Взяв би я бандуру...

Не тільки для стрітівчан та жителів навколишніх сіл кобзарський фестиваль став знаковою подією літа — за місяць до його початку у Стрітівку, що за 70 кілометрів від Києва, телефонували з усіх куточків України і навіть з–за кордону. «Чи правда, що у вас там готується свято кобзарського духу?» — цікавилися у директора Стрітівської вищої педагогічної школи кобзарського мистецтва Галини Іванової. «Так, приїжджайте!» — запрошувала Галина Михайлівна кожного, хоча сама не була до кінця певна, чи відбудеться дійство, до якого вона зі своїми підопічними готувалася понад рік. Фінансова криза, спонсори, які не поспішають підтримувати мистецтво, надто — кобзарське... Але директор школи разом з однодумцями вірила: якщо двадцять років тому, організовуючи цю школу, їм вдалося здолати й радянські ідеологічні та чиновницькі мури, то й фестиваль на честь ювілею закладу відбудеться.

А все почалося з того, що кобзар Василь Литвин задумав «взяти в науку» кількох здібних учнів, які б успадкували його досвід і вміння. Тоді, два десятиліття тому, ідею кобзарської школи підтримали голова Українського фонду культури Борис Олійник, письменник Олесь Бердник, вчитель Стрітівської восьмирічки Володимир Горбатюк, а також подружжя Іванових (дружина — директор місцевої школи, чоловік — тодішній голова колгоспу). Разом взялися «пробивати» ідею на всіх фронтах. «Що це ви там, у Стрітівці, за осине гніздо націоналізму зібралися будувати?» — запитали в Галини Іванової в ЦК могутньої Компартії. «Ви прочитайте спершу, хто такі кобзарі, а тоді будемо говорити», — не розгубилася Галина Михайлівна.

У 1989–му на відкриття школи до Стрітівки наїхало багато кегебістів. Боялися, щоб не замайорів на урочистій лінійці синьо–жовтий прапор. Сьогодні серед урочистих атрибутів школа має прапор з козацькою символікою, який власноруч пошив кобзар Володимир Горбатюк. Він багато мандрував Україною, співаючи і розповідаючи про нову школу. Однак найкращу рекламу їй роблять випускники — за двадцять років зі стін цього унікального навчального закладу вийшло 180 дипломованих кобзарів.

— Коли прийшли в цю школу 15–16–річними, ніхто з нас не володів бандурою. А про кобзарство ні сном ні духом не знали, — поділився з «УМ» випускник першого набору Олександр Данилюк. 20 років тому він приїхав сюди з Тернопільщини. — Але ми були, як одна сім’я. Коли якась проблема — ти міг зателефонувати викладачу хоч і серед ночі. У цій атмосфері сільського затишку з нас, дітей, ліпили особистостей. Нас у першому наборі було 24, мали свої труднощі, притирки, «розборки» з місцевими, але ми відкривали для себе багато цікавих речей у плані народознавства, фольклористики, українського співу. Доля так склалася, що нас розкидало по різних галузях — хтось подався в будівельну, хтось у меблеву індустрію. Але частина залишилася в музиці. Я хоч і маю справу з рекламою і маркетингом, але пісня в душі залишилася».

«Сьогодні, коли глобалізація нав’язує нам фінські телефони, китайський одяг, особливо важливо зберігати те, що нас, українців, єднає, — нашу пісню, бандуру. І дуже важливо, що саме молодь, приймаючи цей інструмент із рук наставників, несе українське кобзарське мистецтво у світ», — переконаний народний депутат України Володимир Макеєнко, який три роки поспіль опікується Стрітівською школою і був серед тих, хто допоміг з організацією фестивалю.

На свято до Стрітівки, що відбулося минулими вихідними, приїхали поет Борис Олійник, голова Національної спілки кобзарів Володимир Єсипок, народний артист України кобзар Василь Литвин, представники столичної влади та кагарлицької районної. А також мистецький десант у складі Едуарда Драча, Василя Жданківа, фольклорного ансамблю Яницьких, Ірини Шинкарук. Тут, на фестивальній сцені, встановили й всеукраїнський рекорд — 176 кобзарів вперше одночасно виконали пісню на слова Тараса Шевченка «Реве та стогне Дніпр широкий». Подію відразу ж зафіксували у книзі «Українські рекорди».

Дрес–код у запрошеннях не обумовлювали, але, природно, більшість учасників свята одягла вишиванки. Фестивальну сцену побудували поруч із водою. Тут, на ставку, запалили й козацьку ватру — коли сонце вже схилялося до обрію. А перед тим фестивальне дійство вирувало на танцювальних майданчиках, де відбувалися майстер–класи народного танцю, бойових мистецтв, плетіння вінків, козацькі розваги, катання на конях. А до процесу приготування козацького кулешу у велетенських казанах міг долучитися кожен охочий — усе ж цікавіше, ніж просто очікувати у черзі своєї порції каші «з димком».

ДУМКИ З ПРИВОДУ

Борис Олійник, голова Українського фонду культури, «хрещений батько» кобзарської школи:

— Мені приємно, що нині школа має досить високий професійний рівень, іменитий викладацький склад. Бо бралися за справу не аматори, а професіонали–кобзарі, відомі не тільки в Україні, а й за її межами. Дай, Боже, здоров’я родині Іванових, які в той час, коли всі боялися навіть говорити про відродження кобзарства, не відступали від наміру і «тихою сапою» пололи бур’ян на ниві культури. Поза всіляким сумнівом, ця школа підняла роль кобзарства в Україні. І я щасливий, що був причетний до її створення.

Тарас Шушайло, випускник 2002 року:

— Для мене кобзарська школа стала школою життя. І хоча перед тим мене виховував дід — колишній воїн УПА, але завдяки моєму наставникові у Стрітівській школі Василеві Литвину я отримав справжнє виховання в патріотичному дусі «вишів» і далі пропагують бандуру. Більшість мають свої сім’ї, але своє стрітівське коріння не забуваємо. І сьогодні, під’їжджаючи до Стрітівки, де я не був кілька років, відчув, як у серці щось тьохнуло.

Василь Литвин, народний артист України:

— Школа — це той доробок, яким, напевне, звітуватиму перед Богом і совістю. Я вірю, що пробудження настане — оцей завал, що спостерігаємо в музичному і пісенному житті, мине. Тому я радий цьому святу, бо тут грають і співають наше. Поспілкувався зі своїми випускниками, когось висварив — за те, що відклав у бік свою «зброю», а дехто і продав, зараз же економічна ера... Проте більшість таки не випустили з рук бандури. Хоча коли школу створювали, я знав, що не всі понесуть далі цю справу, однак головне було пробудити в юнацькій свідомості почуття громадянства, відчуття себе як творця. Щоб стати кобзарем, треба любити світ, вболівати за все і жертвувати всім. Але це тільки з часом приходить: діти, підлітки цього не розуміють. Кобзар — людина, яка кидає себе у вогнище, щоб освітити шлях іншим. А це означає спалити своє серце.