Соціальне — нереальне?

Будь–які спроби замаху на пільги українці зазвичай сприймають «у штики». Тому навряд чи кому сподобається «пільгова» ініціатива Міністерства праці на мотив київського мера Леоніда Черновецького (ідея забрати в багатих і віддати бідним першою прийшла у його світлу голову). Основна думка майбутньої реформи: допомога має бути адресною, і лише тому, хто її дійсно потребує. Бо наше законодавство гарантує підтримку як справді малозабезпеченим, так і дуже забезпеченим (класичний приклад — безкоштовний проїзд у громадському транспорті для народних депутатів). Деякі з країн пострадянського табору вже пішли таким шляхом: передивилися свої пільги і надають їх лише дуже нужденним. Україні також потрібно змінювати ставлення населення до соціальної допомоги. І економічна криза, вважають фахівці, є найсприятливішим для цього часом. Що це означатиме на практиці, «УМ» дізнавалася на семінарі «Система соціальної допомоги в Україні та шляхи її удосконалення», що пройшов у Києві.

Чому бідні, бо..?

Сьогодні Україна спрямовує на соціальний захист 21% ВВП. З цих коштів 16,5% становлять пенсійні витрати, приблизно 2,5% — інші види соціального страхування і приблизно 2% — соціальна допомога. З такими показниками, кажуть експерти, ми взагалі не повинні мати в країні бідних людей. Чому ж вони є?

Сьогодні ми є свідками розповсюдження «культури бідності». У цьому — особливість пострадянських країн, й України в тому числі. Йдеться не про бідність, яка існує в країнах третього світу. Її невід’ємною складовою є безграмотність, висока дитяча смертність, відсутність медичної допомоги і житло на зразок «хижок дяді Тома». Українська бідність засіяна на грунті високого рівня освіти, потужної системи охорони здоров’я та непоганих побутових умов життя. Тобто прошарок «нових бідних» складають в минулому досить забезпечені сім’ї робітників, селян, інтелігенції, пенсіонерів, тимчасово безробітних.

Але й серед них, кажуть фахівці, є «багаті бідні» й «дуже бідні».

«На жаль, тільки 40 відсотків соціальних виплат в Україні потрапляють до 20 відсотків найбіднішого населення країни, — каже директор Світового банку у справах України Мартін Райзер. — А левову їх частку отримують відносно забезпечені верстви населення. Ми зараз працюємо над тим, аби змінити ці цифри. Щоб найбідніше населення отримувало значно більші суми допомоги». Словом, логіка така: якщо виплата на дитину нині складає 130 гривень на місяць усім мамам, то краще дати 390 гривень біднішій жінці, а двом не дати взагалі. Бо таке «розпорошення» коштів реально не покращує життя справді нужденних родин. У більшості країн соціальна допомога — це не правило, а швидше виняток. А в нас часто освіченим і працездатним людям подобається жити за рахунок державної допомоги і мріяти, коли її розміри будуть такими, аби працювати не довелося взагалі.

Геть утриманські настрої

Насправді нічого поганого в тому, що ми заберемо в багатого і віддамо бідному, немає. Але за умови, що при цьому не постраждає середній клас, якому в період фінансової кризи і так доводить непереливки. «Не можу сказати, що моя родина є бідною, — каже киянка Тетяна. — Але коли більше року тому пішла в декрет і несподівано «вдарила» криза, сім’я опинилася в складній ситуації. Ми виплачуємо доларовий кредит. А тут ще й чоловікові урізали зар­плату... Були місяці, коли оті 130 гривень, які виплачує держава як допомогу з догляду за дитиною, реально допомагали протягнути до наступної зар­плати. Коли я народила дитину, то упаковка памперсів коштувала 30 гривень, а нині 60—70 гривень! Про ціни на харчі й комунальні послуги вже мовчу. Тому я здивована, що є наміри позбавити нас цієї допомоги. Так, малозабезпечені сім’ї постраждали ще більше. Але чому їхні проблеми мають вирішувати за рахунок моєї родини?».

Утім є й інші приклади. Особисто я знаю жінку, яка пожертвувала офіційним шлюбом, аби отримувати допомогу як мати–одиначка. Нині вона чудово живе з батьком своєї дитини і отримує допомогу від держави. Ціна питання — 167 гривень, ось заради них жінка й не поспішає оформляти стосунки з чоловіком. І такі випадки, кажуть фахівці, непоодинокі. «Коли ми з Мінфіном обговорювали збільшення допомоги для одиноких матерів, нам закинули, що ми скоро всіх матерів зробимо одинокими, бо це значно вигідніше», — каже заступник міністра праці Олена Гаряча. Людей слід позбавляти цих «утриманських настроїв», переконана вона. Сьогодні кожна друга сім’я в Україні з понад 17 мільйонів отримує державну підтримку.

Розчищати авгієві стайні пільг почнуть із професійних

Проект «Удосконалення системи соціальної допомоги» Україна почала реалізовувати ще в 2006 році. Міністерство праці здійснює його за підтримки Світового банку, який виділив на це 99,4 млн. доларів. У цілому мета проекту благородна — усунути бюрократичні перешкоди на шляху отримання соціальної допомоги, а також посилити її адресність, тобто спрямувати саме тим людям, які її найбільше потребують. «Спрощення процедури отримання адресної допомоги, над яким ми працюємо, дозволить отримувати допомогу за однією заявою на підставі одного пакета документів», — каже міністр праці Людмила Денисова. Тобто, за новою системою, багатодітна одинока мати зможе в одному місці оформити допомогу на дітей, житлову субсидію й інші види виплат, які передбачає в цьому випадку закон, а не оббивати чиновницькі пороги по десять разів, щоразу назбируючи купу довідок. За час реалізації проекту понад 600 місцевих управлінь із 756 перейшли на роботу за новою технологією.

На наступному етапі візьмуться за адресність допомоги. Пільги за заслуги перед батьківщиною чіпати не планують, зазначає міністр Денисова, їх люди отримуватимуть незалежно від доходів. А от із професійними є намір чітко розібратися. Старший фахівець із соціального захисту Світового банку в Україні Катерина Петрина наводить такий приклад. Скажімо, в селі живе ветеран, який щомісяця використовує електроенергії на 50 гривень. А в місті живе суддя Конституційного Суду, який мешкає в розкішній квартирі й платить 700 гривень за комунальні послуги. Обидва мають 50–відсоткову знижку. Але у випадку ветерана — це 25 гривень, у випадку судді — 350 гривень. «Коли ж у парламенті йдеться про перегляд пільг, то на забрало захисту виставляють турботу якраз про того ветерана з його 25 гривнями. Хоча левова частка суми, яка йде на погашення комунальних пільг, дістається найбагатшим», — резюмує Катерина Петрина.

В Україні визначити, хто є справді бідним, надзвичайно важко. Офіційні документи тут не допоможуть — надто високий рівень тінізації доходів. Тому, вважають фахівці, перш ніж людині дати пільгу або соціальну допомогу, слід врахувати, якою нерухомістю володіє родина, чи має рахунки (кредити) у банку, скільки сплачує за комунальні послуги та мобільний зв’язок. Невдячну місію поділу населення на багатих і бідних буде покладено на соціальних інспекторів. Ви можете зібрати (підробити) купу довідок про своє скрутне матеріальне становище, але останнє слово буде за інспектором. Він у будь–який час зможе завітати до вас додому і подивитися, як мешкаєте насправді й чи дійсно так гостро потребуєте матеріальної допомоги. «Бо у нас траплялися випадки, коли родина оформляє субсидію, а у дворі при цьо­му стоять два автомобілі», — каже Катерина Петрина. Також до переліку «заборонених» предметів, які не повинні бути в домі родини, що претендує на державну допомогу, входитимуть, наприклад, кольоровий телевізор і холодильник. Утім, у XXI столітті я б не ризикнула назвати їх предметами розкоші...

Зараз Міністерством праці розроблено проект Стратегії впорядкування системи надання пільг окремим категоріям громадян до 2012 року. Його поки що не затверджено. Тому наразі українці можуть спати спокійно — навряд чи перед виборами цю тему уряд зважиться зачіпати. Навпаки, зараз саме час обіцяти, обіцяти, обіцяти...

ТІЛЬКИ ЦИФРА

В Україні пільги за соціальною ознакою мають 13 мільйонів осіб (це 10% населення країни). З них ветерани праці — близько 4,6 млн. осіб, ветерани війни — близько 2,8 млн., особи, які мають особливі заслуги перед Батьківщиною — 1,19 тис., «чорнобильці» — близько 1,9 млн., інваліди — близько 2,6 млн., діти війни — близько 6,1 млн. Крім того, право на пільговий проїзд мають 10,5 млн. пенсіонерів. Загалом пільги має більше третини населення країни.

А ЯК У НИХ?

Німеччина: отримувати соцдопомогу соромно

Статус отримувача соціальної допомоги — найнижчий у Німеччині, тож будь–яка, навіть найбрудніша, робота — це завжди краще. Інша справа, коли вік або здоров’я не залишають інших шансів, крім як звернутися в соціаламт (відомство, яке надає цю допомогу). Перш ніж надати допомогу, соціаламт ретельно перевіряє матеріальний стан прохача та наявність у нього можливих джерел існування. Якщо у людини справді скрутна ситуація, але є можливість жити за рахунок родичів, то їх можуть примусити допомагати через суд. Ще можна знайти роботу, продати предмети розкошу, змінити квартиру на дешевшу, звернутися на біржу праці по допомогу з безробіття або в житлове відомство по субсидію. Якщо ж перепробувано все, ось тоді час звернутися в соціаламт. Крім того, соціальна «халява» страшенно обмежує її отримувача. Наприклад, «соціальник» не може мати авто (за винятком випадків, коли це життєво необхідно). Також не можна без дозволу соціаламту виїхати за кордон (а там обов’язково поцікавляться: звідки гроші на подорож?).

Австралія: допомогою нерідко користуються ледарі

Потужна соціальна політика, яка існує в цій країні, створює навіть певні проблеми. Приміром, збільшує кількість добровільних безробітних, які вважають за краще отримувати допомогу, б’ючи байдики, ніж працювати. В Австралії в середньому допомога з безробіття складає близько 600 австралійських доларів у місяць на дорослого і 540 — на дитину. Якщо людина вже отримала право на цю допомогу, то автоматично має й низку пільг: 30% знижки з комунальним платежів, 50% — на транспорт, 50% — на квитки у театри, музеї і на деякі сеанси в кіно. Департамент соцзабезпечення допомагає не тільки грошима, а й з пошуком роботи, оплатою оренди житла, наданням державної квартири. Пенсіонери в країні мають пільги на проїзд, медичне та соціально–побутове обслуговування.

Вірменія: реформи бідність не здолали

Ця країна на пострадянському просторі — одна з тих, хто активно впроваджує соціальну реформу. В 2003 році тут було ухвалено Стратегічну програму з подолання бідності, розраховану до 2015 року. Згідно з нею, у 2009 році відсоток бідного населення мав скоротитися до 30,8%, в 2015 р. — до 19,7%, тоді як на момент прийняття програми бідними вважалися переважна половина вірменів. Відтак мешканці країни отримали так звані соціальні карти, об’єднані єдиною базою. Їх запровадили з метою фіксації доходів і витрат громадян та адресного використання соціальної допомоги.

У Вірменії соціальні виплати отримують 114 тисяч родин із майже мільйона. Це лише кожна восьма–дев’ята сім’я (в Україні — кожна друга). Тут існують виплати за третю–четверту дитину — 300 тисяч драм, за п’яту — більше мільйона драм. Але отримують їх не всі, а лише малозабезпечені сім’ї. Перешкодою для отримання такої допомоги може стати, наприклад, автомобіль, який має родина. В країні досить сильний інститут соціальних інспекторів, які перевіряють родини «на бідність».

Туркменія: пенсії взагалі відмінили

Найрадикальніше свого часу розібрався із соціальними виплатами президент Туркменістану Сапармурат Ніязов. У 2006 році він узагалі відмінив у країні пенсії, керуючись логікою: у старих є діти, ось хай і утримують своїх батьків. Через рік, уже після смерті Ніязова, у країні було поновлено виплату пенсій.