Старий і бандура

Ім’я Ігоря Рачка відоме українським етнографам і музикознавцям. Але не більше. Показати, за словами знавців, цього унікального чоловіка широкій публіці вирішили організатори «Країни мрій». Етнограф Олександр Фесун каже, що Ігор Рачок несе ще той спосіб народного музикування й поетизації, притаманний українським кобзарям. Цікаво, що ця енергетика тримала біля сцени, на якій грав Рачок, багато молодих людей. Хоча учнів 73–річний Ігор Карпович не має: живе самітником на хуторі Лавіркове, що на Чернігівщині. «УМ» не могла змарнувати нагоду представити бандуриста ширшій аудиторії.

n Ігоре Карповичу, під час виступу ви часто згадували Євгена Адамцевича. Але ж під сценою було багато молоді й, напевно, вони не знають, хто це такий?

— Він грав на бандурі у Ромнах на ринку. Із своєю дружиною ото сидів і грав — йому кидали копієчки. Після війни таке ще дозволяли, а потім заборонили. То він сидів на ринку у закутках, де люди ходять стежечками через лісок. Не дозволяли, тому що він співав деякі неугодні пісні. Але оскільки був сліпий, то до нього було менше претензій, зрячого, може б, і посадили. Якось затримали його за «Голіхве», яке він співав десь у селі. Це пісня про Голодомор. Найвідвертіший там кінець: «Оце тобі, Україно, такая зарплата, що годуєш дармоїда, червоного ката». А один взяв і доніс. Забрали Адамцевича у допр (в’язницю. — Ред.), щоб він повторив цю пісню. Він розказував: «Я їм і «Розриту могилу» і те, і друге. А цю не хочу повторити, бо ж посадять. І скільки мене не мучили, я їм не заграв другий раз. Але помучили і випустили, а то мене й сліду не було би».

n Як ви вчилися грі на бандурі?

— Перш ніж на бандурі грати, я був ознайомлений із нотами, інструментами: грав на гармонії–трирядці, дворядці, потім на гітарі, балалайці — тоді по селах один у одного вчилися. Я перейняв від батька, він гарно на гітарі грав. А тоді я почув кобзаря — Федора Івановича Співака, у Співанковому хуторі, це 20 кілометрів од мене. Гарно співав — мав голос гарний. Я їздив до кобзарів тільки щоб перейняти пісні. Потім купував ноти, вчив думи: «Про братів Самарських», «Про Хведора Безрідного», «Марусю Богуславку», яку в мене записували і по радіо передавали. А якось, це було при Горбачові, запросили мене до району на свято рідної мови. Я співав там, але такі гостренькі пісні — «Гей, українці, ще наша живе річ святая» — слова на сцені говорив невгодні, а там стояли всякі дер­жиморди. І стали до мене посилати «лазутчиків»: приїжджає як любитель бандури, розпитує все, добре, що я розкусив його. Потім до мене два рази приїздив полковник КДБ із Чернігова, і вже мене арештовували би…

n За що?

— За те, що я там співав і балакав. Але, слава тобі, Господи, їм уже було ніколи це робити.

n З якого віку ви почали грати на бандурі?

— Почав у 30, але шкодую, що так пізно.

n Ігоре Карповичу, чи самі ви придумували пісні?

— Сам пісень складати не брався. Колись пробував, але побачив, що складені твори набагато кращі, чим мої. Але у мене є, може, з десяток пісень, де я прикладаю свою музику. Наприклад, на Шевченкове «Нащо мені женитися» (мені слова сподобалися), «Не женися на багатій», на Олеся — «Косять коси, луг голосе, косять косарі, а в моїй душі співають, срібло струн перебирають, грають, грають кобзарі». Потім я почав помічати, що у мене розсіяність з’явилася і пам’ять погана стала.

n У вас є послідовники, діти?

— Нема нікого. Я живу на хуторі Лакизин, тепер називається село Лавіркове. У нас залишилося дворів чотири. А було людно, гарно, ми, молоді хлопці, на вулиці ходили, вчилися один в одного грати на інструментах. А тепер нікого немає — пустота, колгосп розігнав усіх — влада зробила все, щоб село вмерло.

n Цікаво, на що ви живете?

— Я 20 років робив у колгоспі, потім 14 років був дорожником. А в 50 перестав працювати — захворів на бронхіт. Тому років із десять підробляв тим, що людям «бурочки» шив. А в 60 мені дали пенсію, бо стаж мав. Тепер, коли Ющенко вручав почесні звання працівника культури, я отримав надбавки 123 гривні.

n Звідки Ющенко про вас дізнався?

— То все такі люди як Тарас (Компаніченко. — Ред.), та й інші, вони визначили. А Ющенко не знає, хто я такий, він тільки вручав.

Маю сказати, що поштовх до цього, до українського, у мене був із дитинства. У мене батько був свідомий українець, мав удома багато книжок: Грінченка, Куліша, то я ними зачитувався. А коли ще був маленький, то батько мене на груди посадить і розказує — про Тараса Бульбу, про ті історичні часи. І я вже запалений любов’ю до України. Бандура тільки вогню піддала.