Вуйко Cтрий

Символ міста — подорожній

Про те, що Стрий — важливий транспортний центр, знають усі, кому доводилося мандрувати з Києва на захід. Через це місто пролягає головна українська залізнична та автомагістраль, які сполучають Україну із країнами Євросоюзу. Тож чи треба дивуватися, що ще на середньовічному гербі цього понад 600–річного міста зображений подорожній із палицею та клунком за плечима. Адже, крім дороги із заходу на схід, у цьому місті перетинався й важливий шлях із півночі на південь уздовж Карпатських хребтів. Тож і зараз у Стриї можна зустріти придорожні вказівники: на «Львів», «Івано–Франківськ», «Мукачів», «Дрогобич», «Ходорів».

Ідучи вулицями цього затишного і доглянутого міста, не можеш повірити, що наприкінці ХІХ століття 70% центру міста було знищено пожежею. На місці колишньої площі Ринок залишився лише правильний великий чотирикутник — обов’язкова умова для отримання містом Магдебурзького права. Посередині розташовувалася Ратуша, а від неї віялом розходились чітко накреслені міські вулиці. Тепер на згадку про історичну велич Стрия залишилися хіба фото зі страшними згарищами 1886 року.

Проте й сьогодні турист буде приємно вражений архітектурними спорудами, які милують око. Адже завдяки грандіозній відбудові міста, пожертви на яку збирали навіть у далекій Австралії, місто отримало усталене «обличчя» початку ХХ століття з перлинами тодішніх стилів — сецесії чи пізнішого конструктивізму.

Серед найдавніших пам’яток Стрия зберігся півтисячолітній вишуканий костел у центрі, який діяв навіть за радянських атеїстичних часів і зараз є осередком релігійного життя місцевих поляків. Він справляє враження якоїсь небуденної легкості та піднесеності. На превеликий жаль, не пережив історичних перипетій Стрийський замок. Він залишився лише на зображеннях.

Батьківщина українського націоналізму

Так сьогодні часто називають Стрий. Про розмах тутешнього українського руху свідчить одна з найвеличніших споруд міста — Народний дім, урочисто відкритий 1 січня 1901 року. Гроші на нього збирали громадою. Споруда і нині вражає красою, довершеністю та розмірами, а сто років тому вона була однією з найбільших у місті. У зовнішніх нішах чудові бюсти найвидатніших українських діячів: Шевченка, Котляревського, Лисенка, Федьковича та Шашкевича, а на фасаді великими буквами чи не на всю стіну напис —«Рускому народови».

Тутешній український рух очолювала так звана «стрийська трійця». Першим австро–угорським парламентарієм був Євген Олесницький, котрого Іван Франко обрав прототипом головного героя свого роману «Перехресні стежки» Євгенія Рафаловича. У 1917 році «хлопського» адвоката ховав сам митрополит Андрей Шептицький. Свій приватний будинок Олесницький заповів українським організаціям. Нині там розміщено чудовий краєзнавчий музей «Верховина». Другим стрийським будівничим був священик та композитор Остап Нижанківський, якого у 1919 році поляки розстріляли без суду та слідства. Третім — священик Олекса Бобикевич. Ці троє видатних українців разом зі своїми однодумцями збурили таке національне життя, що Стрий став прикладом для інших міст Галичини.

У Стрию 3 вересня 1914 року дві з половиною тисячі українських юнаків присягнули в лавах щойно створеного Легіону Січових стрільців. Це була грандіозна подія в житті міста. На заклик про створення першого українського військового з’єднання відгукнулося 25 тисяч добровольців з усіх кутків Галичини та Буковини. Через те, що Львів був під загрозою захоплення російською армією, місце збору призначили у Стрию. Через брак амуніції цісарська влада дозволила набрати тільки 2,5 тисячі вояків. Тому відбір був якнайприскіпливіший. По суті вояками стали тодішня «золота молодь», студенти вищих навчальних закладів та випускники гімназій. Тож недарма січові стрільці вкрили себе безсмертною славою і були найбоєздатнішою частиною протягом усіх визвольних змагань 1917—1920 років.

Кажуть, що саме у Стрию в ці піднесені дні доброволець Гриць Трух склав пісню «Ой у лузі червона калина похилилася», яка стала стрілецьким гімном. На відкритих платформах січові стрільці рушили на короткі навчання на Закарпаття, а звідти — вже на фронт. На одній із платформ везли навіть бика, подарованого селянами Стрийщини для кухні. У дощові дні стрільці біля нього грілися.

Не дивно, що коли в листопаді 1918 року у Львові тривали зброй­ні сутички за те, буде місто українським чи польським, у Стрию все вирішилося без пострілів. Тисяча озброєних українських добровольців під командуванням старшин і підхорунжих захопили всі найважливіші об’єкти міста. Австрійський полковник, комендант залоги у Стрию, підписав Акт передачі влади у місті і, відіп’явши шаблю, передав її керівникові місцевої УНР Антону Герасимові. Так само вчинила і команда мадярського полку. Більше шести місяців у Стрию діяла легальна українська влада.

...і Степана Бандери

Родина Бандер мешкала в передмісті Лани, яке на 98% було українським. І хоча Степан народився в селі Угринів на Івано–Франківщині, його становлення відбувалося саме в Стрию. Адже звідси родом і його батько, греко–католицький священик, і його мати — донька греко–католицького священика. На Івано–Франківщину вони отримали скерування. Але після ранньої смерті матері Степан повернувся у Стрий до діда Андрія, який теж був греко–католицьким священиком. Тут він ходив до школи та «Руської бурси». Тут власне став тим, чиє ім’я вкрилося легендами ще за життя. До речі, прізвище Бандера і досі побутує у Стрию.

Дивом збереглася сторічна садиба греко–католицького священика Андрія Бандери, де жив і виховувався малий Степан. Тепер там хочуть відкрити музей. Між іншим, у 60–тисячному місті — п’ять музеїв! І ще декілька в процесі організації.

Музей–тюрма

Особливо вирізняється унікальний на всю Україну Музей визвольної боротьби, створений у колишній стрийській тюрмі. Після великої пожежі наприкінці ХІХ століття цісарська влада протягом дев’яти років спорудила великий комплекс — окружний суд та в’язницю. За польських часів тут сиділо чимало українських патріотів — рідний брат Степана Бандери Василь, Лев Ребет, Теодор Охримович.

Але найкривавіші часи в’язниця пережила після 1939 року, коли Галичина опинилася у складі СРСР. Тисячі людей, свідомих українців, представників інтелігенції, садили за ґрати цих глухих мурів. Коли 22 червня 1941 року почалася війна, у в’язниці цілодобово працювали гучномовці та ревли мотори машин. А коли за кілька днів «совєцька» влада благополучно втекла, то рідним заарештованих відкрилося криваве побоїще, в яке перетворилося подвір’я стрийської тюрми. Замучили всіх. «Тут кожен сантиметр политий кров’ю», — каже нам Зеновія Ханас, місцевий краєзнавець. Тюрма тут була аж до 1990 року. Останніми в’язнями були дівчата із дитячої колонії. А коли на вимогу громадськості почали розкопки, то віднайшли на подвір’ї ще 255 жертв 1941 року. Чимало з них — із проламаними черепами.

Тепер тут музей — яскраве свідчення «комуністичного раю». На жаль, єдиний в Україні. Бо якби таких було більше, напевно, ми краще знали б свою минувшину. І не вихваляли би те, чого слід соромитися — один із найжахливіших тоталітарних режимів.

Тож, маючи таку непросту історію та тривалі національні традиції, цілком закономірно виглядає той факт, що саме Стрийська міська рада 1990 року першою в Україні прийняла рішення про підняття національного синьо–жовтого прапора.

Є в хроніці цього міста ще одна сторінка, яка теж уже стала історією. За радянських часів Стрий був напівзакритим містом — тут було чимало військових частин, у тому числі аеродром, який, як подейкують, належав до трь­ох найбільших у СРСР. Офіцери, солдати, патрулі — звична картина на вулицях «совєтського» Стрия. Нині ми за два дні не побачили жодного військового. Стрий повертає собі славу міста на важливому перехресті, а значить — міста торгового, культурного, туристичного.

Попри негоду, ми від’їжджали із цього міста із дуже світлими враженнями. Тепер у моїй пам’яті є ще одна станція, яка будитиме приємні спогади про тінисті вулички із сецесійними віллами, шпилями готичних храмів, де моляться по–українськи, пам’ятником Степанові Бандері перед його гімназією та парканним написом, який я досі в Україні ніде не зустрічав: «Будь націоналістом!»...