Вітаю, завтра — таки День Конституції. Ще трохи, і момент святкування міг би переміститися у часі, якби Янукович не вийшов із гри і не поламав дозрілі домовленості з Тимошенко. Про «ширку» і про плани цих двох діячів написано вже стільки, що повторюватися, панове, просто нудно.

Багато років ми справді гордилися Конституцією. Надто ж у перші роки, коли самі лише згадки про конституційну ніч 1996–го, про знесиленого і щасливого (а нині, на жаль, уже покійного) Михайла Сироту, який провів на трибуні багатогодинний марафон; про синьо–жовтий прапор, який заносили в сесійну залу, — викликали всередині щем і шану до держави. Тоді український Основний закон називали найкращим у Європі, і так було аж до 2000 року, поки Леонідові Кучмі не захотілося переписати окремі пункти Конституції.
З того часу політикам свербить її міняти. У 2004–му на гребені Помаранчевої революції Конституцію таки переписали — і давимося тими змінами до цього часу. Оновлений закон створив такі передумови, що цієї весни країна опинилася за якісь пару кроків від диктатури, а люди ледве не втратили право обирати Президента на всенародних виборах. Оце нам усім і відповідь, чи добре ми зробили, помінявши Конституцію в 2004 році.