Територія вольності — дикі пляжі — на карті Криму щороку зменшується, тане, мов шагренева шкіра, розчавлена гусеницями відпочинкової індустрії. Ще минулого літа на околиці Феодосії, вздовж дороги на Керч, був чудовий «нічийний» пляж, приватна власність Природи, а вже тепер його запрасували екскаваторами, проклали дощаті доріжки до моря, «посадили» кількадесят гавайських очеретяних парасольок, бар і танцпол посередині, врубали музику, під яку сказився б і Шаляпін, повісили табличку з якоюсь «отпад–башки» назвою — і от готова картинка для буклету про «елітний відпочинок у Криму». Елегантний бармен, безсумнівно, розумніший за чайку і однозначно помітніший на цьому пляжі, але хотілося б почути чайок. Або подивитися в мурашині очі краба. Природа ображено втекла звідси, аборигени (яких за правом прописки з натяжкою можна зарахувати до місцевого довкілля) — теж. Але дикі пляжі ще лишилися в Криму. Ще є чудесні місця, де можна розбити намети, відкинути бікіні й ходити цілком самотньо й самодостатньо, як Адам і Єва, вздовж моря, їсти яблука...
Ця карта дикого Криму — для двох категорій наших читачів: для тих, у кого адреналіну більше, ніж грошей, а жага мандрувати сильніша за побутові зручності; а також для жертв мегаполісів, закатованих асфальтом і дрескодом, для змушених гомофобів, котрі марять можливістю хоч три дні на рік стати робінзонами. І, звісно, йдеться про компанію, яка має автомобіль, ну хоча б один на всіх.
Кримські субтропіки, тобто район так званої Великої Ялти, починаючи ще від Гурзуфа, від Нікіти до Кореїза, та й далі на схід, майже до самого «президентського» Фороса — це смуга недосяжності для героїв з наметами. Найрозкішніша частина узбережжя зрослася в тісняву відпочинково–розважальної індустрії, дорогої й не дуже дорогої. Це химерний корал із готелів–люкс, старих, ще царських, а зараз — номенклатурних оздоровниць, санаторіїв, вигрібних ям, дискотек, сувенірних яток, фешенебельних ресторанів і копійчаних татарських чебуречних. Природу скинуто в море. Або витіснено в гори. Залишилася юрба в пляжних трусах на переважно закритих пляжах. Влаштуватися з наметом на цьому відрізку узбережжя навіть «пішим» романтикам зовсім ніде.
Але що робити, якщо кортить, наприклад, подивитися на древні секвої в Нікітському ботанічному, «проінспектувати» Ялтинську набережну, відвідати чудовий садок Чехова з березами і пальмами, висадженими власноруч Антоном Павловичем поруч із його нинішнім музеєм, а наступного дня прогулятися в’юнкими вірменськими вуличками Гурзуфа чи Симеїза? І при цьому не винаймати на одну ніч номер у дорогому пансіоні за сто баксів чи не тулитися в «голуб’ятнику» якоїсь бабусі десь у піднебессі Кореїза чи деінде «у чорта на рогах»? Вихід є, і він — у горах.
Можна кинути спальники просто в горах, кілометрів за сім–десять. Надзвичайно красивий і «незаїжджений» серпантин веде від околиці Лівадії до вершини Ай–Петрі. Від нього ліворуч буде стежка до водоспаду Учан–Су. Піднявшись до хмар, ви можете беззастережно заночувати й на ай–петринському плато, і трохи далі, якщо керуватиметеся цією дорогою (в підсумку вона веде аж до Бахчисарая). Можна обрати й будь–яке інше відгалуження від так званої верхньої ялтинської траси — і вкластися на нічліг у горах. Лиш пам’ятайте, що в межах кількох кілометрів усі ці гірські розкоші і пахощі, всі ці корабельні сосни серед білих валунів — під охороною держави. Це Ялтинський заповідник. І держава в особі єгеря з хижопиким ротвелером може вас уранці налякати своєю злісною присутністю. Водночас на вас можуть чекати і приємні зустрічі. Колись рано–вранці я спостерігала, як пасеться олень, потім здуру за ним погналася — тому що він дуже елегантно перелітав через кущі. Можна зустріти лисиць, зайців і ціле стадо здичавілих кіз. Люди, на щастя, там не водяться.
Є й інший, екстремальніший, варіант ночівлі під відкритим небом, «не від’їжджаючи від каси», — спробувати знайти глухий закуток у хащах цивілізації. Я вам розкажу про один із таких. Знайдіть Массандрівський палац (це на околиці Ялти, дорогою на Нікіту). Від майданчика для парковки автівок відвідувачів праворуч відходить вузенька побита асфальтівка, начебто в обхід гори. Від неї тягнуться ґрунтівки–апендикси, це й справді «дороги в нікуди». Вони виводять на маленькі, прикриті від сторонніх заростями туї майданчики з видом на маківки мисливського будиночка Миколи ІІ (якщо задерти голову вгору), а головне — на ялтинський порт і море. Краєвид, від якого б творчий екстаз схопив найбільшого живописця, я вже не кажу про Айвазовського!
Пам’ятаєте фільм «3+2» режисера Оганисяна, де троє молодих чоловіків на чолі з Андрієм Мироновим вирушають «Волгою» на кримське узбережжя з наміром «не голитися, не митися, не знайомитися з дівчатами» і випадково, в безлюдних місцях, наштовхуються на дует милих пляжних метеликів на «Запорожці»? Сюжет банальний, але фільм чомусь здобув популярність і навіть через 45 років удостоївся творчої репліки російських кінематографістів під прокатною назвою «Дикуни». Цікаво, куди їздили радянські кіношні автотуристи? «Дядько Гугл» підказує: більшість сцен стрічки «3+2» відзнято в бухті селища Новий Світ. Отак! Тепер тут, в одному з найбільш мальовничих місць Південнобережжя, яблуку ніде впасти, бухта манюсінька, камерна.
Не біда. Неподалік недобудованого санаторію, що стовбичить ліворуч, є доріжка, яка веде за мис, і там можна стати з наметом. Утім до моря доведеться спускатися стежкою, лишивши машину на узвишші.
На жаль, багато славних місць, оспіваних і обходжених бардами 60–80–х років, «освячених» радянськими неформалами — а значить, у ті часи, трохи бунтарями, — до сьогодні стали жалюгідними. Йдеться про Тиху бухту і про легендарну Лисячу, нудистську. У Лисячій і зараз «пасуться» нудисти, підставляючи сонцю свої красиві або які вже Бог дав тіла. Їх тишком–нишком розглядає «інакша раса» — купальщики в плавках. Отак і сусідують, витріщившись один на одного. І цьому одвічному людському заняттю — розглядати одне одного, як у театрі чи на вечірці, тут віддаються тому, що їх, людей, забагато. Лисяча бухта, до якої веде вже протоптана шинами дорога від Щебетовки, перетворилася на масовку, на такий собі безкоштовний кемпінг, обслуговувати який прилаштувалися місцеві татари — на пляжі прижилися ряди яток із кока–колою, пивом, креветками, сухими бичками і домашнім вином. Часами над бухтою, здається, висить солодкавий запах марихуани. Утім, може, й не здається. Словом, такий відпочинок складно назвати «диким».
Тиха бухта з водою, прозорою, немов у святому джерелі, з настанням поголовної автомобілізації теж перетворилася на громадський пляж. За рядом наметів — «кара–даги» сміття, яке час від часу якась гуманна комунальна рука вивозить звідси. До бухти з Коктебеля курсує рейсова маршрутка. Ну картина вам зрозуміла... За насолодою первісного світу і в Тиху, і в Лисячу краще приїздити не в розпал сезону, а на травневі свята чи в оксамитовому вересні–жовтні.
А кілька днів улітку можна провести зовсім поруч.
Коли їхатимете від фірмового магазину Коктебельського заводу вин та коньяків до Тихої бухти, зверніть праворуч, на крутосхили. Там можна відшукати стежки, що ведуть до маленьких гаваней. Авто, звісно, доведеться лишати нагорі. Та, здається, турбуватися не варто — тут майже ніхто не ходить, всі мчать на Тиху бухту, і ви бачите вдалині лише клубки пилюги за білими коробочками маршруток. Перед вами ж — панорама Коктебельської бухти і величний Кара–Даг, увінчаний зубатою короною, в яку акуратно сідає круглий апельсиновий місяць. Скажу і про «мінус»: у розпал сезону сюди долинає глухе, як канонада, ревіння дискотек у місті.
Зізнаюся, що незвіданим для мене плацдармом на карті залишився мис Меганом, що замикає бухту Судака. Бувалі автотуристи кажуть, що туди можна проїхати й автівкою, до старого маяка, а далі є стежки–доріжки, які приводять до самого моря.
Найкрасивіша частина західного Криму, несподіваний фрагмент «Середземномор’я в Україні», білі скелі на тлі сотень кілометрів нудного, випаленого степу — це Тарханкут. Остання точка умовної цивілізації — село з дивною як для тутешніх місць назвою Оленівка. Три ресторани, три гастрономи, одна перукарня, дві ятки з плавзасобами і панамками від сонця, щось таке, набір пляжника — усе, чим обмежує Оленівка свою пропозицію. Тому найнеобхіднішими харчами варто запастися «на континенті». Від села прямуєте до старого маяка, а далі — вздовж берега, обираючи любий душі куточок.
Мис Тарханкут і прилеглі з обох сторін скелясті береги називають раєм для дайвінгістів. Химерно погризені часом вапнякові валуни валяються, кинуті Богом, неподалік берега. Ними ж викладене і дно морське, на якому вирує бурхливе життя різнокольорових водоростей, усіляких рачків, крабів, молюсків, риб та інших дрібних родичів Медузи Горгони. Природно, все це хочеться розглядати впритул, як мінімум, зависши на годину з маскою. Для тих, хто не пробував стати іхтіандром, але прагне, і в Оленівці, й на маяку розвішано десятки оголошень про прокат спорядження підводника і майстер–класи з дайвінгу. Найдешевша година в пучині морській із тренером — 350 гривень.
Подайвінгувати приїздять на Тарханкут люди різних націй і країн і з різними гаманцями. Скажімо, не виглядатиме екзотом «харлей» чи запилюжений найновіший «мерс», припаркований за сотню метрів від імпровізованого сортиру (такі, зі спогадів Варлама Шаламова, робили у сталінських зонах): три палиці з напнутим між ними шматом брезенту.
Тарханкут ще залишає імідж «острова, вільного від цивілізації», а втім, уже й сюди увіпхалися два бари на колесах, один із кумедною як для місць, де на сто верст не уздрієш деревини, назвою — «Смерічка». Тут же є й душ, і щось на зразок постоялого двору для байкерів (може, не тільки для них, але зрозуміло, що якийсь вузькокастовий заклад).
Зграйки наметів розташувалися одне від одного метрів за сто–п’ятсот, залежно від сезону. Наприкінці червня тут ще малолюдно. Але в цей час і море прохолодне. Можна закинути, що півострів Тарханкут — теж масовий пляж, як і Лисяча бухта. Напевно. Але є в мене до цих місць якийсь непояснюваний, особливий сантимент. Поза тим, «тарханкутці» не обмежені куцою, як останній плацдарм, площею бухти, у них повсюди — відкритий простір: море, степ.
Ще один синонім Тарханкута, окрім дайвінгу, — спека. Вважається, що Сонячна долина — найбільш знане місце в Криму, де сонце світить найбільшу кількість днів у році. Думаю, Тарханкут може легко позмагатися з Сонячною долиною. Тут сонце завжди і всюди. Тому обов’язково візьміть із собою тенти, інакше задоволення прогорить у перший же день.
По праву руку від згаданої Оленівки і до самого майже містечка Чорноморське — подібна місцевість: скелі, гроти, валуни, тварі морські. Бачила, що стоять «автодикуни» і на рогові, що впирається в Ярилгацьку бухту. Там плавають казкової краси білі лебеді. Потім, як мені розповідали, смужка безплатних піщаних пляжів тягнеться кілометрів на 70, від села Міжводне до мису Кам’яного.
Знайшли ми і такі кримські пляжі, де можна бути Робінзоном, де на десятки кілометрів що по той бік, що по інший, що на горизонті — ні людини, ні рухливої цятки, крім чайки, дельфіна, сокола чи сови. Це воістину дикі місця — південь Керченського півострова.
З автотраси Феодосія—Керч обирайте першу–ліпшу ґрунтівку ліворуч — і від скромних дач відразу за Приморським до хутора чабанів Южне (це кілометрів 20 пляжів), й потім від Южного до миса Чауда, де розташована вишка українських прикордонників, ви не зустрінете ні душі! В степу легко заблудитися, адже в атласі автошляхів України дороги ці вказані вельми приблизно. Якщо матимете час, то купіть про всяк випадок топографічну карту Керченського півострова. Побиту бетонку ще брежнєвських часів, якою стрибатимете зі швидкістю 30 км/год., краще замінити на паралельні ґрунтові дороги, прокладені колгоспниками (тут заготовляють сіно, тож єдиний неприродній звук цього дикого степу — торохтіння косарки, подібної на давньогрецьку колісницю, осідланої якимось колгоспним атлетом у засаленій футболці).
Степ обривається глиняними урвищами в море. Все, приїхали — кінець світу, край земного коржа. Проте то тут, то там, то ще метрів за сто між глиняними скелями ярок виводить до моря. Під’їхати не можна, а от спуститися — легко! Вузька неперервна оборка пляжу, піщаного, м’якого, засипана, мов дорогоцінностями, мушлями рапанів. Так, тих самих, яких у «громадському» Криму продають як дешевенькі сувеніри, і яких «там» просто так знайти у морі майже неможливо. А ще — цілі отари крабів. Можна ласувати делікатесами, здобутими у природи власноруч.
«Мінус» — так само, як на Тарханкуті, на пляжі з рапанами ніде порятуватися від сонця, окрім як під спеціально привезеним тентом. Ще одна пересторога: ми бачили змій.
Ймовірно, схожі місця розкинулися і за українським прикордонним постом на мисі Чауда. Але, як кажуть місцеві пастухи, далі складно проїхати, бо мис Опук (заповідник, до слова) окупував російський Чорноморський флот і суворо відстежує будь–кого, хто наближається до їхніх володінь.
Азовське море, порівняно з Чорним, і не таке солоне, і не таке глибоке, і взагалі якесь іграшкове. Справді, дитяче море.
Ще зі свого дитинства пам’ятаю чудові місця біля Глазовки (це за кілька кілометрів від Аджимушкая), де можна стати цілим «циганським табором». Місця ці — перевірено — незмінні донині. Відразу за селом починається гай із кримьского дуба та глоду, от крізь нього крученими ґрунтівками спускайтеся сміливо до моря. Буйна рослинність прикрашає пагорби над тутешнім Азовом. Приємно. В кущах глоду причаїлися рої чудових коричневих метеликів із барвистими цятками на крилах. Береш за стовбур знизу, трусиш — і в небо здіймаються сотні крилатих квітів. Як у Маркеса, правда. Містичний реалізм.
Ще одна особливість цих місць, історична. У 1941 та 1943–ому тут точилися запеклі бої. На кожному кілометрі — пам’ятник, братська могила. Можна зустріти й чорних археологів. А можна й самому, будуючи піщаний замок, відкопати солдатську кружку, гільзу чи уламок каски.
А ще побіля Глазовки — чудова риболовля. На червоний піщаний пляж хвиля виносить, як доказ, десятки бичків, камбалу, дельфінів. Найкращий кльов, ще батько з братом туди ходили рибалити, — на каміння, що на правому мисі.
Проте від часів сонячного мого дитинства, де і машини були не ті, і люди, і світ довкола, багато чого неприємно змінилося. Так, нині не варто, мабуть, зупинятися тут, якщо ви з дітьми, адже «за рогом» — порт і Керченська протока, та сама, де позаминулої осені затонуло судно з хімікаліями. Краще отаборитися з компанією поодаль, за мисом Хроні.
«Перлина» азовського берега Криму — півострів Казантип, за яким і досі збереглася скандальна слава неформальних фестивалів, хоч фест уже кілька років як прибрали звідси й очистили заповідник. Я була здивована, коли з’ясувалося, що в заповідну зону можна проїхати — шлагбауми піднято, ніхто нічого не охороняє і «мзду» не стягує. На скелястих берегах Казантипу можна зупинитися з наметом, а з єгерями, які обов’язково з’являться рано чи пізно, кажуть, за помірну плату легко домовитися.
Вертатися на «континентальну» Україну варто через Арабатську стрілку. За сільцем Соляне фактично до Генічеська вона безлюдна. Горизонт бачиш і праворуч, і ліворуч: там — Азов, а там — Сиваш. Дорога вивітрилася, тож нагадує прабабусину дошку для прання, ребриста, потріскана від немилосердної спеки. Перед машиною може вискочити дурний заєць і бігти, аж поки не спітніє чи не дотумкає, що з дороги треба зійти на манівці. Тут, як пощастить, можна скупатися в дуже ефектному в шторм морі: мілко, і тому хвиля здіймається височезна, наче в океані, але не страшна. І чи не єдиним екскурсійним об’єктом на стрілці є страусина ферма.
Форос. Можна спуститися через Фороський парк до російського санаторію і, пробравшись на його територію, пройти вздовж західної стіни. В ній є «пробоїна», яка виводить на маленький дикий пляж, де можна розбити намет. Якщо через санаторій не вдасться, то є важчий шлях: від повороту з траси, що веде до самого Фороса, пройдіть з кілометр і біля АЗС знайдіть стежки, що спускаються до моря. Йти пішки — не менше години.
Ласпі. З правого боку ласпійської лагуни, де закінчуються пансіонати, за мисом, є кілька затишних пляжів, шлях до яких покаже перший–ліпший місцевий таксист.
Сімеїз. За скелею Кішка, яка обмежує простір містечка з заходу, є кілька п’ятачків, де можна на кілька днів зупинитися з наметом. Це всього за кількадесят метрів від траси.
Канакі та околиці. За селом Рибаче (це дорогою з Алушти до Судака) попросіть водія маршрутки, аби спинив приблизно на сьомому кілометрі. І «шугайте» вниз. Перед вами — 5 км досить безлюдних пляжів.
Меганом. До миса під’їзд є від Судака. Починаючи від скелі Алчак, яку видно з міського пляжу, і вздовж кам’янистого узбережжя є безліч прекрасних лагун і куточків, куди можна втулитися з наметом і командою друзів.
Судак. За Генуезькою фортецею, кажуть, є стежки, якими можна вийти до тихих бухт на морі.
Сконцентрувавши найбільше міжнародних банків та облаштувавши у своєму порту базу для найбiльших круїзних лайнерів світу, воно справляє враження пістрявого космопорту, в якому комфортно почуваються представники найнесподіваніших етносів і націй. >>
...Шрі-Ланка з’являється під крилом літака зненацька і нагадує згори зелений листок, що загубився серед смарагдово-синіх вод Індійського океану. Більша частина острова вкрита густими тропічними лісами, помережаними звивистими лініями численних ланкійських рік. >>
На Поділлі серед природних феноменів більш відомі Дністровський каньйон та Подільські Товтри, які, за результатами iнтернет-опитування, потрапили до семи чудес природи України. Адже вони доступні погляду кожного. А про занурений у вічну темряву світ подільського карсту, масштаби якого важко піддаються уяві і який тільки частково відкрив свої таємниці, знає обмежене коло осіб. >>
Якщо є бажання пізнавати щось нове, відсутність закордонного паспорта і кругленької суми не перепона. Святковим дивом може стати подорож в Україні. І необов’язково їхати у розрекламовані Львів, Чернівці, Ужгород чи Київ. Про нові маршрути і їх цікавинки розповiдають ведучі подорожніх рубрик на телеканалах Валерія Мікульська і Наталія Щука. >>
Стереотипи — річ уперта: більшість вважає, що курортна Туреччина — то передусім Анталія. І весь прилеглий до неї південний регіон — Аланія, Кемер, Белек... Туди вітчизняні турфірми традиційно скеровують клієнтів, пропонуючи готелі на різні смаки, туди відправляють чартерні літаки. >>
Ми йдемо по маршруту, прокладеному понад тисячоліття тому. На шляху — вимурувані з дикого каменю церкви, обнесені кріпосними стінами монастирі й замки феодалів, середньовічні притулки для пілігримів (альберге) і харчевні. А попереду, позаду — пілігрими, що йдуть в одному напрямку — до іспанського міста Сант-Яго де Компостела. >>
