Ставимо крапку, впадаючи в кому?

У «Літературній Україні» (червень, число 21) з’явилися публікації В. Шкляра, А. Крима, В. Яворівського, якими очільники Спілки намагаються поставити крапку в скандалі, що зробив явними їхні махінації з письменницьким майном і висвітлив нинішні методи розправи з письменниками, які осмілилися засумніватися в непогрішимості «самого Яворівського». Звільнивши з посади головного редактора газети письменників М. Сидоржевського, президія НСПУ прийняла рішення припинити будь–які публікації на цю тему, про що й повідомив мені у телефонній розмові голова НСПУ і завсідник «Свободи слова» від Савіка Шустера, депутат і демократ В. Яворівський. На мої запитання:«Хіба «ЛУ» вже орган Президії, а не газета письменників?» та «Чому мене позбавляють права висловити свою думку?» голова комітету ВР роздратовано порадив мені звернутися до «України молодої», що я й роблю, оскільки ще більше впевнилася, що пан Яворівський втратив моральне право очолювати НСПУ.

Дивні аналогії викликали у мене травневі засідання Президії та Ради НСПУ: пригадався початок вісімдесятих, коли письменників «розбирали», «виховували», «засуджували» на партбюро, профспілкових, партійних і трудового колективу зборах — «за українофільство», товариство друзів і знайомих, «які або сиділи, або скоро сядуть за націоналізм», «за романтизацію бандерівського минулого» і навіть «за надмірне вільнодумство і вільнолюбство». Звинувачували й мене ті, кому я вірила, хто так само, як і я, були українськими письменниками. Втім до тих, хто «виховував» мене прилюдно, претензій не маю — з принуки чи з переконань, але вголос, у моїй присутності... Не забула і не пробачила я лише «голубиній пошті», яка носила на наше товариство доноси в КДБ, або, простіше, «стукала», ховаючись під псевдонімами: «Як живете, вчорашні стукачі? Кому послання пишете вночі?»...

Не люблю викривальних листів авторства «мужніх», яким нічого не загрожує. Особливо коли їх ліплять, тримаючи в умі будь–яку вигоду — матеріальну, політичну чи кар’єрну. Не вірю тим «відважним», які, бачачи, що хата горить, підпалюють її ще й з іншого боку: вдають, що присвічують тим, хто носить воду, аби погасити пожежу. Ось чому я категорично не сприймаю листа В. Яворівського до Президента і припущень Василя Шкляра про те, що «восени Володимир Яворівський з Віктором Ющенком вечерятимуть на дачі у Наливайченка, любенько гомонітимуть на «ти», а ми, захисники Президента, так і залишимося на цідилці з хворобливою підозрою». (Тут і далі цитую «ЛУ» №21): Так само «... коли наш голова у Великодню ніч христосується з Віктором Ющенком у найчільніших храмах», то не радість, а розуміння, що навіть Юда б засоромився христосуватися «на очах усієї України» після того листа, що напередодні Великодня з’явився в інтернеті та в «Голосі України» за підписом «нашого голови»
В. Яворівського, який тепер ще й хоче виступити у ролі «гнаного за правду», примушує мене бути його опоненткою.

Даруйте, друже Василю, заступнику голови, що цитую Вас так широко, але вразила мене Ваша майстерна фігура про трилерну розв’язку скандалу «з нудотним запахом крові». Либонь, холодної крові кажана? Не знаю, як Вам, заступнику, а мені вже давно не чути живого биття літературного кровообігу української поезії й прози, мене, як багатьох, нудить від того, що називається «укрсучліт»... Чому НСПУ не намагається дати їй ні пояснення, ні трактування, сором’язливо уникаючи будь–яких пленумів, де обговорювалися б творчі питання; хіба аж такі ми маргінальні письменники, що вже 20 літ не здатні порадувати столицю поетичними вечорами — якщо не в Палаці «Україна», то бодай в Українському домі? Чи вже вирішено всі мовні проблеми, які, до речі, першими назвали Олесь Гончар і Дмитро Павличко, що не відбулося за останні п’ять років жодного спілчанського мовного заходу всеукраїнського масштабу? Чи не болить нікому з нас доля української періодики, літературно–художніх журналів, яких удень із вогнем не знайдеш у кіосках, чи хоч раз «у духовних молитвах до нашого люду» (М. Якубовська) говорив про них двічі голова В. Яворівський? Хіба тільки К. Родик — на всю державу один! — повинен займатися Всеукраїнським книжковим рейтингом? Чи не час письменникам розробити власну програму підтримки української книжки? Урешті, чому в Спілці жодного разу за останню п’ятирічку не було зустрічі українських видавців із членами Президії чи Ради? Чому «Український письменник» нагадує приймака у власному приміщенні? І ще десятки таких «чому?», які мала ставити б Спілка собі і суспільству, але яка вже давно не займається творчими масштабними питаннями.

Іще про «нудотний запах». Як не складеться доля Віктора Андрійовича Ющенка, для мене, однієї з багатьох письменників, він перший україноцентричний Президент. Так, великі наші втрати і наша велика вина, що розточує хробаччя його починання, глузує над відданістю Президента історії й духовній спадщині, бо добре знає: національну духовність, основу державності, підкорити, пристосувати під себе неможливо, але її можна спотворити. Можливо, суспільно–політичне духозведення і духовновтілення (Ірина Фаріон), на яке покладається Президент, ще не на часі українському письменнику В. Яворівському, голові Комітету ВР із питань культури і духовності, який в амікашонському тоні, з єфрейторською розв’язністю пропонує В. Ющенку покинути «президентське сідало»? А якщо він такий сміливий, що вже й із Президентом України (а не з хлопцем із Хоружівки!) «на ти», то чому так злякався за своє НСПУ–ївське сідало, що аж замаячили йому «заколотники», «група захвату», «нічого доброго ні сьогодні, ні у найближ­чі роки», «сценарій перевороту», «забійник», «остання барикада», «позачерговий з’їзд», «жорстке містечкове повстання»? (Все це не я вигадала — лишень цитую полум’яну відозву В. Яворівського «Ставимо крапку, товариство?» — «Л. У.», № 21). Чи не вчувається Вам, колеги, отой кадебістсько–партійний мотивчик із 60–х, 70–х, 80–х років? І як тут не засміятися, і не доточити про мертвих, що «з косами стоять»? Нема і не було містечкового жорсткого повстання, мужні Ви письменницькі заступники, секретарі й голови! Я не змовниця: член Спілки, член Президії і Ради НСПУ, відкрито виступила з власними думками про відсутність творчої діяльності НСПУ на засіданні Президії і Ради, про те, що не хочу, аби моє ім’я стояло під сумнівними документами, які узаконюють сумнівні оборудки. Складні юридично–економічні майнові колізії потребують, щонайменше, аудиту і спокійних висновків професіоналів, а не художнього свисту про «рейдерські і бандитські атаки». Хто нині рейдер? Хто тут бандит? Невже Галина Тарасюк, яка звернулася із листом до Президента України? Невже Світлана Йовенко, інвалід II групи, письменниця, 45–річчя творчої діяльності якої годилося б відзначити бодай добрим словом, а не докорами за ту матеріальну допомогу, яку їй, після перенесеного інсульту, виділяла Спілка? До речі, з фондів НСПУ, а не особистих коштів А. Крима чи В. Яворівського. Чи віднедавна звертаючись до НСПУ по матеріальну допомогу, письменники приймають обітницю мовчання, стають заручниками не лише свого скрутного матеріального становища, а й моральної зобов’язаності перед тими, хто розподіляє допомогу?

«Забудьте про соціалізм, думайте про капіталізм!» — виголосив «головний економіст НСПУ» А. Крим після успішного для нього закінчення Ради. Суть капіталізму — накопичувати і вкладати в розвиток справи. Якщо капіталізм хижацький, то тоді НСПУ — це наша письменницька профспілка, і ми будемо захищатися від розподільників «Нашого капіталу»: організовувати благодійний фонд на підтримку хворих і недужих, дбати про доглянуту старість одиноких письменників і хоч якусь увагу — до матеріального становища молодих. А якщо соціалізм із соцреалізмом укупі — тоді «брешіть переконливо!», хоча саме Максим Горький доклав чимало зусиль, аби постав Літературний фонд радянських письменників, українську частину якого В. Яворівському і А. Криму випало переводити із соціалізму в капіталізм, і на те нема ради.

Ось така моя позиція, хоча говорила я на засіданні Ради більше про те, чи має моральне право В. О. Яворівський очолювати НСПУ, чи збігається його громадянська і політична позиція, засвідчена публічними виступами у когорті Савіка Шустера та на численних прес–конференціях із тими завданнями, які декларували українські письменники — від перших зборів Руху до Майдану. Хіба наша Спілка стала Національною не тому, що обстоювала національні первні? Якщо ж це лише «укрсучліт», підпорядкований певній політсилі, то будь–яка самостійна думка будь–якого письменника буде наражатися на розборки дедалі брутальніші. Поки що на «інакомислячих» від демократа В. Яворівського одразу спускається ротація: так свого часу «ротаціювали» М. Шевченка, В. Кордуна, П. Осадчука та інших, а на останньому засіданні Ради — членів Президії О. Лупія, Ю. Мушкетика, П. Мовчана, М. Матіос, Л. Голоту. Давно вже на Раді НСПУ не лунають голоси Д. Павличка, Б. Олійника, І. Драча, М. Жулинського, В. Брюховецького, В. Дончика — перелік можна продовжити. Що ж, у товаристві самодостатніх людей авторитаристам завжди незатишно, особливо коли «мнітца» легітимно скликаний позачерговий з’їзд і то — за участі кожного з 1800 письменників! До речі, а чому б і ні? Чому б не скликати саме в цей непевний час усіх українських письменників, а не лише «вгодних» комусь? Чому б не дати їм бодай три дні і найкращі столичні зали, щоб прозвучало все наболіле і нагальне сьогодні? Хіба нам нічого сказати своїй державі? Невже на нових виборах нас куплять за макуху? Чия ж у нас мова? Чия влада? Чия література? А ми ж таки знаємо, що ми за народ — не вітром же нас навіяло, щоб у вітру питати...

Але не бійтесь, пане голово, ні позачергового, ні чергового з’їзду. Ви з Кримом і Шклярем за беззастережної підтримки покірної президії щось придумаєте. Щось таке, як у парламенті. Або «ширку». Або Спілку розпустите. Або начальства до неї наприймаєте, або «Листів... » йому понаписуєте, щоб боялося... Ото вже й буде крапка, після якої НСПУ як організаційна громадська структура впаде в кому!

P. S. Стало відомо, що оновлена Президія НСПУ виключила зі своїх лав Галину Тарасюк «за аморальні вчинки». Це ганебне рішення, і, до речі, тема для обговорення: невже всі спілчани з ним погодяться, промовчать? Вибачте, колеги, але пригадався давній анекдот: «Вигнать Галю з комсомолу, щоб не була така розумна»... На тому ж засіданні Президії до письменницької когорти прийняли, серед інших, пана Олександра Прогнімака (щоб «святе місце» не гуляло). Це той Прогнімак, чия російськомовна газета «Киевское слово» займає виразну українофобську позицію? У чиїй приватній галереї виставлено його власність — безцінні українські книги із штампами розкрадених бібліотек? Врешті, у якому жанрі творить пан Прогнімак, хто його читав? А українська професура — перекладач і публіцист Юрій Мицик та філософ, автор соціальних бестселерів Володимир Ільїн, чиї книги представляла Україна на міжнародних книжкових виставках, цієї честі не удостоїлися, бо «страшно далеки они» від укрсучліту...

Колись письменники ставали депутатами, бо їхньому слову вірили, а тепер до Спілки приймають депутатів і багатіїв, бо очільники НСПУ шукають «авторитетного» заступництва. А щодо «крапки» в економічному скандалі, то, як пише у своїй «Тайной вечери» член НСПУ Олександр Турчинов (цитую мовою оригіналу): «Не может ведь все так заканчиваться? Разве могут все зависеть от дурацкого случая, от стечения обстоятельств? Неправильно это, несправедливо»...

Щоб не трудитися Раді, я з готовністю заявляю, що покидаю це поважне зібрання без претензій і докорів, але з одним лише побажанням В. Яворівському. Звинувачуючи у корисливості людей, які мають мужність думати про Вашу діяльність і Вашу роль «у братовбивчому скандалі» інакше, ніж Ви, не забувайте дивитися у дзеркало.

Якщо надумаєте мене виключити зі Спілки, то нагадую: Статут НСПУ визнаю, твердо переконана, що література, як доля, одна. Як власне обличчя у кожного з нас. Як Україна.

Любов ГОЛОТА