Степан Коваль: Мультфільми як фактор самозбереження

Після «Срібного ведмедя» на Берлінале за анімаційний фільм «Йшов трамвай дев’ятий номер», численних призів за «Злидні» режисера–аніматора Степана Коваля почали називати пластиліновим генієм. Подолавши багато перешкод, він навчився бути злішим. Та не надовго. «Хочеться стати твердішим, але, як виявляється, сенс життя саме у м’якості», — каже Степан Коваль про свій новий мультфільм «Стати твердим», який покажуть на цьогорічній «Відкритій ночі».

— Ваша анімаційна студія «Новаторфільм» уся заповнена героями нових мультфільмів. Що це буде?

— Готуємо на замовлення Держкіно серіал «Моя країна — Україна». Це казки, оповіді чи події, які відбувалися у містах маленьких та великих на території України. Сценарист Сашко Лірник додає до «живих» історій свій досвід, присмак чудернацьких тварин і подій української давнини. Анімація — важке мистецтво, потребує концентрації, відповідальної, щоденної праці, інакше нічого не створиться.

— Скільки серій готових?

— Роботу над серіалом тільки розпочато. Над кожною серією працює молодий режисер. Сашко Лірник координує драматургію. Але до повної готовності ще далеко. Ведемо пошуки — стилістичні та художні.

— Грошей вистачає?

— Гроші не головне. Працюємо. Ми просто дуже любимо анімаційне кіно.

— Анімаційний фільм «Глінька», який показували на Московському міжнародному кінофестивалі у програмі «Нове анімаційне кіно», — авторська ідея?

— Це замовлення студії «Пілот», з якою ми працювали над «Злиднями» у рамках циклу «Гора Самоцветов», де кожен із півсотні вже створених анімаційних фільмів представляв певну національну народну казку. «Глінька» — народна російська казка за сценарієм Едуарда Назарова. Над цим фільмом я працював як режисер.

— В анімації завжди має бути мораль?

— Іноді сама палітра, картинка може нести сенс. Кольорові плями під музику, які сюжетно зав’язані, — це вже анімаційне кіно. Воно не навчальне і не несе інформації. Буває, що вражень досить. А які почуття вибухають під час перегляду цього твору — вже інша справа. Якщо глядач нічого не відчуває, це просто картинка, яку він не розуміє, іноді краще вимкнути телевізор.

— Чим відрізняється українське анімаційне кіно від росій­ського?

— У Росії зараз кінематограф спрямований на ідеологію. Спитайте будь–якого росіянина, і він вам скаже, що його держава — найкраща у світі. У цьому плані з них потрібно брати приклад.

У 70–х роках у нас теж була ідеологія, на замовлення знімали по 20 анімаційних фільмів на рік. Дітей потрібно вчити, система працювала на виховання. Сьогодні знімаємо по два–три фільми. У кожній родині дивляться анімаційні фільми, які приходять із–за кордону. Вони якісні, цікаві, мають свою мораль. Ми їх сприймаємо і так поволі за десятиліття перетворюємося на європейських чи американських глядачів, але вже не українських. Спроможні будемо сприймати тільки уніфіковане. Анімаційне ж кіно у маленьких пробуджує досвід попередніх поколінь, формує мову, світогляд, а в дорослої людини закріплює його. Це національно закріплюючий фактор для покоління вихованого телебаченням.

— У липні на вас чекають на фестивалі «Арт–поле». Будете нести в народ національну анімацію?

— Вивеземо наші майданчики, на яких упродовж кількох днів працюватимемо з дітьми. Дамо їм матеріали, покажемо, як роблять анімаційні фільми. Це буде дитячий майстер–клас. Фігурки відразу на «Арт–полі» зніматимемо і наприкінці влаштуємо прем’єру того, що спільними зусиллями виліпили.