«Усі там будемо». Але яким буде перехід «туди» наш і наших найближчих? Ось, приміром, відділення гематології однієї зі столичних лікарень. Це «відділення смертників» —тут щодня двоє–троє покидають білий світ. Смерть приходить переважно вночі. А якщо вдень, то довколишні її також не відразу помічають. От, зі станції переливання крові вертається жінка з двома пластиковими пакунками червоної рідини: лікар сказав, що її смертельно хворому чоловікові потрібне термінове переливання. Заходить у палату —а чоловік уже півгодини як тихенько помер. Ніхто не помітив: гадали, приліг подрімати. Жінка кидає кров на підлогу, з криком біжить коридором до лікаря, лається, що не вгледіли. А померлий знову на самоті. Може, й справді, не потрібна йому ніяка молитва, бо від нього залишилося тільки тіло, що за кілька днів почне розкладатися?

«Ось, знову зранку встав — і вже перевтомлений. Ніби і їм добре, і сплю достатньо, і щойно з відпустки. П’ю вітаміни, ковтаю стимулятори, соками запиваю — а сили немає... Що робити, не знаю!» — таке часто можна почути нині. Брак духовної сили призводить до душевного та фізичного безсилля, притягує хвороби. Як навчитися здобувати та зберігати внутрішню позитивну силу? А вона дається нам через смирення, тобто через невипромінювання зла. Не просто через невчинення його, а саме через невипромінення, через прийняття ближніх та обставин життя такими, які вони є. Наприклад, я запланував прогулянку, а надворі дощ. Чи припиниться він від того, що я у відчаї «битимуся головою об стіну» — гніватимусь, тривожитимусь, ображатимуся? Ні, до того дощу додасться ще й мій зіпсований настрій. У гіршому випадку — інфаркт міокарда. Воно мені треба? Ні, краще прийняти ці обставини з миром і діяти адекватно. У даному разі — прихопити з собою парасольку і з романтичним настроєм прогулятися під шум дощу.