«Думали, потраплять у тюрму. А тепер ці хлопці — носії культури»

— Галино Михайлівно, як за ці 20 років склалися долі ваших випускників?

— По–різному. Багато хто присвятив себе музиці, але навіть той, хто відійшов безпосередньо від кобзарства, якимось чином торкається мистецтва.

— Знаю, що ваші студенти багато концертують під час навчання.

— Так, адже людям хочеться чути живий звук бандури, народну пісню. Хоча 20 років тому нас не сприймали, і коли стрітівські кобзарики виходили на сцену, глядачі залишали залу. Нині навпаки — вільних місць під час концерту годі шукати. Соціологи все підраховують. Якби знайшовся фахівець, який дослідив — що дала кобзарська школа для села, району, країни. Якщо наші 56 студентів за рік готують по 105 концертів, це щось значить. Плати за концерти не беремо, виступаємо за добрі слова і відгуки.

— Рік тому ви говорили про намір створити при школі майстерню з виготовлення і ремонту бандур.

— Завдяки спонсорській допомозі закупили верстати, і це дало змогу нашій майстерні запрацювати. Перед цим побували на Чернігівській фабриці музичних інструментів — її вже повністю закривали на той момент, але нам дозволили зайти в цехи. У мого чоловіка гарна візуальна пам’ять, і він «сфотографував», як цех має працювати. Виготовлення кобз освоїли, тепер думаємо, як навчитись і бандури робити. Технологічно це значно складніший процес. Знайшли групу інженерів, які роблять для нас ексклюзивний варіант деревообробного верстата з часовим і програмним обладнанням. Цей витвір дорого коштує — 72 тисячі, і таку суму нам виділило обласне управління освіти. Я навіть думаю: якщо знищена чернігівська фабрика, то відродитися таке підприємство має у Стрітівці. Це — моя мрія, і я сподіваюся втілити її в життя.

Випускникам перших чотирьох наборів завдяки спонсорам ми дарували бандури. Нині ціна на них висока, і наші студенти, виходячи зі школи, втрачають зв’язок із бандурою. А тепер наші хлопці шукають старі інструменти, реставрують. За рік ми повернули до життя 16 шкільних бандур і три старовинні інструменти.

— Хто фінансує ваш заклад?

— Переважно кошти надходять з обласного управління освіти. Наші студенти отримують триразове безкоштовне харчування, стипендію 400 гривень — для села це досить добре.

Усі 20 років ми переживали за набір. Перші роки хоч і з острахом, але абітурієнти йшли. Потім настав спад, і був такий важкий рік, коли ми набрали тільки двох учнів. Сьогодні до нас приходять переконані абітурієнти, які справді хочуть мати справу з бандурою, піснею. Усі п’ятеро цьогорічних першокурсників мають музичну освіту. Гордість нашої школи — Максим Куценко, нині соліст Київської національної капели бандуристів імені Малишка. Володимир Гришко вніс нашого Максима у список найкращих тенорів України. Коли які невдачі, кажу: Бог із ними. Варто за 20 років випустити хоча б одного такого талановитого студента, як Максим, і то вже велика честь школі.

Директорка Глухівської музичної школи якось сказала: ми мали проблемних учнів і боялися, що найближчою домівкою для цих хлопців стане тюрма. А коли вони потрапили до Стрітівки — стали іншими людьми. Тепер вони носії культури.