Щаслива всупереч

«Справжній, великий Поет, зіп’явши на свої плечі тягар уселюдських пристрастей, відчуває при цьому докори сумління: а чи не занадто він береже себе через слабкість свою, чи не надто легку ношу обрав»... Саме такою міркою оцінювала свій обов’язок, своє покликання в цьому світі ця «крихка» жінка, душа якої не надломилася під тягарем «непереборних обставин». Вона з гідністю подолала неймовірні випробування, спокуси й загрози, залишилась сильною і вільною, ставши взірцем творчої висоти й духовної стійкості. Ставши, врешті, царицею поезії.

Анна Ахматова — велика поетеса і вражаюча жінка. Її називали «душею срібної доби». Її вірші, глибокі, пронизливо–щемні, порівнювали із творіннями Сапфо та музикою Моцарта. Стиль Ахматової відзначений чистотою і стислістю, чіткістю, строгою гідністю. Усього в кілька рядків вона могла вмістити цілі романи та епопеї почуттів. І досі триває суперечка: кого вважати першою жінкою–поетом — Ахматову чи Цвєтаєву? Марина була поетом–новатором. Анна стала берегинею класичних традицій. При цьому вважала, що істинному поетові важко, якщо взагалі можливо, бути добрим християнином: адже його місія — перебудувати світ — не поступається Ісусовій...

Стати великою

Анна Андріївна Ахматова (Горенко) народилася 23 червня 1889 року в місті Великий Фонтан під Одесою в сім’ї відставного морського інженера. Дитячі та шкільні роки поетеси пройшли в Царському Селі під Петербургом, куди її перевезли у рік. У 1905 році, після розлучення батьків, Анна, повчившись у Царськосельському ліцеї, а потім — у Смольному інституті в Санкт–Петербурзі, переїхала з матір’ю до Києва, де вчилася у Фундуклеївській гімназії, закінчивши її в 1907 році. Потім, у 1908—1910 — вчилася на юридичному відділенні Київських вищих жіночих курсів, петербурзьких Вищих історико–літературних курсах. 1910 року вона приєдналася до групи поетів–акмеїстів.

У 1910 році Анна вийшла заміж за поета Миколу Гумільова, з яким познайомилася ще чотирнадцятилітньою дівчинкою. Він захоплювався: «...Из города Киева, Из логова Змиева Я взял не жену, а колдунью...» Ахматова ж говорила: «Вся Росія наслідувала Гумільова. А я — ні». У 1910 році Анна й Микола у свій медовий місяць відвідали Париж, де познайомилися з Амедео Модільяні, тоді ще не відомим італійським художником. Модільяні робив портретні замальовки олівцем, сьогодні — безцінні художні раритети. Навесні 1912 року вони побували у північній Італії. А 1 жовтня у подружжя народився син Лев. У березні 1917–го Гумільов відбув за кордон, де служив у Російському експедиційному корпусі. А восени 1918 року поети розлучилися, й Ахматова вийшла заміж за вченого–ассиролога і поета В. Шилейка.

Перший свій вірш 11–річна Аня написала під знаменитим псевдонімом, яким стало прізвище її прабабці по материнській лінії, що мала татарські корені. У червні 1910 року відбувся дебют Ахматової на «башті» В’ячеслава Іванова — тодішньому «російському філіалі Парнасу». «Вирок метра» був байдуже–іронічним: «Який густий романтизм...». Молода поетеса почала друкуватися у петербурзьких часописах. У 1912 році вийшла перша збірка її віршів «Вечір» (усього 300 примірників (!)). А в березні 1914 — друга книга Ахматової — «Чотки», яка принесла їй справжню славу. Маяковський тоді зазначив: «Вірші Ахматової монолітні й витримають тиск будь–якого голосу, не давши тріщини». Вже перші її книги піднесли її на трон цариці російської поезії — і це у шалені часи примарної, передреволюційної «карнавальної доби».

Жовтневу революцію поетеса не прийняла. Оскільки, як вона писала, «всё расхищено, продано; всё голодной тоскою изглодано». Але Росію не покинула, відкинувши «голос, что звал утешно», кликав на чужину... Вона працює в бібліотеці Агрономічного інституту. А 1922 року Ахматова на півтора десятка років поєднала свою долю із мистецтвознавцем Миколою Пуніним. У 1921 році її колишнього чоловіка, Миколу Гумільова, було розстріляно за антиреволюційну діяльність, а в її творчості настав період мовчання. У 1924 нові вірші Ахматової публікують востаннє перед багаторічною перервою — до 1952 року.

У 1935 році її сина та чоловіка заарештують, але після її письмового звернення до Сталіна їх звільняють. У 1937–му НКВС готує звинувачення у контрреволюційній діяльності проти самої поетеси. У 1938–му знову заарештовано її сина. Лев Миколайович все ж вижив і став видатним ученим–сходознавцем. Ця материнська трагедія об’єднала її з сотнями тисяч російських матерів, від яких «чорні Марусі» забирали їхніх дітей. У 1935—1943 роках народжується поема «Реквієм» — найсильніший твір Ахматової.

Вітчизняна війна застала її в Ленінграді. Наприкінці вересня 1941–го, уже під час блокади, вона евакуювалася до Ташкента, де жила до травня 1944 року. Тут поетеса перебувала в товаристві близьких їй людей — акторки Фаїни Раневської, Олени Сергіївни Булгакової, вдови письменника. Як і інші поети, вона часто виступала в госпіталях. Там же довідалася про зміни в долі свого сина. Лев просив відправити його на фронт, і прохання його задовольнили.

У травні 1944 року Ахматова прилетіла до Москви, а в червні повернулася до Ленінграда, що був немов «страшний привид, який прикидається моїм містом». І нарешті — перемога! Аж раптом... 14 серпня 1946 року було оприлюднено сумнозвісну постанову ЦК КПРС «Про журнали «Звезда» та «Ленинград», де разом із сатириком Михайлом Зощенком Ахматову було піддано нищівній критиці, а її творчість визначалася як «ідеологічно чужа». Вірний сталінський опричник А. Жданов обізвав тоді велику поетесу «чи то монахинею, чи то блудницею». Їй заборонили публічні виступи — адже там, де вона з’являлася, усі вставали під зливу оплесків. Тоді ж її виключили зі Спілки письменників СРСР. А рік до того НКВС поновив «справу Ахматової» за абсурдним мотивом: «Ахматова — англійська шпигунка». Тоді ж і Бориса Пастернака підозрювали як англійського агента, а ленінградців Еренбурга, Берггольц, Ефроса, Кетлінську — як злісних антирадянщиків. Літераторів, як і всю інтеліґенцію, розглядала партійно–поліцейська влада як потенційних підбурювачів, духовних опозиціонерів.

У 1953 році, після смерті Сталіна, починається поступова реабілітація Анни Ахматової, друкують її вірші. За два роки до смерті вона очолила Спілку письменників СРСР, із котрої було свого часу з ганьбою виключено. А її творчість одержала світове визнання: 1962 рік — номінація на Нобелівську премію з літератури, 1964 — премію італійського уряду «Етна–Таорміна», 1965 — доктор літератури Оксфордського університету.

У післявоєнні роки вона багато займалася перекладами. І всі ці роки була оточена колом завзятих молодих поетів, яке Борис Пастернак назвав «ахматівкою». Прожила Анна Андріївна 77 років.

«Когда б вы знали, из какого сора...»

«Для мене у віршах — зв’язок мій з часом», писала Анна Андріївна. У поетесі попри жорстокість часу незнищенно жив дух високої класики, визначаючи і її творчу манеру, і стиль життєвої поведінки. Вона стала жрицею Великої Поезії. І дуже рано зрозуміла, що писати треба лише ті вірші, які «якщо не напишеш, то вмреш». А щоб поет міг співчувати людям, йому треба пройти через відчай, горе. Тому її сумний, глухий голос має особливий тембр, новий у російській літературі — вишуканий і просторий, крихкий і нервовий, мужній і стійкий.

Її інтонація, її простота не підробні. Кожен її вірш — свого роду новела, спресована до дванадцяти–шістнадцяти рядків, «поетична притча». А створена Ахматовою «концепція лірики» як своєрідної «язичницької закоханості» — одна з найяскравіших в історії поезії. При цьому вона була впевнена — лише культура дає ліриці широту й багат­ство асоціацій. Відкинувши символізм, вона все ж не відмовилася від його відкриттів — асоціативності поетичного слова, його багатозначності, багатошаровості «неназваного».

Осип Мандельштам називав Ахматову Кассандрою, що пророкує майбутні випробування, але так ніким і не почута. Вона продовжила традицію росій­ських молитвеників, плакальниць тяжких часів лихоліття, які голосять на увесь світ. Сама вона розповідала, як вперше відкрила в собі дар провидиці зовсім юною дівчиною, років у шістнадцять.

Взірець самодостатнього Майстра, вона часто повторювала: «Поет — людина, в якої ніхто нічого не може відібрати, і тому ніхто нічого не може йому дати». А вона ж погано пам’ятала свої вірші і далеко не завжди (із обережності) їх записувала, а архів її не раз нищився (при обшуках, коли сама вона спалювала папери). Тому зі створеного після тридцятих років у неї збереглося не так багато. У 60–ті роки Анна Андріївна вже не розлучалася з валізкою, де вона зазвичай носила усі рукописи. Багато чого трималося в пам’яті таких її слухачок, як Лідія Корніївна Чуковська. Але частина віршів зникла, на жаль, назавжди.

Ахматова говорила: «Ми живемо під гаслом: «Геть Ґутенберґа». Часто повторювала, що вірші читають саме тому, що їх не друкують. Сама вона втілювала ідеал поета–читця. Друзі пам’ятали її молодою, тендітною, як на відомому портреті Альтмана, дивовижно красивою, надзвичайно дотепною, величною. Її рухи, інтонації були цілеспрямовані, жести — майже ритуальні. Те, що в інших здавалося б театральним, в Ахматової було гармонійним і доречним.

Говорячи про сучасну поезію, найобдарованішими поетами вона вважала Марію Петрових, Арсенія Тарковського, Давида Самойлова, Володимира Корнілова, а в останні роки вирізняла Йосифа Бродського. У неї збереглися також стійкі антипатії до багатьох символістів. До поетів, яких Ахматова ніяк не бажала визнати, належав Сергій Єсенін.