Андрія Андрійовича Громика захоплено називають рекордсменом — він пробув на посаді міністра 28 років поспіль, переживши на посту чотирьох генсеків (Хрущова, Брежнєва, Андропова, Черненка). У тоталітарній країні, де помітні люди гинуть в автокатастрофах, раптово помирають від грипу чи потрапляють до Сибіру, така «посидючість» — унікальний факт. Утім Громико за цим «показником» є й рекордсменом ХХ століття у світі.
Громико був дитям радянської імперії (класичний приклад того, як «із грязі — у князі», з селянина–заробітчанина — у посли), продуктом системи та її творцем. Це він брав участь дорадником у післявоєнному поділі Європи, заснуванні ООН, був на передовій «холодної війни», відстоював «перед європами» вступ радянських військ у Прагу та Афганістан. Він робив тільки те, що «вигідно Радянському Союзу». «Держава — це ми, — згадує слова Громика–міністра його син, історик–науковець Анатолій Громико. — Якщо не зробимо ми — не зробить ніхто». На Заході його називали «містером ні». Втім він не був роботом з ядерною боєголовкою в кулаці. «Надзвичайний гострослів, тонкий діалектик, спеціаліст у веденні переговорів із великими здібностями, завжди ввічливий — він начебто навмисно готував себе до того, щоб звільнитися від людських слабкостей», — писала про Громика «Таймс» ще в 50–х, коли той працював повпредом Радянського Союзу при ООН.
Його «пішли» з міністрів у 1985–му — разом з усією радянською епохою. Потому ще три роки Громико залишався маріонетковою фігурою — головою Президії Верховної Ради СРСР. У 1989 році Андрій Громико помер. Це єдиний із помітних членів Політбюро, якого не вмурували в Кремлівську стіну — рідня наполягла, щоб поховали «як людину», на Новодівичому цвинтарі.
Відомий факт: саме Громико оприлюднив пропозицію більшості Політбюро ЦК — обрати генсеком партії Михайла Горбачова. Утім новий генсек і старий міністр були людьми різної конструкції і протилежних поглядів на розвиток держави. Словом, горбачовську «перестройку» Громико сприйняв неоднозначно, як він скаже в останньому своєму інтерв’ю навесні 1989 року, «я підтримував не просто Горбачова, я підтримував великі зміни; нам потрібен був активний лідер». На запитання, чи виправдав Горбачов надії його «кріейтера», Громико відповів: «Не по Сеньці шапка». Як пізніше розповість пресі Анатолій Громико, в Михайлові Сергійовичу «батько відзначав такі слабкі сторони, як дилетантство, поверховість, бажання справити хороше враження на співрозмовника, результатом чого стало різке ослаблення позицій нашої країни у світі».
Сам «містер Ні» сказав уголос мало. Незважаючи на те, що спромігся написати книгу мемуарів. Утім, як відзначають дослідники радянської доби, Андрій Андрійович великою мірою залишався таємничим, наче зберігав уже нікому не потрібні секрети, був відданий слову честі. Наприклад, небагато він згадував у книзі про Сталіна (можливе пояснення, зокрема й таке, що більше сталінських часів він провів у кріслі посла у Вашингтоні, Лондоні та постпреда СРСР при ООН), а також про безпосереднього свого патрона тих часів — Молотова. Лише відомо з доповідних записок, що посол міг собі дозволити не погодитися з Молотовим чи суперечити йому. Проте завжди — лише опираючись на вагомі, конкретні аргументи.
«У мене завжди були лише два вороги — час та невігластво людей, котрих підносили до вершини влади обставини», — чітко пояснює Громико у своєму останньому інтерв’ю. І тут же пояснює, чому недолюблював Хрущова: «Він мав смак до інтриг, любив зіштовхувати людей лобами... Він заважав мені працювати мільйони разів! Наприклад? На прийнятті, зовсім не до речі, розчервонівшись, Хрущов вигукнув у бік іноземних дипломатів: «Ми вас похоронимо!» Важко було зрозуміти, що він має на увазі. Натовська пропаганда, природно, використала цей інцидент, розпалюючи міф про радянську військову загрозу. Шкоди було багато... Серйозна дипломатія не допускає блазнювання. А Хрущов поводився як блазень».
При цьому, як вважали його колеги–суперники із Заходу, «Громико — напевно, найбільш поінформований міністр у світі». Так сказав про нього Віллі Брандт, канцлер ФРН у 1969—1974 роках. Громика поважали. Зокрема й ті, з ким він вступав у геніальні поєдинки. «Його манера вести переговори скидалася на бормашину: проникаюча, безперервна і болісна, — констатує Генрі Кіссінджер, держсекретар США часів «холодної війни». — Вести переговори з Громиком, не володіючи всіма нюансами проблеми, було рівноцінно самовбивству. Його тактика полягала в тому, щоб акумулювати незначні поступки, які врешті оберталися проривом для Радянського Союзу». «Я був переконливо твердим і навіть незламним, особливо, коли бачив, що зі мною, а значить — з Радянським Союзом, — грають у «кішки–мишки». Ніколи не «залицявся» із «західниками», і скажу тобі відверто, якщо мене били по правій щоці, ніколи не підставляв ліву, понад те — діяв так, аби моєму дуже норовливому опоненту було непереливки», — розповість уже відставний міністр.
Це теж частково пояснює прізвисько «містер Ні», яке, втім, Громикові не дошкуляло. «Я чув їхнє «ноу» набагато частіше, ніж вони моє «ні», — розповість він у 1988–му своєму останньому інтерв’юєру.
Епоха була настільки насичена протистоянням, навіть на межі війни (Карибська криза), що здебільшого слово «ні» було чи не єдиним у спілкуванні «двох світів, двох способів життя». Проте Андрій Громико має чим пишатися і в планетарному масштабі, а не тільки як послідовний захисник радянського монстра. Так, він брав участь у підписанні угоди про заснування ООН у Сан–Франциско в 1945 році, чим дуже пишався. До слова, на тій конференції, де підписували статут Об’єднаних Націй, Андрій Андрійович побачився з Джоном Кеннеді, на той час популярним кореспондентом. Кеннеді взяв інтерв’ю у Громика. «Кеннеді–журналіст поводився нав’язливо, питання ставив переважно у формі власних розмірковувань, затим робив паузу і очима начебто запитував: а чи не маю я якихось коментарів щодо цього? Мені сподобалася така манера. Кеннеді поводився так само й надалі», — пригадував уже Громико–пенсіонер.
До активу Громика належить і Договір про нерозповсюдження ядерної зброї, підписаний 1 липня 1968 року зі США та Великою Британією. Також своїм досягненням Андрій Громико вважав домовленості з Вашингтоном про ПРО та ОСО–1 (Договір про обмеження стратегічних озброєнь) і угоду про запобігання ядерній війні (1973 рік). Якщо зібрати документи переговорного характеру, в тому числі сотні шифрограм, інформації з посольств, аналіз обстановки навколо цих проблем, то паперів набереться висотою з Монблан, казав пізніше Громико.
До успіхів особисто Андрія Громика належать, наприклад, і запобігання широкомасштабній війні між Індією та Пакистаном через суперечки навколо належності Кашміру. Щоб керівники урядових делегацій Індії та Пакистану досягли порозуміння, Громко працював на переговорах у Ташкенті, куди були запрошені «дуелянти», сім днів — з 4 по 11 січня 1966 року.
«Я ніколи нікому не заздрив, не брав участі в жодній інтризі, намагався з усіма підтримувати рівні стосунки», — це цитата знов–таки з останнього інтерв’ю легендарного міністра, яка пояснює секрет його політичного довголіття. Доповнення до секрету — працелюбність, скрупульозність, уважність. Ці риси, як вважав Андрій Андрійович, допомогли йому прийти на вершини влади.
Про Громика–людину поза політикою відомо небагато. Вочевидь він поза політикою майже не жив. Любив читати, переважно історичну літературу та військову мемуаристику, мав розкішну бібліотеку (це захоплення поділяла й дружина, яка за фахом — бібліотекар). Співробітникам посольства, коли працював амбасадором у США (1943—1946 рр.) та Великій Британії (1952—1953 рр.), на вечірках розповідав дипломатичні оповідки з історії, зокрема, про князя Горчакова, першого міністра зовнішніх зносин Російської імперії.
А ще за ним водилася пристрасть до полювання. Кажуть, що приохотив Громика до рушниці ще Хрущов, ну а Брежнєв «закріпив» це захоплення.
Погруддя на малій батьківщині двічі Героя Радянського Союзу Андрія Громика вже встановлено — у білоруському Гомелі, у сквері, який названо ім’ям радянського міністра. А власне батьківщина його — село Старі Громики, що на Гомельщині. Після чорнобильської аварії село відселили, тому всі основні урочистості до 100–річчя Андрія Громика, на які прибудуть його син Анатолій та донька Емілія з дітьми, посли з Мінська, представники білоруського уряду, пройдуть в обласному центрі. За повідомленням білоруської інформагенції БЕЛТА, заплановано мітинг з урочистою ходою до погруддя Громика, покладання квітів.
У Старих Громиках було з сотню дворів. І майже всі люди там мали прізвище Громико. У сусідньому селі — так само. Тому дивно, що в паспорті Андрій Андрійович позначав себе росіянином. Родина була незаможною, тож батько ходив на сезонні приробітки і вже з десяти років брав із собою Андрія. Від землі Громика відірвала освіта — спершу технікум, потім Мінський економічний інститут, далі — бажання вчитися в аспірантурі в Москві. До Наркому закордонних справ Громико потрапив у 1939 році, з Інституту економіки, де числився вченим секретарем. «Я став дипломатом випадково, вибір міг упасти на іншого хлопця з робочих чи селян. У дипломатію зі мною всі таким чином прийшли — випадково», — напише на схилі літ відставний міністр.
Ніхто до сьогодні не знає ні її точної дати народження, ні приблизного року смерті, ні місця поховання. Не дійшло до нашого часу і жодної фотографії чи портрета письменниці, оскільки вона не мала власних дітей і внуків, які могли б зберегти для історії подібні свідчення. >>
Тарас Шевченко прожив коротке і тяжке життя. Він помер у 47 років, з яких 24 припали на кріпацтво, 10 — на заслання і лише 13 років поет був порівняно вільною людиною. >>
Наближається 155-та річниця з дня народження мецената Євгена Чикаленка. Чикаленко п’ять років добивався дозволу царської цензури на видання своїх україномовних книжок, оплачував гонорари Бориса Грінченка і допомагав хворому Іванові Франку, уже сам бідуючи. >>
Королеві Великої Британії Єлизаветі ІІ 21 квітня виповнюється 90 років. За традицією, день народження королеви святкується двічі на рік, тому майже увесь 2016-й у Британії вважається ювілейним. Без сумніву, Єлизавета ІІ на цей час є найвідомішим монархом світу. >>
Нещодавно в Музеї шістдесятництва відкрилася виставка «Він бачив крізь час», присвячена видатному історику, культурологу, філософу, археологу, громадському діячеві — Михайлу Юліановичу Брайчевському. Лише найближче оточення вченого знало його ще й як неабиякого поета та художника. >>
Жива легенда стверджує — допоки Оранта молитиметься за Україну в Софії Київській — незнищенним буде український дух, український народ. Тому й, певно, жодна нація цього світу не має такого сузір’я видатних жіночих постатей, які творили національну та світову історію, зупиняли світове зло, ставали символами незламності людського духу та проривного пасіонарного чину в найкритичніших для народу буревіях історії… >>
