Різні народи в різні історичні епохи з покоління в покоління передавали перекази і навіть цілі книги про те, що відбувається з людьми після смерті. Усі уявлення людства сходяться в одному: на тому світі буде світле і радісне місце для тих, хто жив по правді, і темна задушлива низовина — для брехунів, злодіїв, хабарників і всіх інших, кого згадав у відповідному уривку «Енеїди» Іван Котляревський. Різні релігії пропонують різні способи успішного провадження душ до раю. Це спеціальний одяг, «транспортування» (спалення або відправлення по річці в човні), форма домовини і могили, особливі примовляння й приспівки. У давньому суспільстві кожна людина знала про «загробне життя» і готувалася до переходу в нього ледь не з дитинства. Звісно, було це не так, як описувалося в радянських підручниках. Мовляв, пани експлуатували убогих рабів і обманювали їх, що «краще буде на тім світі». У священних текстах чітко говориться: краще буде тим, хто в цьому житті не чинив зла.
Людина сучасна, навіть якщо вважає себе причетною до якоїсь із релігій, знає про потойбіччя переважно з анекдотів та забобонів. Утім це не впливає на знання, що є в підсвідомості. Сьогодні в десятках книг описано так званий «досвід близької смерті», або ж клінічної смерті, у стані якої чимало людей різного віку й віросповідання у різних куточках планети бачать подібні «видіння»: незбагненно ласкаве несліпуче світло, ангелів, зелені луки з вівцями, чують прекрасну музику. Утім щасливчиків, які бачать світло «в кінці тунелю» і яких до нього ще й ангел провадить —всього відсотків 20 із тих, що пережили клінічну смерть. А решта? Про них пишуть мало. Вони не побачили нічого або ж відчули задушливий жах, деякі навіть бачили, «як виглядає пекло». Утім усі свідчать: «там», на своєрідному іспиті життя, цікавитимуться небагато чим. Лише чи робила людина добро, чи любила інших людей і чи хотіла пізнавати правду.
За християнським віровченням вважається, що слід привести до світла всі душі. А щира розмова зі священиком в часі смерті і свідоме визнання своїх помилок може змінити оцінку небом життя з «мінуса» на «плюс». Утім небагато хто в час відходу готовий бачити поряд священика.
Євангелічний проповідник із Харкова Йоган Розенштраус у середині ХІХ століття видав книжку «Біля одра вмираючого», де описав чимало історій із власного досвіду душпастирських відвідин смертельно хворих. Він згадує тих, хто в страшних фізичних муках охоче говорили з ним, жалкували за життєві помилки і вмирали з усміхом на лиці. Розповідає і про тих, хто панічно боявся священика (насправді ж то страх смерті, що властивий людям, які не мають віри у Бога), і проповідник уперто приходив до них довгий час, бесідував, терпів образи, поки, врешті, вмираючі умиротворювалися, сповідалися і причащалися перед смертю. Було кілька таких, які померли в душевних муках, так і не погодившись на покаяння.
Чи багато сьогодні священиків, готових терпіти дратівливість своїх грішних «духовних пацієнтів» і вперто приходити до них додому, в лікарні, тюрми? Найчастіше сьогодні люди помирають, навіть не відчувши хоч якоїсь уваги духівника. Проте дещо можуть зробити і родичі вмираючого, аби підготувати його до спокійного і свідомого відходу. «Дуже важливо остерігатися говорити при вмираючих щось таке, що може ускладнити їх передсмертну боротьбу, —радить Йоган Розенштраус. — Слід намагатися утішити їх і укріпити віру —словами, молитвами. Навіть тоді, коли, здається, вони вже нічого не бачать і не чують».
Як зазначає відомий американський психоаналітик Станіслав Гроф у своїй книзі «Найвеличніша подорож. Свідомість і таємниця смерті», сьогодні вмираючих відмежовують від суспільства й передусім від родини — у лікарнях, хоспісах, богадільнях. Родина, як правило, не опікується приготуванням до переходу. Тим паче, за правилами західної медицини, лікарі й родичі приховують від хворого страшний діагноз. Отже, людина позбавлена часу, аби підготуватися духовно до відходу. Не слід вселяти у вмираючого надію на одужання, зазначає Гроф. Потрібно бути відкритим назустріч смерті, готовим до неї.
ЦИТАТНИК
«Від того стану, в якому вмираючий перебуває перед самим моментом смерті, залежить стан буття або небуття, у яке він уступить після смерті... Закрий двері всім почуттям і думай серцем тільки про Бога, і тоді підеш найвищою дорогою... Зберігай ясність розуму, не відволікайся ні на що, будь ясний і спокійний. Думай, що душа незабаром вийде. Спостерігай, як ти вмираєш; будь готовий, що з’явиться яскраве світло. Поринь цілком у це світло».
Тибетська Книга мертвих
* * *
«У створеній душі людини двоє очей — одне може споглядати вічне, інше — тільки тимчасове й створене. Але ці двоє очей душі можуть робити свою справу не одночасно.., а тільки коли людина близька до смерті, коли її фізичне око вмерло або майже вмерло, відкривається духовний зір...»
Мартін Лютер.
ЦІКАВІ ДОСЛІДИ
Сучасна наука вважає, що свідомість — це продукт нейрохімічних реакцій у мозку, а не самостійна нематеріальна субстанція, здатна відокремитися від фізичного тіла під час смерті. Проте деякі вчені мають й інші думки з приводу існування душі як індивідуальної істоти. Найповніше вивчення стану клінічної смерті (СКС) здійснене Пімом ван Ломелом і командою нідерландських лікарів. Спостерігалися 344 пацієнти з 10 лікарень, які реанімувалися після серцевого нападу. Дослідження, опубліковане у відомому науковому журналі Lancet у 2001 році, виявило, що 62 пацієнти (18 відсотків) пам’ятали дещо зі стану, близького до смерті, тоді як 41 із них пережили «глибокий» або «дуже глибокий» стан. Половина людей із тих, хто пережив СКС, розповіли, що усвідомлювали свою смерть, 56 відсотків отримали позитивні відчуття. 15 осіб (24 відсотки) пережили стан виходу з тіла, а 31 відсоток відчували рух тунелем. 18 осіб побачили «небесний ландшафт». Третина повідомили, що зустрічалися з померлими родичами, а вісім людей побачили своє прожите життя.
Деякі вчені вважають, що результати досліджень виходять за рамки медичних уявлень про людську свідомість і взаємозв’язки душі та розуму. Не було науково доведено, що свідомість і пам’ять розташовуються в мозку.