Саулюс Сондецкіс: Оскільки Альфред Шнітке був невиїзний, ми записали його до складу Литовського камерного оркестру як піаніста

Недавно у Львові у філармонійному концерті Львівським камерним оркестром «Академія» диригував відомий литовський композитор Саулюс Сондецкіс. З філігранною відточеністю прозвучали твори Гайдна (Дивертисмент №5, Симфонія №49 «La passione»), два концерти Моцарта (Третій скрипковий та Дев’ятий фортепіанний «Jeunehomme»). У перерві однієї з львівських репетицій «УМ» поцікавилася в маестро, який не вперше працює з українськими музикантами, про його враження від вітчизняної оркестрової школи та найцікавіші епізоди творчої біографії.

Долю визначив Герберт фон Караян

— Пане Паулюс, який найпам’ятніший, переломний момент був у вашій концертній діяльності?

— Важко назвати якусь одну таку подію. У житті було їх чимало — яскравих, пам’ятних. Передусім тих, коли мені щастило виступати з найвидатнішими виконавцями. Скажімо, з Мстиславом Ростроповичем було кілька тривалих європейських турне. З Єгуді Менухіним Литовський камерний оркестр співпрацював постійно. Географія спільних виступів багатюща — Франція, Іспанія, Італія, Німеччина, Словенія, Фін­ляндія, Норвегія, навіть Південна Африка. Десятки концертів зіграно з Гідоном Кремером, чимало — з Юрієм Башметом. До речі, його перший виступ як соліста–альтиста у Ве­ликому залі Московської консерваторії відбувся саме з нашим оркестром. Міцна творча дружба пов’язувала мене з Тетяною Ніколаєвою — геніальною, не побоюся цього слова, піаністкою нашого часу. З нею ми часто грали: і в Росії, і в Литві, і за кордоном, були різні програми, серед них — увесь цикл Бахівських клавірних концертів. Від спільного музикування багато взяв і оркестр, і я особисто. Це були концерти–уроки.

Пощастило також співпрацювати з найвидатнішими сучасними композиторами. Передусім, з Альфредом Шнітке. Пишаюся тим, що він присвятив мені (поряд з Гідоном Кремером, Тетяною Грін­денко — солістами–скрипалями, які з нашим оркестром вперше виконували цей твір) свій знаменитий «Concerto grosso для двох скрипок, препарованого фортепіано і 21 струнного». Цей твір прорвав блокаду, якою було оточено ім’я Альфреда Шнітке протягом десятка років (за часів тоталітаризму). Нам із Гідоном Кремером вдалося включити його до програми гастрольних виступів у Західній Європі — було заплановано (і погоджено з «верхами») п’ять концертів у Німеччині й Австрії. Оскільки ж автор як композитор був «невиїзний», ми наполягли (хоч це далося нелегко!) на тому, щоб його було зараховано до складу Литовського камерного оркестру для виконання партії фортепіано, яку ніхто, крім нього, виконати, мовляв, не може... І він у нас протягом усіх гастролей грав як піаніст! Ми були тоді молоді, цієї події належно не оцінили, а тепер, коли Альфред Шнітке вважається мало не Бетховеном нашого часу, програмки цих виступів усім з гордістю показую: ось якого піаніста мав наш оркестр!

Згодом ми стали першими виконавцями ще кількох творів цього композитора. Не можу не згадати цієї людини і як великого громадянина, чуй­ного до трагедій інших народів. Як відомо, у 1991 році в Прибалтиці відбувалися трагічні події, коли у Вільнюсі, як у нас кажуть, настав суворий день (були жертви, понад 800 поранених), Альфред Шнітке, почувши по «іншому» радіо про все це, відразу ж узявся за твір, присвячений жертвам кривавої ночі, — на теми литовських народних пісень — «Супертінес». Це литовське фольклорне багатоголосся: один починає мелодію, другий підхоплює, потім третій... Або перший голос веде одну мелодію, другий — іншу, а за ними третій, четвертий — їх може бути багато. Композитор узяв варіант із трьома голосами і трьома різними темами, і за ніч написав свій твір . Йому вдалося швидко мені його передати (поштою пересилати було небезпечно). Коли ми за три тижні після цього виконали «Супертінес» Альфреда Шнітке у Вільнюсі, оплесків не було — лише сльози на очах; усі мовчки встали. Ця музика з величезною силою передає жах розбійницької навали. Уявіть собі: спочатку звучить старовинна народна мелодія (її ведуть три альти). І десь іздалеку зароджується зловорожий шерех (лиховісними звуками віолончелей). Він наростає — сильніше, сильніше, але пісенну мелодію ще можна почути. Вступають інші інструменти — і пісня тоне у чорній хмарі, яка невблаганно напливає. Мелодія проривається, але тут — страшенний удар тамтама, наче смертоносний вибух. Та поступово мелодія оживає, навала відступає. А пісня як була, так і залишається жити.

Того ж року, 20 серпня, ми грали у Зальцбурзі. А 21–го стався путч, і журналісти оточили: «Що ви будете робити за цих обставин?» А в нашій програмі, заявленій для Зальцбурзького фестивалю ще півроку тому, — «Супертінес» Альфреда Шнітке. Отож так збіглося, що твір, написаний як відгук на трагедію в Литві, став у пригоді, як відгук на сумні події в Росії. Він пролунав — і стало зрозуміле наше ставлення до путчу, адже це було недвозначне музичне висловлювання. Якби путчисти перемогли, дорогу додому було б для нас закрито.

Серед усіх пам’ятних епізодів можу назвати справді найважливіший, який визначив хід моєї музичної кар’єри. У 1976 році з молодіжним камерним оркестром Литви я виборов золоту медаль на Міжнародному конкурсі молодіжних оркестрів Фонду Герберта фон Караяна. Цю нагороду одержав із рук великого маестро. Він був присутній на нашому виступі, сидів у першому ряду; коли ми закінчили, підвівся, зааплодував стоячи, і три тисячі людей зробили так само. Моя вдячність йому безмежна — не лише за цю нагороду, а й за те, що після неї в моєму артистичному житті почалися «круті» зміни. Кілька разів я був учасником Зальцбурзького фестивалю, куди потрапляли тоді лише з благословіння маестро Караяна, фестивалю в Берліні, яким він теж опікувався; мене запрошували в журі його ж конкурсу; мені було дозволено бути присутнім на репетиціях, де він диригував, і навіть на оркестрових записах. Також із його згоди дістав запрошення диригувати оркестром Берлінської філармонії — одним із кращих оркестрів світу. Отже, усі мої подальші досягнення були б немислимі без таких контактів, такого поштовху, такої школи.

Від Львова — найтепліші спогади

— Які ваші враження від зустрічей з Україною, зокрема зі Львовом, де ви були неодноразово?

— Я задоволений співпрацею з Україною — нерідко приїздив із Литовським камерним оркестром, не раз запрошували диригувати українськими оркестрами. У Львові я віддавна знайомий із молодіжним камерним оркестром, художнім керівником якого спочатку була Олександра Деркач, концертмейстером — Матіас Вайцнер. Із цим колективом виступав у Львові, Києві, зробили кілька записів. Запрошували мене до Львова як голову екзаменаційної комісії на випускних іспитах у консерваторії. Стали моїми друзями відомі українські скрипалі: Олег Криса, Богодар Которович, багато зі мною грали — в Україні й Литві, Москві та Петербурзі. Вже згадував про Юрія Башмета, про наші з ним гастролі. Шкода, що з часом — через зміни політичної, економічної ситуації — ці творчі зв’язки слабшають... Олег Криса зараз живе в Америці, Матіас Вайцнер — у Франції; з Башметом рідше зустрічаємось — він має свій оркестр.

Багато наших поїздок за кордон пов’язано саме зі Львовом, бо так пролягав маршрут: прибували сюди поїздом уранці, на нас чекали вже на вокзалі львівські друзі, цілий день проводили в місті, потім знову на вокзал — на празький чи будапештський, чи белградський поїзд. Це таке красиве місто! Нагадує найкращі для музиканта місця — такі, як Відень, Зальцбург... Має багато спільного і з моїм рідним Вільнюсом — барокові костели, вишукані старовинні будинки... Львів, звичайно, дещо більший, Вільнюс за масштабом скромніший, але за духом вони близькі, споріднені.

— Які ваші враження від Львівського камерного оркестру, з яким ви найчастіше виступаєте у Львові?

— Добрий оркестр. На міцних підвалинах. Ретельно готує кожну програму. Прийшов я на репетицію — і зайнявся лише творчими тонкощами, не потрібно було уточнювати тексти. Стійка ритмічна дисципліна, ґрунтовна професійна підготовка. Усі групи злагоджені. Скажу без перебільшення: європейського класу колектив, здатний вирішувати будь–які творчі завдання.

Якби лише не грошові гальма...

— Як, на вашу думку, впливає на музичне мистецтво комерціалізація, перехід на нові економічні рейки, відхід від радянської системи?

— Однозначної від­повіді немає. Ми пам’ятаємо колишній радянський модуль підтримки мистецтва: так, фінансували музичні школи, оркестри, одначе було багато показухи: доводилося їздити бозна–куди на виступи і... грати часом у порожніх залах, бо філармонії було потрібно лише звітувати в міністерство про кількість влаштованих концертів. Виконували плани, одержували жебрацьку платню... Ніякого економічного стимулу. До того ж — жорсткі програмні шори.

Тепер ми прийшли до вільної конкуренції: граємо те, що хочемо, ніяка спілка композиторів, ніхто з «начальства» мені не указ, ніхто мене не відряджає за кордон, я сам їду. А тоді я змушений був, як собака, чекати на свою кістку — кинуть мені її чи ні. Тепер я сам домовляюсь, влаштовую свої концерти, виїжджаю туди, де на мене чекають. Але зараз нам заважає інше — грошові гальма. Треба шукати спонсорів, бо ми ще не досягли того рівня, щоб багаті люди володіли ще й належною культурою, розуміли: підтримуючи високе мистецтво, вони дбають про свій престиж, а не роблять це просто з милості, яка творця тільки принижує.

Про Україну і музику

— Передусім я дуже радий, що Україна незалежна, щасливий, що маю тісні творчі зв’язки з її музикантами. Долі наших народів багато в чому подібні — і в колишніх нещастях, і в боротьбі за свою державність. Тепер ми йдемо до того, щоб Східна Європа стала такою ж, як Західна, де немає агресорів, немає імперіалістів, а є країни більші й менші, але ніхто нікого не боїться, у відносинах вони рівні. Скажімо, крихітний Люксембург не має ніякого страху ні перед великою Францією, ні перед колись грізною Німеччиною. Часи страху минули, а вони ж були! А ще більше зблизити народи допоможе музика: їй скрізь відкриті людські серця. Та й ноти однаково зрозумілі всім, незалежно від мови...

Григорій ХРАМОВ

ДОСЬЄ «УМ»

Саулюс Сондецкіс народився 1928 року в Литві. Навчався в консерваторії у Вільнюсі по класу скрипки в Олександра Лівонта, учня Давида Ойстраха, диригуванню — в Московській консерваторії. Диригує з 1955 року. У 1960 році заснував Литовський камерний оркестр, який із часом було визнано одним із кращих у світі. У 1988 році Сондецкіс заснував «Санкт–Петербурзьку камерату» — сьогодні це офіційний оркестр Ермітажу.