Онуки Райніса

Кожна з цих книжок варта того, аби про неї писати окремо. Їхні автори — два найвидатніші латиські поети XX століття, творчість яких давно переступила межі національної літератури, тому кожен із них заслуговує на самостійну увагу літературознавців.

Та наразі більше аргументів за те, щоб об’єднати їх в одній рецензії, причому не тільки за формальною ознакою (вони вийшли синхронно в Ризькому видавництві Zelta rudens, мають однакові оформлення і внутрішню структуру, отже, цілком можуть вважатися міні–серією). Авторів зближує схожість доль, бо обидва пішли з життя передчасно: Олександрові Чаку (1901—1950) було неповних 49, Ояру Вацієтісу (1933—1983) — 50. Зближують і естетичні вподобання, тим паче що Вацієтіс, який належав до молодшого покоління, вважав Чака одним зі своїх літературних учителів, а його перша збірка вийшла через кілька років після смерті старшого колеги.

Об’єднує збірки ще один важливий чинник: переклади зробив Рауль Чілачава, який доповнив видання ще й власними передмовами. І «Останній трамвай» Чака, і «Хода вічності білої» Вацієтіса є книжками–білінгвами, бо всі тексти подаються у двох паралельних інтерпретаціях — українській і грузинській.

Наш читач із віршами обох уже знайомий. У першу чергу, завдяки зусиллям Юрія Завгороднього, який навіть випустив авторську антологію латиської поезії. Збірка Вацієтіса виходила також в Україні на початку вісімдесятих у перекладі Івана Драча. У нових книгах Рауль Чілачава зробив крок уперед. По–перше, він вирішив не використовувати вже готову працю інших, а виконав усі переклади сам, розширивши палітру читацького сприйняття. По–друге, поетичний блок доповнений ще й прозовим — новелами Чака та есеями Вацієтіса.

У реалізації цього подвійного проекту Чілачава щасливо уникнув недоліків, яких важко позбутися навіть досвідченим інтерпретаторам, коли зовсім несхожі письменники, «проникаючи» в іншу мову, починають говорити одним стилем — стилем перекладача. У цьому випадку поетичні манери Чака та Вацієтіса неможливо переплутати навіть по–українському, бо кожна з них зберігає свою неповторність.

В Олександра Чака, який свого часу революціонізував традиційно–консервативну латиську поезію, внісши в неї урбаністичні мотиви і нову людину — маленького мешканця великого міста, переважають матеріально–зримі, подеколи навіть грубуваті образи. Його ліричний герой завжди дуже щирий, інколи не приховує того, що в нього на думці, навіть тоді, коли розповідає про свої донжуанські пригоди.

Ояр Вацієтіс належить до іншого покоління — шістдесятників. Його вірші відзначаються і відвертою філософічністю, і тоншим ліризмом, часто — в’їдливою іронією, а за колом тем та проблематикою до них неважко знайти паралелі у творчості російських та українських літературних ровесників.

Єдине, про що мені довелось пошкодувати щодо обох збірок, то це обмеженість їхніх накладів. Частина книг залишилася в Латвії, бо там вони друкувались, частина поїхала до Грузії, частина потрапила до України. І якщо любителі поетичного слова з наших основних культурних столиць ще зможуть відшукати і «Останній трамвай», і «Ходу вічності білої», то до більшості регіональних бібліотек вони навряд чи потраплять.