Георгій Леончук: Вітрило — найкраща інвестиція в майбутнє моєї дочки

В уяві пересічного українського громадянина вітрильний спорт більше асоціюється із забаганками багатіїв, аніж із поважним олімпійським видом. Хоча за роки незалежності наші яхтсмени привозили медалі з трьох олімпіад — крім останньої в Пекіні. Серед прізвищ медалістів є й зіркова пара Леончук—Лука — не просто яхтсмени, а обличчя нашого сучасного вітрильництва на міжнародній арені. Після Ігор–2008, коли хлопці не потрапили навіть до фінальної десятки, цей спортивний дует зник із поля зору вболівальників. Тож кореспондент «УМ» зустрівся з Георгієм Леончуком і розпитав, чим він зараз живе.

«Талант треба знайти й виховати»

— Георгію, зараз в Італії триває чемпіонат світу у вашому класі «49er». Чому ви на нього не поїхали?

— Ми з Родіоном вирішили взяти невелику перерву у виступах, відпочити, тому пропускаємо ці змагання. Нині ми не тренуємося так багато, як у попередні роки. Виступимо знову на чемпіонаті України в Севастополі восени — там і перевіримо наші сили і нинішній стан справ у вітчизняному вітрильному спорті.

— А як так узагалі вийшло, що дитина з родини військовослужбовців на тлі постійних переїздів знайшла собі захоплення, яке вимагало посидючості?

— Так склалося, що на момент мого дорослішання переїзди закінчилися — батько доволі рано вийшов на пенсію та осів у Києві, на Оболоні. У ті часи я пробував займатися і плаванням, і тенісом. Але коли в Оболонській затоці з’явилася секція вітрильного спорту, це стало моєю долею. Уся краса цього виду, його непроста, але цікава технічна складова дуже затягували.

— Отак одразу прийшли і попливли?

— Зазвичай молоді не одразу стають під вітрила, а спочатку відвідують спортзал, басейн, вивчають теорію та «матчастину». Із моїм теперішнім покликанням я познайомився в 11 років — тоді набір дітей був великий, і доводилося готуватися з багатьма однолітками.

— Якими навичками, знаннями та якостями має володіти спортсмен під вітрилами, якщо здобувати їх потрібно і в спортзалі?

— Насправді це дуже різноплановий вид спорту. Фізичні кондиції мають вагу в усіх видах, і ми тут не виняток, а вміння й навички можна натренувати–підтягнути пізніше. Коли ти вже маєш гарну фізичну форму, тоді берешся за відточування особливих моментів: рульовий має свою систему підготовки, шкотовий — іншу. Але й тут не зупиняєшся на чомусь одному, адже з віковим і професійним ростом змінюються й класи, де ти виступаєш і мусиш проявляти інші особливі якості.

— Тобто талант і необов’яз­ковий, усе можна натренувати?

— Ні, вроджені таланти завжди є, але їх власників ще потрібно знайти. У нас ви швидше побачите спортивний, технічний та психологічний поступовий розвиток людини, яка хоче стати вправним яхтсменом.

— Коли прийшло розуміння, що спорт може стати вашим майбутнім?

— Напевно, в часи тріумфів у дитячих регатах. Я тоді виступав у парі з братом — ми з ним завжди потрапляли в призери. Певно, відчув смак перемоги, який ніяк не відпустить і дотепер.

«Вітрильництвом можна займатися у будь–якому віці»

— Чи існують нині в Києві центри, подібні до того, де ви починали свій шлях у спорті й де можуть займатися ваші наступники?

— Звичайно. Ось мій брат тренує дітей на Трухановому острові — це секція від Київського палацу дітей та юнацтва. Окрім того, існує й моя рідна ДЮСШ на Оболоні. Є ще кілька центрів для юнаків. Зрозуміло, що зараз це виглядає не так привабливо, як раніше, адже гірше фінансове забезпечення дається взнаки. Утім як і в будь–якому виді спорту, знайти секцію вітрильників завжди можна — було б бажання займатися.

— У якому віці, на вашу думку, найкраще ставати під вітрила?

— Усе залежить від амбіцій. Якщо бажаєте робити це винятково для свого задоволення, то можна починати хоч коли. Дітей я б порадив починати вчити премудрості у дев’ять–десять років. У цьому віці вони починають розуміти, що тренер від них вимагає, і можуть приймати власні рішення, а це сприяє дорослішанню дитини.

— Чи можна назвати вітрильний спорт елітним видом?

— Так, він таким і є. За кордоном цим ділом займаються заможні люди, які витрачають чималі кошти на таке захоплення. Проте в нас вітрильництво доступне. Теніс, для прикладу, теж вважається елітним, але займатися ним може чи не кожен.

— Свою дитину ви зробите яхтсменом?

— Я виховую доньку, і вона, звичайно, вмітиме ходити під вітрилом. Не обов’язково, що стане професійним спортсменом, але знатиме всі секрети цієї справи. Я не уявляю кращого виду спорту для загального розвитку. Як на мене, це найліпша інвестиція в майбутнє дитини: вона буде мати захоплення, займатиметься справою та перебуватиме в певному колі дітей, не віддаватиме час вулиці. А ще додайте гарний фізичний розвиток, що дуже важливо в наш час.

«Олімпійський спорт не прогодує»

— Вам як професійному спортсменові часто доводиться витрачатися на улюблену справу?

— Свого часу ми з Родіоном їздили на змагання за свої кошти та на власному транспорті, позичали гроші, харчувалися в «Макдональдзах». На змаганнях, бувало, жили в наметах. Інколи знаходили спонсорів, щоб вийти на певний рівень, щоб держава зацікавилась нами.

— Зараз спорт вас повністю забезпечує, ви концентруєтесь винятково на ньому?

— Так, вітрильництво мене годує, але не олімпійський спорт — ним складно забезпечити сім’ю. Медаль чемпіонату світу чи Європи може деякий час гарантувати певну грошову підтримку, але ти постійно мусиш перебувати на найвищому рівні, а це складно.

Нині я займаюся спортивними проектами, які приносять гроші, — тим самим вітрильним спортом, але в інших класах. Про олімпійців же в нас згадують, зазвичай, тільки напередодні Ігор. До того часу ми підтримуємо форму та чекаємо на цікаві пропозиції.

— Але ж так багато говорили про ніби солідні премії володарям олімпійських нагород...

— Практично всі ці прибутки потрібно потім інвестувати у власну реабілітацію й на технічні потреби човнів. У нас багато базікають про те, скільки й чого виділили за перемогу, але ніхто не цікавиться, скільки треба витратити самому, аби прапор України піднявся в тому чи іншому кінці світу.

— Коли у пари Леончук—Лука був пік спортивної форми?

— Цілком можливо, що він ще попереду. Поки найбільш упевнено ми почувалися на Олімпійських іграх в Афінах–2004, коли дуже багато працювали над собою. Наступного року виграли чемпіонат світу, згодом стали третіми на «світі». Потенціал ми не втратили, досвід є, тому результат ще буде. Тим більше що у вітрильному спорті багато класів, в яких ми, якщо буде бажання, можемо себе проявити.

— А чи існує віковий бар’єр, коли краще припинити виступи?

— Поки є здоров’я, можна змагатися. Я зараз виступаю за команду «Трансбункер сейлінг тім», у якій зібрані практично всі зірки українського вітрильного спорту. Так на останньому турнірі в класі «Дракон» проти нас змагалися 60–річні дідусі, і обійти їх було ой як не просто — адже за їхніми плечима великий досвід, і вони отримують задоволення до цього. А це ще раз підтверджує, що голов­не — мати іскру в очах.

«Мріємо про конкуренцію»

— Нещодавно Родіон Лука в складі російської команди змагався в навколосвітній регаті. Вас не тягне на подібні подвиги?

— Поки я не дійшов до цього, надто багато справ ще потрібно зробити. Хоча кожен з нас у душі романтик і, звичайно, думав колись про подібні мандрівки. Але для подібних серйозних проектів потрібно багато готуватися, отримувати більше досвіду. Минулого року я був зосереджений винятково на успішному виступі в Пекіні; зайві думки в цей час просто заважали б. Ми так довго були захоплені олімпійським спортом та заробляли кредит довіри, що тепер потрібно віддавати його нашим сім’ям, людям, які підтримували та допомагали нам упродовж усього того часу.

— Прізвища Леончука та Луки є фірмовим знаком сучасного українського вітрильництва. Чи є шанс почути нові імена, які звучатимуть не менш гучно?

— Цим обличчям є не тільки ми, а й наші колеги, які не раз ставали призерами та переможцями різних змагань світового рівня. У нашому класі «49er» тривалий час люди просто боялися пробувати сили. Зараз є молодь, яка чимало тренується паралельно з навчанням і роботою, проходить той шлях, що свого часу здолали ми. Сподіваюся, що незабаром вони складатимуть гідну конкуренцію нам із Родіоном. Нові імена будуть, головне — сильне бажання, терпіння та присутність правильних людей поруч.

ДОСЬЄ «УМ»

Георгій Леончук

Заслужений майстер спорту з вітрильного спорту (клас «49er»)

Народився 24 травня 1974 р. у Потсдамі (Німеччина).

Срібний призер Олімпіади 2004 р., чемпіон світу 2005 р., срібний призер — 2007 р., бронзовий — 2001, 2003, 2008 рр., багаторазовий призер чемпіонатів Європи. Учасник Олімпійських ігор 2000, 2004 та 2008 рр.

Нагороджений орденом «За заслуги» ІІІ ступеня.

Закінчив Національний університет фізичного виховання і спорту України (спеціальність — «Менеджмент та управління професійним та олімпійським спортом»).

Зріст — 192 см, вага — 85 кг.

Тренери — Валерій Солдатов, Сергій Щербаков.

Одружений, виховує дочку.