Подаруй бібліотеці книжку

Коли проходжу в Ужгороді повз дитячу бібліотеку на вулиці 8 березня, завжди серце охоплює щем. Згадую, як мама привела мене сюди за руку. Я ще не ходив до школи, але вже навчився читати. Тож перші книжки з цієї бібліотеки брав, будучи ще дошкільнятком. Часто нову книжку починав читати вже по дорозі додому. Цікаво ж!..

Цікавість перемогла і на цей раз. Я знову переступив поріг своєї першої бібліотеки. Майже нічого у ній не змінилося. Хіба що стелажі по–іншому розташовані, та книжок, як на перший погляд, поменшало. А може, я просто виріс?

Дитячих бібліотек на Закарпатті всього декілька. В Ужгороді їх три. Небагато, як для 20—30 тисяч дітей. Гортаю клеєні–переклеєні книжечки. Чимало з них я сам читав.

Колись нову літературу до бібліотеки завозили вантажівкою. Тепер — приносять у руках. Нових книжок — катма. Із 47 тисяч одиниць бібліотечного фонду — абсолютна більшість радянського періоду. І якби не ці книжки, бібліотека була б узагалі порожньою. Згадую розмаїття дитячої літератури, яке спостерігаю на книжкових ярмарках в Україні. Кольорові обкладинки, дотепні малюнки, найкращі українські та зарубіжні автори. І все — рідною мовою.

На жаль, у моїй дитячій бібліотеці з цього багатства не помітив і десятої частини. Завідувачка бібліотеки зітхає, що щаслива, якщо у рік «виб’є» 500 гривень спонсорської допомоги на літературу. При нинішніх цінах — це ледве 20 книжок. 20 книжок на 3,5 тисячі читачів!

Хіба може суспільство, яке не читає і не докладає жодних зусиль, аби виховати читачів, стати цивілізованим та заможним? Ясна річ, що ні. Чому на хвилинний салют над містом вартістю в десятки тисяч гривень є спонсори, а на закупівлю книжок, які будуть читати тисячі дітей протягом десяти років, нікого нема? Може, тому, що ці спонсори самі книжок не читають?

Порпаючись у старих, затертих томиках, спостерігаю в бібліотеці таку сцену: заходить дівчинка десяти років. Просить «Робінзона Крузо» та «Пурпурові вітрила». (На літо задали читати за програмою). Бібліотекарка Аня зітхає: ці книжки є, але тільки російською мовою. Бо українською — вже на руках. Дівчинка мовчить. Очевидно, читати «Робінзона Крузо» російською для неї заважко. Але ж за програмою це обов’язково.

«Є!» — раптом вигукує бібліотекарка, радісно витягаючи зі стелажа пошарпану, зачитану аж до дір книжку з наклеєною білою картонкою замість обкладинки. Даніель Дефо би плакав. Але тут усі щасливі.

Хіба заслужили таке «щастя» діти незалежної України? Держави, якій, між іншим, цього року виповнюється 18 років. Так би мовити, повноліття.

У цивілізованих країнах існує ОБОВ’ЯЗКОВА закупівля для дитячих бібліотек усіх книжкових новинок. А у нас...Дійшло до того, що бібліотеці почали дарувати книжки... читачі. Приходять дідусі й бабусі й приносять в авоськах до книгозбірні скарби зі своїх нехитрих домашніх бібліотечок. На кого ж тоді сподіватися людям, які читають, а отже, й думають?