«Тиха» конверсія

Пристрасті довкола утилізації твердого ракетного палива на державному підприємстві «НВО «Павлоградський хімічний завод» то вщухають, то розгораються з новою силою. На початку нинішнього року їх «роздмухував» особисто багаторічний керівник підприємства Леонід Шиман. На спеціально скликаній прес–конференції у Дніпропетровську він «барвисто» розповідав журналістам, які жахи можуть статися через те, що виникла проблема з бюджетним фінансуванням утилізації. Нині крига скресла — гроші виділено. Але чи з розумом їх буде витрачено? Генеральний директор концерну «Південруда», кандидат технічних наук, який, однак, просить називати його просто гірничим інженером, Петро Швидько має у цьому великі сумніви. Бо свого часу у США він вивчав, як правильно знешкоджувати небезпечне тверде ракетне пальне. Саме знешкоджувати, бо щодо термінів «утилізація» чи «конверсія» у Петра Васильовича — своя, особлива, думка ...

Чи може космічне агентство виробляти ... щебінь?

— Петре Васильовичу, дозвольте почати з’ясовувати суть цього вельми не простого питання з, так би мовити, історичної ретроспективи. Після того, як Радянський Союз почав ядерне роззброєння, нам і росіянам запропонували кардинально протилежні шляхи. Чи не так?

— Ледь наша держава виборола незалежність, її керівництво, ще наскрізь просякнуте радянським соціалістичним мисленням, насамперед таємно позбулося боєголовок тактичних ракет, які чомусь передали ... Росії. Загроза протесту української громадськості тоді існувала, але цього не сталося — вочевидь до усвідомлення того, що нас очікує, українці на той час не дозріли. Стратегічні ж боєголовки передали пізніше і публічно.

Росія ж ці боєголовки розібрала і високозбагачений уран переробила в паливо для атомних електростанцій, а частину продала Сполученим Штатам Америки. Більше того — такий «подарунок долі» значною мірою забезпечив у той час нашому північному сусідові енергетичну незалежність. Україні ж у спадщину залишився головний біль — ракети останнього, четвертого, покоління без головних частин у кількості 170 штук, зокрема, 54 — твердопаливні.

— Чому головний біль? У ті часи стільки писали про історичний договір Кучма — Гор, про виділені американцями шалені гроші на ліквідацію Україною своїх стратегічних ракет ...

— На ці кошти було підірвано й рекультивовано усі шахтні пускові установки на теренах України, відремонтовано цехи і дороги на підприємствах, які займалися конверсією, розібрано ракети до двигунів. Павлоградському хімічному заводу дісталася ще й технологія гідророзмиву сумішевого твердого ракетного палива. Все керівництво підприємства пройшло необхідне навчання у США. Цей курс у кількох американських фірмах та університетах також прослухав і я.

— Проте у масовій свідомості відклалося, що американці, пересвідчившись, що їм із теренів України вже нічого не загрожує, до фінансування втратили інтерес. І все звалилося на плечі нашого багатостраждального бюджету...

— Саме так. Причому немалі гроші з бюджету просто викидають на вітер.

— Чому?

— Я твердо переконаний, що абсолютне зниження небезпеки зберігання у Павлограді 160 двигунів можливе тільки шляхом гідророзмиву сумішевого твердого ракетного палива. Але компоненти цього гідророзмиву — крихту ступенів твердого ракетного палива — необхідно не утилізувати, а захоронити у пластмасових 200–літрових ємкостях глибоко під землею, де ведеться видобуток корисних копалин. Залив це добро бетоном на глибині кількасот метрів — і ніякого головного болю. Навіть через мільярд років схована у підземному скелястому масиві небезпека не зможе пробитися на поверхню. Тим паче, в Україні, де землетруси неможливі навіть теоретично. Якби гроші витрачалися б винятково на це, то десь на дві третини на сьогодні питання було б вичерпано. Але на Павлоградському хімічному заводі вирішили робити на цьому бізнес — виробляти емульсійну вибухівку, «фаршировану» ракетним пальним, для буро–вибухових робіт. Щоправда, офіційно це називають виробництвом ... щебню. Справді, і сміх і гріх. Хіба можна здоровим глуздом таке збагнути — Національне космічне агентство України спеціалізується на виробництві щебеню.

А тепер щодо фінансів. У 1999 році фахівці Павлоградського хімічного заводу у своєму техніко–економічному обґрунтуванні на об’єкт ліквідації твердого ракетного палива називали потребу в 44 мільйони доларів США. І що ж маємо нині? Як відомо, існує 163 ступені (частини) ракет РС–22. Павлоградський хімзавод за чотири роки утилізував у вибухівку всього–на–всього п’ять різних ступенів. Витрати з бюджету України на це вже перевищили мільярд гривень, не враховуючи вартості буровибухових робіт.

Слово «утилізація» — не для військових

— Все ж, чи прийнятне тут саме поняття утилізації? Зрештою, як воно співвідноситься з конверсією?

— Так вийшло, що конверсію перетворили на утилізацію, себто, отримання вторинної корисності. Комусь дуже забаглося повторити, так би мовити, успіх з утилізацією звичайних боєприпасів. Однак там усе було просто — вдарив «постріл», вилучив латунну гільзу і відправив за кордон як металобрухт. Тоді дехто нечувано нажився, а дехто отримав високі військові звання. Але ж ракетне пальне — не снаряд із гільзою. Тут усе набагато затратніше. Тому слово «утилізація» військовим я просто заборонив би вживати, не те що цим займатися.

Більше того, постановою Кабінету Міністрів України у 2006 році до складу Павлоградського хімзаводу введено п’ять державних вибухпромів, розподілених по Донецькій, Івано–Франківській, Луганській, Одеській, Запорізькій областях і Криму. Таким чином намагаються досягти рівномірного розподілу діоксинів по території України. Бо всі ці вибухпроми використовують вибухівку, «фаршировану» ракетним пальним. Єдиною, так би мовити, чистою зоною залишається Кривий Ріг, де на сесії міської ради депутати прийняли рішення про неприпустимість використання у тамтешніх кар’єрах такої вибухівки.

— До речі, про діоксини... Той же Павлоградський хімічний завод у позовній заяві до нашої газети, розгляд якої тривав у Шевченківському суді Києва мало не півтора року, вимагав від нас спростування інформації тільки про те, що діоксинову тему порушили криворіжці ... І хоч ця справа для позивачів завершилася з нульовим результатом, нерви вони нам попсували... Ви ж стверджуєте про наявність діоксинів у ракетному паливі...

— Вони ж не тільки з вашою газетою судилися, а й з «Голосом України». І теж безрезультатно. Я особисто знав наперед, що все так закінчиться. Бо мета у цих позовних заяв могла бути тільки одна — залякати журналістів самим фактом звернення до суду, щоб не писали правди. А щодо діоксину раджу почитати наукову публікацію технічного директора ДП НВО «Павлоградський хімічний завод», кандидата технічних наук Євгена Устименка у «Науковому віснику НГУ» (№ 4 за 2008 рік). У ній наводиться характеристика розсіювання речовин від продуктів згорання твердого ракетного палива. Так ось при цьому згоранні кількість діоксинів, які викидаються на поверхню, дорівнює 42 640 кілограмам, а радіус забруднення — до 583 гранично допустимих концентрацій у радіусі одного кілометра. І навіть на відстані понад 90 км діоксини вас дістануть. Зона ураження всього живого, і насамперед українців, у дев’ять разів перевищує чорнобильську з усім відомим радіусом 30 кілометрів!

А тільки після великотонаж­них вогневих випробовувань і знищення двигунів у Павлограді й Дніпропетровську в атмосферу потрапили центнери, а не грами діоксинів. Для порівняння: промисловість США у 2000 році викинула у повітря 2744 грами діоксинів, Німеччини — 334 грами, Швеції — 22 грами ...

Вже перший такий вибух у Рівненській області змусив замислитися, бо поруч подохли кури. При цьому робиться посилання на висновки Інституту екогігієни і токсикології імені Л. І. Медведя — мовляв, усе це абсолютно безпечно. Для обивателя начебто переконливо. А ми копнули трохи глибше. І що ж виявилося? Вони випробували у лабораторії 50 грамів павлоградської вибухівки. І дійшли висновку про її екологічну чистоту. Це неймовірно, бо для результативних випробувань потрібно не менше десяти кілограмів вибухівки. З 50 грамами не можна домогтися і хлопка, не кажучи вже про детонацію. Як можна без власне вибуху робити висновки про його екологічну безпеку?

У роки війни з комуністичним режимом США застосували гербіцид «помаранчевий агент», розпилений пілотами у кількості 91 тисяча тонн над В’єтнамом на площі 16 тисяч квадратних кілометрів. При цьому в частину цієї маси свідомо ввели від 70 до 160 кілограмів діоксину. І від цього постраждали два мільйони осіб! Щоправда, дехто говорить, що безпосередньо від діоксину тоді у В’єтнамі ніхто не помер. Але ж ніхто не помер і безпосередньо від СНІДу. І те, і друге знищує імунітет, без якого потерпілий помирає від будь–якої інфекції, ліків, вітамінів, депресії і т. д.

— І який же вихід?

— Достоту простий — бюджетне фінансування спрямовувати винятково на гідророзмив твердого ракетного пального і захоронення вилучених за його допомогою компонентів твердого ракетного палива вищезгаданою технологією під землею, а не робити за народні гроші бізнес на виробництві та торгівлі гранітним щебенем — занятті для Національного космічного агентства України, як не крути, непрофільному.