав він так часто і так масово. Його виконанням були позначені трагічні передранкові години 30 листопада та драматична ніч 11 грудня. Він палко лунав із вуст кожного, хто приходив на Майдан. З ним зустрічали Новий рік півмільйона українців. >>
Раніше, ще до середини грудня, на Майдані раніше суворо дотримувалися традиції щогодини співати «Ще не вмерла». Чоловіки знімали шапки і разом із жінками прикладали руки до серця, виконуючи Гімн України. Новий закон Майдану всім настільки сподобався, що заради виконання Гімну переривалася будь–яка робота, розмова, дискусія. >>
У Японії, коли дитина йде до школи, вона знає 300 народних пісень. В Україні навіть не кожен студент може підтримати своїм голосом співочу компанію. У школах на «народознавство», де б мали вчити звичаї та обрядові пісні, виділяється одна година на тиждень, і то не всі вчителі ставлять перед собою мету розспівати молоде покоління. >>
Для тих, хто не сприймає фольклор у чистому вигляді, музиканти подають етномузику у сучасних обробках. Буває, слухаєш якусь рок–ватагу з роззявленим ротом від захоплення, і навіть не підозрюєш, що цю пісню музиканти привезли з експедиції з Полтавщини чи Карпат. >>
Здається, лише ці корифеї українського рок–панку знають, що таке справжні «танці». У далекому 1987 році квартет молодих зухвалих хлопців уперше вийшов на фестивальну сцену Київського року–клубу і зіграв так, неначе знав, що на наступну чверть століття місце легенд українського року вже їм забезпечено. >>
