Артем Волокітін: Хочеться, щоб мою роботу назвали красивою

Про досконалість поз Мікеланджело

— Я за нові технології. Сучасному художнику дуже пощастило, бо у нього дуже багато можливостей. Стало легше збирати матеріал. Я працюю і з живописом, і з фото, і з відео, але називаю себе художником. Просто конкретна ідея потребує певної техніки. Можливо, скоро я візьмуся за скульптуру — це мені теж цікаво. У живописі я почуваюся з кожним проектом упевненіше. Нещодавно я робив фотосесію, і для мене стало відкриттям те, що вже якісь заяложені пози, які винайшов Мікеланджело у «Сікстинській капеллі», лишаються й досі найдосконалішими. До мене так багато було зроблено геніального, що лишається просто працювати.

Про пошук власного почерку

— З часом я почав замислюватися, чи маю я свій почерк. І в один момент зрозумів: художник може знайти свій почерк, якщо від нього відмовиться. Тоді я зробив фотореалістичну роботу, де не було мазка, а був справжній фотореалізм (це портрет матері з серії «Підлітки»). У тій роботі була моя героїня, але мене як художника в ній не було. Зі мною і досі ця думка: якщо взяти одну людину, щось до її образу додати, а щось забрати, тоді переді мною буде зовсім нова людина. Це мене й досі дивує. У пейзажах я не фотореаліст.

Про розуміння сучасного мистецтва

— Я не можу погодитися, що мистецтво має бути зрозумілим кожному. Хтось розуміє одне, хтось інше. Але точно сучасне мистецтво мене не шокує. Ми вже стільки всього бачили, що нас нічим не вразиш. Що гірше за жахливе вбивство в кінофільмі? Я в дитинстві бачив, як у сусідів кололи свиню. Той шок я запам’ятав на все життя. Або як мені малим довелося занести тяжкохворе кошеня в ліс. До того, що нам сьогодні пропонують галереї, я давно готовий. Але все ж хочеться милуватися, заглиблюватися, насолоджуватися.

Про замилування мистецтвом

— Мені дуже подобається, коли у мистецтві є чим милуватися. Коли в музеї проходиш повз роботу і хочеш ще раз до неї повернутися — це найкраща оцінка. Поживу для розуму можна отримати звідки завгодно, але мені б хотілося інколи побачити легкість, з якою художник зробив свою роботу, а іноді — кропітку працю. Тема, концепція — це зрозуміло, мені ж хочеться, щоб мою роботу назвали красивою. Мистецтво для мене передовсім — прекрасне. Нині я не відчуваю страху перед майбутньою роботою. Я уже не сумніваюся. Сьогодні мене цікавить певна колажність у живописі. Хочеться зробити всі фрагменти різними, але щоб вони разом гармоніювали.

Про асоціальність, критику і родинність

— Я можу себе назвати асоціальною людиною, бо не дивлюсь телебачення, не слухаю радіо, не читаю газет. Інформація до мене приходить дуже вибірково від моїх друзів. Я думаю, знання про якісь події у світі, коли буде потрібно, прийдуть до мене. Я не маю жодних претензій до влади. Моїми справами нині займається «Я Галерея». Я малюю, а не сиджу на телефоні. Більше не пишу на замовлення. У мене немає таланту спілкуватися із замовниками. Кожен мій проект пов’язаний із моїм внутрішнім розвитком. Це дуже легко простежити. Мені здається, інколи це занадто відверто й навіть небезпечно. Але я не сприймаю критику з приводу того, що зробив. Критика можлива лише із приводу того, як зробив. Як можна критикувати те, що я переживаю? Я дослухаюся до думки дружини. Вона теж художник. У неї дуже жіночий погляд на мистецтво. У цьому сила нашого симбіозу. Їй подобається, коли об’єкт розмістити ліворуч, а мені — праворуч. У цих сумнівах — рух уперед. Кожен мій проект — це підбиття підсумків. Я щось зрозумів, зробив із чогось висновки — так з’являються нові роботи. Часто трапляється, що я проект не закінчив, а вже прийшли якісь нові відчуття, нове розуміння. Ось зараз у мене буде третя дитина — є передчуття нової роботи.

Про специфіку харківської школи

— Я закінчив Харківську академію дизайну та мистецтв, моя спеціальність — промисловий дизайн. У ті роки я познайомився з багатьма людьми, які в потрібний момент говорили потрібні речі. На мене дуже вплинули кілька розмов із Павлом Маковим. Після спілкування з ним клубок моїх сумнівів розмотувався. Я називаю себе харківським художником і вважаю, що школою для мене були передовсім мої друзі, з якими відбувалося одночасне зростання. Ми всі в одній ситуації, всі одного віку, і всі як художники–початківці прагнемо щось пізнати. Харкову часто бракує інформації, але в цьому, як на мене, перевага. Перенасичення, втомленості від виставок у харків’ян не буває. Моя школа — це моє коло спілкування: дизайнери Ілля Павлов, Марія Норазян, Тетяна Борзунова, Олексій Яловега, Олена Голобородько, пізніше — Роман Мінін, Гамлет Зіньківський. Ніколи не погоджуся, що Харків — базарне місто. Мені подобається, що це місто таке контрастне. Не подобається молодь із пивом, не подобається, що студенти не цінують те місто, в якому їм випало навчатися. Харківське мистецтво не позначене комерційним настроєм — тут просто немає кому продати свої роботи.

Про свої проекти

— Мій перший проект «Вправи» у муніципальній галереї був пошуковим. На цій виставці ми з друзями вирішили чесно виставити всі свої роботи і поряд своє фото на повен зріст. Потім з’явився цифровий фотоапарат — і так виник «Золотий перетин». Це юнацький пошук еротизму, інтимність, зворушливість — виділити якесь почуття в тому віці дуже складно. Це було бажання пізнати красу жіночого тіла поряд із чоловічим. Пізніша «Комбінаторика» — це нерозділена закоханість, неможливість поєднання. «Дотик» — це уже поява сім’ї, максимальної близькості.

У проекті «Сестри» я зобразив свою маму, її сестер і їхню маму. Я не сприймаю смерть як щось сумне: після смерті бабусі лишилося чотири доньки, які симетрично народили (кожна) по двоє дітей, ми народжуємо своїх дітей. Я фотографував своїх героїнь у день роковин після смерті бабусі. Змусив їх одягти чорні хустки, посадив і почав показувати старе відео з бабусею. Спочатку мої героїні сміялися — така якась безглузда ситуація, але потім почали плакати... Все це можна побачити на фотографіях.

Принтовий проект «Килими» — про сім’ю, спадок, традиції. Килими нині уже не в моді, але вони, потерті, затоптані, поїдені міллю, все одно символізують традицію, річ, яку передають у спадок.

Про головне

— Навіть у такому віці я вже відчув, що головне — це моя сім’я і діти. Мені дуже тяжко відірватися від роботи, але тепер мені хочеться йти додому — виховувати дітей, мити посуд. Це теж надихає. Моя робота забезпечує життя моєї родини. Мрію побудувати будинок. Я працюю без відпустки, тому що після роботи над проектом мені буде потрібен час, щоб обдумати: чи так я зробив і що можна змінити. Я зараз працюю над новим проектом «Герой», який «Я Галерея» буде презентувати 24 серпня у львівській «Дзизі». Коли народився син Мирон, я відчув яскраву різницю між чоловіком і жінкою. Чоловік намагається себе завжди означити: я художник, я бізнесмен, я двірник... Але жінці ніяких означень не потрібно: вона може бути просто матір’ю — майбутньою, нинішньою... І жодних дефісів! Ось зараз я й розмірковую над тим, хто такий чоловік–герой і хто така жінка–не–героїня. Це будуть великі живописні полотна. Напевно, це тому, що попередня моя виставка складалася із малих форм. Ці роботи буде складно винести із майстерні, але працювати із такими масштабами мені дуже подобається.

ДОСЬЄ «УМ»

Артем Волокітін

народився 1981 року в містечку Есхар Харківської області. Закінчив Харківську академію дизайну та мистецтв. Працює в техніці живопису, займається фотографією, відео.

Володар Гран–прі фестивалів Non Stop Media–2006 та Non Stop Media–2008, лауреат першого міжнародного конкурсу візуальних мистецтв для творчої молоді благодійного фонду «Ейдос».