Андрій Петров: Усе людське можна знайти в конях

Пращури вірили, що кінь і вершник становлять єдине ціле. Звідси — давні поховання господарів з їхніми парнокопитними друзями і віра в те, що саме коневі належить честь перевезти душу померлого в інший світ. За всю історію світу кінь і людина пережили разом так багато подій, як ніяка інша пара. Тепер коні втратили свою надважливу роль для людини, але все одно лишаються нашими «напарниками» і добрими друзями. У тому числі — в кінному спорті. Про особливості цієї «змички» «УМ» розповідає головний тренер національної збірної України з кінного спорту Андрій Петров.

«Формула успіху — Божий дар, праця, добрий кінь і... багато грошей»

— Вважають, що для того, щоб навчитися їздити на велосипеді, треба впасти не менше шести–семи разів. Чи існують подібні умови щодо верхової їзди?

— Навчитися їздити верхи без жодного падіння — такого просто не може бути. Хоча падіння бувають різними. Буває, людина просто сповзе з сідла, і це вже вважають за падіння. Трапляється, що не встигнеш злякатися, а вже лежиш на землі. І є дуже небезпечні ситуації — зазвичай, при подоланні перешкод. На все це існує техніка безпеки, яку, як я переконався на власному досвіді, порушувати не можна.

Нині винайдено (щоправда, ми ще не освоїли) таке ноу–хау: навчання дітей у критій «діжці». Це намет радіусом 12 м, згори є кріплення, за допомогою якого на дитину одягають пояс. Багатьох, хто мріє навчитися їздити, зупиняє страх упасти з коня. А в разі застосування такого кріплення це виключено. Якщо людина випадає з сідла, вона не долітає до землі — її страхує конструкція.

Тож, зазначу, найважливіше в нашій справі — подолати перший страх і освоїтися на коні.

— І за скільки часу можна освоїтися у сідлі?

— Навчитися їздити верхи може кожен. Найголовніше — мати бажання і не пропускати тренування. Тренуватися слід двічі–тричі на тиждень. Тоді — гарантія: хто за три, хто за шість місяців буде впевнено триматися в сідлі. Інша справа, що не кожен стане олімпійським чемпіоном із кінного спорту.

— А що потрібно кіннотникові, який мріє про найвищі нагороди?

— Дуже багато факторів. Насамперед, Божий дар, чуття, наполеглива праця. Також, звісно, добрий кінь професійного рівня і багато грошей.

«Мій прадід був конезаводчиком»

— Андрію Анатолійовичу, а що вас привело до коней?

— До цієї справи я прийшов у 1970 році, у дванадцятирічному віці. Тоді потрапив до кінноспортивної школи «Колос». По–перше, начитався відповідних книжок, по–друге, шкільні друзі почали займатися кінним спортом, тож мені не хотілося відставати. А пізніше виявилося, що ще за царських часів мій прадід був конезаводчиком, тобто це, можна сказати, мені передалося у крові.

Перше знайомство з цими тваринами вразило. Звичайно, одразу закортіло навчитися їздити.

— Але спершу, мабуть, доводилося чистити стайні й годувати тварин?

— Абсолютно точно! На початку ми приходили на тренування і не йшли до тренера, а до старшого конюха. Він розподіляв роботу в стайнях, ми її виконували, і тільки потім прямували до наставника. Нам роздавали коней, відбувалося заняття, після чого ми знову поверталися до різних робіт на стайню.

— Розкажіть коротко, будь ласка, вашу «кінноспортивну» біографію.

— Навчався у Юрія Соскова. Він — багаторазовий чемпіон Союзу, призер міжнародних, європейських змагань, надзвичайно грамотний тренер. Про нього залишилися найбільш позитивні спогади. Уже в 1979 році я потрапив до олімпійського резерву СРСР. У тому ж році закінчив Київський інститут фізкультури, після чого служив в армії півтора року.

— І з улюбленою справою довелося розлучитися?

— Зовсім ні, адже служив у київській спортроті. Після армії повернувся у товариство «Колос» як «граючий тренер», одержав хороших, перспективних тварин. Але трапилася неприємна ситуація, після якої мені заборонили сідати в сідло.

— Що ж сталося?

— Ішло тренування, і один кінь відмовився стрибати у відкриту канаву. Тренерам належало мати при собі нагайку, а в мене її не було, тому налякав тварину: раптово підбіг та хльоснув рукою. Удар, який я отримав у відповідь, був такої сили, що...

Мені пощастило, бо було не пряме влучання. Лікарі сказали, що якби влучило точно по мені, то докупи уже не зібрали б.

На цьому моя спортивна кар’єра скінчилась. Після того я пішов на тренерську роботу, виховав плеяду досить сильних учнів, зокрема двох майстрів спорту.

«Є коні з особливою душею...»

— Кінний спорт специфічний тим, що маєш справу не зі снарядом, а з живою істотою. Навіть галузь у медицині існує — іпотерапія. Чи справді спілкування з конем лікує?

— Безумовно! Таке лікування «працює» і дає позитивні результати.

— Перевірено на собі?

— Мої нинішні обов’язки — це більше адміністративна робота. Організація, відбір, проведення змагань тощо. Але мій син займається цим спортом також, і я практично щодня буваю на стайні. Спілкуюся з кіньми, гладжу їх. Двічі на тиждень їжджу верхи — для себе. Коли потрапляєш на стайню — всі проблеми з життя чи роботи ніби зникають. Від спілкування з цими істотами відчуваєш надзвичайний емоційний підйом.

Коні — вони як люди. Серед коней присутні всі характери: є і флегматики, і холерики, і сангвініки. Є підступні, хитрі. Усе людське можна знайти в них. Є коні з особливою душею. Буває, що фізичної сили тварині бракує, але в душі це спортсмен, зі шкіри пнеться, рветься вперед.

— Чи безболісно перетинаються кінний спорт та, скажімо, кіно? Я чула нарікання від деяких конярів, ніби на зйомках фільму «Тарас Бульба» багато коней загинуло через непрофесіоналізм співробітників.

— У вас неправильна інформація. Я товаришую з директором кінного театру «Українські козаки» Олегом Юрчишиним, котрий у цьому фільмі практично всі трюки виконує. Жоден кінь у них не загинув!

До речі, найцікавіше у розповідях про зйомки «Тараса Бульби» — це те, що один із символів України — воли — просто не знайшли в нашій країні. Вісім таких биків довелося купувати в Угорщині за скажені гроші, аби фільм був більш реалістичним. А з кіньми там усе гаразд.

«70 відсотків догляду за конем — це грамотне кування»

— Як би ви могли охарактеризувати становище української кінної школи?

— Сьогодні я б сказав, що Україна перебуває на підйомі. У 1990–х роках, як і багато інших видів спорту, кінний зійшов нанівець. Варто зазначити, що наш вид — один із найдорожчих у світі. Мало купити хорошого коня — також щодня доводиться витрачати чимало на його годування, утримання, ветеринарне обслуговування. Коваль, спорядження — все це коштує дуже дорого. Тобто щоденні витрати вельми пристойні.

— Якщо не секрет, скільки це коштує?

— Розумієте, це як квартири: є «хрущовки» чи «сталінки», а є покращені, європейського рівня. Так само різними є й конюшні. У Києві сьогодні мінімальні витрати (це лише утримання та годування) — 2700 грн. на місяць. У середньому — 3000—3500 грн., а є бази, де вимагають 2000 доларів щомісяця. Слід враховувати і підготовку майданчиків для виїздки, якість ґрунту. Коні дорогі, і якщо вони ходять по поганому ґрунті, то швидко ушкоджують сухожилля, плечі тощо. Такий кінь стає не придатним до спорту.

Тобто тут є маса нюансів. Дрібниць у кінному спорті не існує.

— Ви згадували про ковалів. Ця професія зараз не рідкість?

— Важливо, наскільки професійно коваль зачищає та підковує вашу тварину. Німці стверджують, що 70 відсотків догляду за конем залежить від його правильного кування.

Або взяти сідло. У нашій країні кінне спорядження взагалі не випускають: існують фірми, які закуповують його в Західній Європі. І навіть якість сідел: узяти польське й німецьке сідло — це все одно що порівнювати «Запорожець» та «Мерседес». Відповідно, результат у різних сідлах буде показано різний.

«Навіть Ахметов збудував собі стайню!»

— Які основні проблеми і перепони для розвитку кінного спорту в Україні?

— За останнє десятиліття в кінний спорт прийшла маса бізнесменів, політиків. Багато хто з них просто «захворів» на це. Вони вже збудували власні стайні, криті манежі тощо. Той самий Рінат Ахметов теж уже збудував у Донецьку стайню. Тому можна констатувати, що загалом кінний спорт у нас іде вгору. Будують бази, купують коней європейського рівня, і всі наші найкращі спортсмени задіяні, не сидять без діла. Працюють, щоправда, не на державні установи, а на «приватника», але на життя не скаржаться, і спорт від цього не потерпає.

— А держава розвиває цей напрям?

— Оскільки державну школу у нас уже років 12—15 не оновлювали, коні там пенсійного віку, на них можна хіба що навчати верховій їзді. На сьогодні у збірній України із трьох видів кінного спорту (це виїздка, конкур та триборство) абсолютна більшість коней — приватні.

Маю відзначити величезну заслугу Олександра Онищенка, президента федерації: ми виступали на Олімпіаді в Пекіні, у 2007 році взяли участь у Всесвітніх кінних іграх. Сьогодні прапор України майорить на всіх великих кінноспортивних змаганнях Європи.

— Тобто фінансування надходить передусім від приватних підприємців, а не від держави?

— Коли я взявся до роботи у міністерстві в 2002 році, фінансування кінного спорту з боку міністерства на рік складає 150 тис. грн. Це взагалі нічого! А вже минулого року фінансування збільшили до 1,8 млн. Щороку сума зростає, і це — заслуга Мінмолодьспорту.

А бізнесмени, які прийшли в кінний спорт, перед тим поїздили по Європі, побували на міжнародних змаганнях, бачили, як то все проводиться. І намагаються тепер європейську культуру у проведенні змагань прищепити і в нас.

— А в яких регіонах найкраще розвивається кінний спорт?

— Особливими успіхами вирізняються Київська та Одеська області, Крим, Донбас, Суми.

Для тих, кому не дано стрибати, але хто любить коней, уже чотири роки існують кінні пробіги на різні дистанції. Також є Асоціація аматорів із турнірами в кілька етапів, де можуть виступати всі — від десятирічних дітей до людей пенсійного віку.

Але мене турбує те, що люди, які принесли позитив у інфраструктуру кінного спорту, не знайомі зі спортивним тренуванням, у них немає цієї освіти. І навіть придбавши прекрасних німецьких коней, ставляться до них, як до мотоцикла: протер пил, залив бензин — і поїхав. А так не можна! Не всі розуміють, що є підготовчий період, період змагань, що коня потрібно відновлювати, його спортивний сезон потрібно грамотно розписати. Гіркий досвід показав, що деякі стрибають ціле літо, виграють, а восени, вже на офіційних змаганнях, тварини втомлені й не показують жодних результатів...

ДОСЬЄ «УМ»

Петров Андрій Анатолійович

Головний тренер національної збірної України з кінного спорту.

Народився в 1958 р.

Майстер спорту з конкуру.

Призер чемпіонатів України та УРСР 1975—1981 рр.

Перший тренер — Юрій Сосков.