Таїсія Замкова: На пошті можна непогано заробляти

Порожня поштова скринька засмучує. Але найбільше — передплатників. Надто тих, хто вже звик отримувати за свої гроші вчорашні і позавчорашні новини. Та особливо якщо за старі новини доводиться щороку платити дорожче. 2010–й не стане винятком: зв’язківці знову піднімають вартість за свої послуги.

Якість послуг при цьому традиційно залишається під питанням. Поштовиків, звичайно, також можна зрозуміти: проблем у них чимало, ресурсів не вистачає. Але ж утратити споживача — пересічного громадянина України — означає позбавити «Укрпошту» надходження нових коштів. І тоді фінансова проблема відомства тільки поглибиться. Існує ще й державний погляд на проблему: поштовий зв’язок відіграє стратегічну роль у державі.

Робота в білих рукавичках

«І справді ж, колись поштмейстер належав до еліти суспільства. Подивимося на архівні знімки: ось він, у білих рукавичках, поряд із міським головою, прокурором, — генеральний директор «Укрпошти» Таїсія Замкова запрошує до свого доволі аскетичного кабінету — у самому центрі столиці. — Сьогодні ж пошту всі переважно критикують...».

Це справді так. Листів зі скаргами на роботу поштовиків наша редакція отримує десятки. І з цього приводу неабияк непокоїться, адже знає: кожен такий випадок — це, ймовірно, втрачений передплатник. Найсумніше, якщо ця людина читала «Україну молоду» десять, п’ятнадцять, вісімнадцять років.

«Передплачувану «Україну молоду» я одержую із запізненням на два–чотири дні, а наша славна пошта отримала «Золотий міжнародний сертифікат якості», — пише Модест Боровий із Тернопільщини. Читач шукав правди навіть у колишнього міністра зв’язку. По правді кажучи, отримав відповіді — на найвищому рівні, кілька разів до нього приїжджали відповідальні особи з обласного центру і просили підписати папір, що людина не має до них претензій. Надалі в тоні пана Борового — шалене здивування.

«Уявіть собі, після всього гармидеру, викликаного моїм листом міністру, ... нічого не змінилося. За півтора місяця я дванадцять разів (!) отримував газети із запізненням на один–чотири дні, — пише він, переходячи на сарказм. — Шкода, що «пішли» Вінського. Гарний був чиновник! Тільки подивлюся на його численні фотографії у наших газетах: дуже «породистий» міністр. Як мальовничо він описує успіхи «Укрпошти»! Будь ласка, поясніть київським чиновникам, що завдання поштовиків — не квитками торгувати, а вчасно доставляти кореспонденцію. Бо моє село Почапинці розташоване на відстані шести кілометрів від Тернополя, сільське поштове відділення знаходиться за шість метрів (!) від загальнодержавної траси, якою щоденно без зупинки пролітають поштові автомобілі до віддалених райцентрів. А моя хата — за 600 метрів від відділення!.. То чому ж наша пошта, власниця «Золотого сертифікату», працює у бездоріжжях та снігових заметах, але обминає мою хату?»

«Розбили шибку, а там — пусто!»

— Нас звинувачують, що ми закриваємо відділення зв’язку. Це не так: ми переводимо стаціонарні відділення на пересувні. Кожне з них забезпечимо ноутбуком, мобільним зв’язком, — пояснює стратегію Таїсія Замкова. — Подекуди це вимушений крок. Колись нам площі надавали колгоспи і сільські ради. Зараз ці приміщення мають приватного господаря. Іноді приватник виставляє такі ціни, що ми не можемо заплатити. Де можливо — старалися втриматися. Або ставили модульні будинки. Велика проблема: постійно грабують наші сільські відділення. Хоча жодних цінностей ми там не тримаємо. Але все одно: поб’ють шибки, розкурочать замки — все це треба ремонтувати нашим коштом. Додайте сюди комунальні рахунки... Тому ми вирішили: пересувні відділення — найкращий вихід. Сто перших придбали на базі автомобілів «Газ», нові купуватимемо — на базі «Газелі»: вони економніші і зручніші. Всього їздитиме таких 300 міні–пошт.

— Машина працюватиме за графіком звичайного відділення?

— Так, вона приїжджатиме п’ять разів на добу. І працюватиме скільки буде треба: дві години, чотири. Паралельно беремо на роботу агентів із доставки періодики: відкриваємо пункт, укладаємо договір із людиною.

— А чому не листоноші займатимуться передплатою?

— Близько 60% наших працівників на місцях працюють у режимі неповного робочого дня: скажімо, три години на день. Найбільша проблема людини, що у стаж зараховують тільки три місяці за рік. То ж дуже важко знайти людей на такі вакансії. Утім за такою схемою працює цілий світ, не тільки Україна.

—  Яка нині зарплата на пошті?

— Тут низька плата і важка робота. Хоча я зі своїм приходом збільшила платню вдвічі. Сьогодні оклад листоноші першого класу становить 923 гривні, третього — 809. Разом із доплатами у І кварталі 2009 року виходило 1186 гривень. Ми сподіваємося, що «дотягнемо» її до середньої на підприємствах народного господарства — 2093 гривні. Хоча... На пошті також можна непогано заробляти. У нас працює листоноша з двома вищими освітами: акуратна, доглянута, скарг нема. Зарплата — 2,5—3 тисячі гривень. Я пропонувала — йдіть до нас в апарат, нам потрібні економісти, бухгалтери, начальники відділів. Чого ж ви з таким багажем знань на рядовій посаді? А вона — ні, мене люди люблять, я ходжу на свіжому повітрі... А заробляє, оформляючи комунальні платежі, посилки, бандеролі. Все тільки через неї і без жодної додаткової плати з клієнта.

Відкриємо друкарню під порогом

— Наступного року ви збільшуєте тарифи на доставку преси на 28 відсотків...

— ... І все одно матимемо збитки...

— Звідки взялася цифра «двадцять вісім»?

— Це наша домовленість з Ігорем Лубченком (голова Національної спілки журналістів. — Авт.). Коли я зайняла цю посаду, підійшла до Ігоря Федоровича і запропонувала підняти тариф на 60%. Тому що упродовж шести—семи років тарифи не мінялися, ми працювали по–старому. При цьому зарплати зростали, бензин дорожчав. А нам треба листоношу одягнути, сумку їй купити, велосипед, дати тепле взуття.

—  Торік ви підняли тариф на 22%, мотивуючи це індексом інфляції. У 2009–му навіть незалежні експерти прогнозують інфляцію у межах 16% (урядовці — не вище 10%). То як же виникла така астрономічна цифра?

— Неправильно! Пан Лубченко має згадати: на 2008 рік ставилося питання підняти тариф на 100%.

— Ви досягли такої домовленості зі Спілкою журналістів?

— Не я, мої попередники. Мені так розповідали. Я запропонувала збільшити тариф наполовину. Ігор Федорович заперечив — це, мовляв, забагато, давайте зменшимо. Я погодилася: давайте поділимо цифру навпіл — «сторгувалися» на 22 відсотках. Так погодили нам Мінекономіки, Мінфін, Мін’юст, роботодавці, профспілки. Тарифи ж усі переглядають... Тепер від цих п’ятдесяти залишилося 28%. При цьому, повторюю, ми маємо збитки. А на нинішній рік нам заплановано з бюджету... аж 7 млн. гривень — на покриття витрат.

— Спілка журналістів стверджує, що ви не хочете пояснити, скільки коштів отримали додатково від збільшення тарифу, і куди пішли ці гроші?

— Це не таємниця! Ось структура витрат: майже 75% — на оплату праці, 4% — перевезення, 3,3% — амортизація, 2,3% — оплата банків. Самі розумієте, що ми нічого не можемо тут змінити.

— На оплату праці йдуть солідні кошти. А ви досліджували, як вони впливають на якість послуг?

— Скарг багато, я погоджуюся...

— Найгірше, що їх не стає менше.

— Ні, кількість претензій зменшується. Але скарги будуть до тих пір, поки редакції не почнуть децентралізоване друкування газет. Поки вся періодика надходитиме з Києва, ми матимемо проблеми. Ви ж знаєте: пошта фактично перебуває на межі банкрутства. У нас прибуток за рік — 30 млн. гривень. Давайте розділимо його на 115 тисяч працівників. Виходить по 28 гривень на рік на одну людину. Ми все віддаємо на зарплату, на розвиток майже нічого не залишається. З іншого боку, іноді наші листоноші змушені класти пресу в розбиті скриньки.

— Наші читачі, які пишуть листи до редакції, спеціально наголошують: с­кринька у нас замикається і знаходиться в доступному місці. Але газети туди не кладуть.

— Вся біда в тому, що не впровадили децентралізацію друку. Ось ми і не встигаємо. До того ж зважте: ми можемо тільки технічно доставити пресу. Але люди прагнуть купувати якісний продукт. Ми ж не можемо нав’язувати.

— Є люди, які вважають, що «УМ» — це якісний продукт. І мешкають вони в центрі Києва. Жодна децентралізація тут не врятує. А газету отримують двічі на тиждень.

— Тут уже спрацьовує людський фактор. Ви знаєте, нам дуже «допомагають» Центри зайнятості. Я вважаю, що в Україні безробіття немає, є відсутність стимулу! Безробіття — це коли на одну нашу вакансію стоятиме черга. Як в Америці, де на посаду листоноші претендують півтори тисячі людей. А у нас сидять на лавочках, підходжу сама особисто, кажу: приходьте, ви ж тут живете, будете доставляти пресу, заробите грошей! Відповідають: ні, я в Центрі зайнятості, мені це не цікаво.

На роздуми — два роки

— А що ж може зробити керівництво «Укрпошти»? Ви ж природна монополія.

— Уже не монополія! Я півроку ходжу до Антимонопольного комітету і кажу: подивіться, скільки операторів працює на ринку! Ми вже не домінуємо на ринку.

— Який відсоток мають ваші конкуренти?

— Якщо брати розповсюдження в цілому, не ділити на передплату і роздріб, — то 50х50. Навіть ми маємо менше. Якщо з передплатою, то наразі маємо ще невеличку перевагу.

— А щодо шляхів, якими долатимете проблему?

— Від колективів газет ми просимо тільки одного — друкувати пресу в різних містах. Самі ж будуємо три нові сучасні — повністю автоматизовані — центри сортування: у Києві, Львові і Дніпропетровську.

— Коли вони розпочнуть роботу?

— Перший — дніпропетровський — запрацює в 2011 році: збудувати його не важко, але технологія та програмне забезпечення вимагають тривалого налаштування. Він обслуговуватиме весь Схід і Південь України: Донецьк, Одесу, Крим. Потім відчинить двері київський пункт, який відповідатиме за Центр, потім — львівський (Захід країни). До речі, виконує роботи відома фірма «Сіменс».

Позавчорашня — це стандарт?

Виявляється, розкіш прочитати всеукраїнську газету в день її виходу може дозволити собі лише 40% населених пунктів України. Тільки вчорашню киїську пресу читає 41% міст та сіл нашої держави. Серед них Крим, Севастополь, Донецьк, Луганськ, Ужгород. На третій день газету читає десять відсотків читачів, а решта дев’ять — на четвертий і навіть п’ятий!