Андрія Андрійовича Громика захоплено називають рекордсменом — він пробув на посаді міністра 28 років поспіль, переживши на посту чотирьох генсеків (Хрущова, Брежнєва, Андропова, Черненка). У тоталітарній країні, де помітні люди гинуть в автокатастрофах, раптово помирають від грипу чи потрапляють до Сибіру, така «посидючість» — унікальний факт. Утім Громико за цим «показником» є й рекордсменом ХХ століття у світі.

Громико був дитям радянської імперії (класичний приклад того, як «із грязі — у князі», з селянина–заробітчанина — у посли), продуктом системи та її творцем. Це він брав участь дорадником у післявоєнному поділі Європи, заснуванні ООН, був на передовій «холодної війни», відстоював «перед європами» вступ радянських військ у Прагу та Афганістан. Він робив тільки те, що «вигідно Радянському Союзу». «Держава — це ми, — згадує слова Громика–міністра його син, історик–науковець Анатолій Громико. — Якщо не зробимо ми — не зробить ніхто». На Заході його називали «містером ні». Втім він не був роботом з ядерною боєголовкою в кулаці. «Надзвичайний гострослів, тонкий діалектик, спеціаліст у веденні переговорів із великими здібностями, завжди ввічливий — він начебто навмисно готував себе до того, щоб звільнитися від людських слабкостей», — писала про Громика «Таймс» ще в 50–х, коли той працював повпредом Радянського Союзу при ООН.