«Я віддаю його Україні»

Про цю людину ще писатимуть книжки та зніматимуть фільми. Йосип Тереля належав до найвідоміших українських дисидентів. Мало кому з них довелося на собі «скуштувати» увесь набір репресивної системи — концтабори, «психушки», камери–одиночки, заслання і, нарешті, видворення із СРСР. Загальний термін переслідувань — 23 роки. Його прізвище довгий час паплюжилося зі сторінок комуністичної преси. А поміж тим, єдине, чого хотів уродженець села Келечин на Міжгірщині, аби Україна була українською.

16–річним хлопчиком він зіткнувся з українськими повстанцями в горах і став їм допомагати. Навчання в Києві, спілкування в колі шістдесятників робить Терелю свідомим борцем проти тоталітаризму. Нелегально видавав «Хроніку Католицької церкви на Україні», а у вересні 1982 року створив ініціативну групу захисту прав віруючих України.

Позбавлений радянського громадянства аж у 1987 році, в часи горбачовської перебудови, він переїж­джає до Канади, де розгорнув широку діяльність. Багато їздить світом, агітуючи за незалежну Україну та за відновлення Греко–католицької церкви.

Саме Тереля знайшов в американських архівах і з допомогою фахівців реставрував унікальну кінострічку про Карпатську Україну. Його спогади та роздуми «Свідок» вийшли англійською мовою двомільйонним тиражем. Але Йосип Тереля не тримається за гроші, пускаючи їх на благодійницькі цілі.

Про нього не написано нарис у двотомнику «Репресовані історією». Служба безпеки України навіть у наші часи не дала можливості історикам ознайомитися з його особистою справою. Тож довкола імені Йосипа Терелі й далі — одні загадки й легенди.

Востаннє приїжджав на Закарпаття у 2002 році, гостюючи в отця Михайла Данилаша із Нижнього Болотного. Це унікальне село на Іршавщині, яке підпільно сповідувало Греко–католицьку церкву протягом сорока років заборони. З отцем Михайлом вони були побратимами в найгірші часи совєтських репресій. Оскільки в рідному селі Келечин у Йосипа Терелі родини не залишилося, він заповів поховати себе в Нижньому Болотному, де його відспівав би старий друг. 16 березня 2009 року в далекому Торонто зупинилося серце мужнього борця за національні та релігійні права українців. Не міг відати 66–річний Йосип Тереля, що його побратим помер на два тижні раніше.

Через чотири місяці тіло закарпатця привезли з Канади й урочисто перепоховали у тому ж таки Нижньому Болотному, котре відоме ще й як місце паломництва греко–католиків до урочища Джублик, де будують два монастирі. Панахиду очолював владика Мілан у супроводі одинадцяти священиків. Із Канади прилетів духівник Йосипа Терелі, владика Роман, виконуючи останню волю покійного.

Поховали незламного українця у вишиваній сорочці. Кореспондент канадського радіо вів репортаж із похорон, на відміну від закарпатських ЗМІ, які про цю подію нічого не повідомили. Дружина Олександра на сумних урочистостях сказала: «Він належав не мені, а Україні. Тому я його віддаю їй».

Постать Йосипа Терелі тільки чекає на своїх дослідників. Адже це була надзвичайно обдарована і багатостороння людина. Писав поезії, малював, знімав документальне кіно. На жаль, його книжки не знайдете навіть у Закарпатській обласній бібліотеці. Тож давно слід перевидати їх в Україні. І, в першу чергу, варто перекласти з англійської автобіографічного «Свід­ка»...