Відкриття Чехії

Здається, чехи й українці за тривалу історію майже ніколи не спілкувалися сам на сам. Посередником завжди була Росія. Лише зараз проступає можливість безпосередніх взаємин. І от, братня слов’янська Чехія радо зустрічає гостей з України. Не заробітчан, а три чудові молодіжні хори: греко–католицький, римо–католицький і православний. Базою гостювання стало селище Передмістя Брно. Тамтешня бізнесова й мистецька еліта запросила музично обдаровану українську молодь, аби, нарешті, дізнатися про сусідню країну щось позитивне і послухати духовних піснеспівів, якими вона славиться. Як і варто було сподіватися, у нас із чехами виявилося набагато більше спільного, ніж відмінного. І в історії (стародавній і ХХ століття), і в справі відродження рідної мови, і навіть у релігії: Чехія має три християнські конфесії, жодна з яких не претендує на статус «державної віри».

Пісня поміж нас

«У нас багато хто нічого не знає про Схід, гадають, що українці — це лише ті бідні, що їздять до нас на роботу. І не уявляють, яку багату культуру й історію має український народ, — розповів один з організаторів чесько–української зустрічі підприємець Вацлав Киселка, який по неділях грає на органі в місцевому костьолі. — Ми слов’яни, у нас дуже подібна мова, але культурою вже належимо Німеччині. І від вас можемо пізнати свої власні слов’янські корені». Сьогодні мало хто з чехів, та й з українців, знає, що на початку І тисячоліття на теренах від Влтави до Полтави побутувала спільна праслов’янська археологічна культура, яку вчені назвали «празькою». Однаковий тип жител, посуду, можливо, й вірувань та обрядів, мова. До речі, й сьогодні мовознавці відзначають, що за багатьма параметрами найближчою зі слов’янських мов до української є чеська.

Українські пісні сподобалися чехам–моравам. На завершальному великому концерті в селищному костьолі поряд із духовними піснеспівами українців лунали й чеські (виявилося, що в Передмісті Брно є кілька хорових гуртів), а на прощання всі разом заспівали кілька канонів екуменічної спільноти Тезе. У костьолі всіх вітав староста селища, єпископ–гусит Ян Граділ, життєрадісний господар і поціновувач мистецтв. «Церква — це коли єдність, екумена. Без єдності немає церкви», — наголосив староста. Він — справжнісінький граф, має власну крамницю і здає в найм кілька будівель, а на виручені гроші будує притулки для сиріт і літніх людей. Пан Граділ — енергійний діяч визвольних рухів народів. Показував фото, де він — у гарячих точках Європи, серед борців з комуністичними тоталітарними режимами. У 1970–ті він був репресований, бо капіталіст — граф. Прокладав дороги, на комбайні збирав урожай. Згодом був у державній чеській комісії, яка пильнувала, аби православні повернули греко–католикам відібрані церкви. Адже комуністичний режим у Чехії (як і в Україні) заборонив Чеську греко–католицьку церкву, підмінивши її московським православ’ям. «Празька весна», до речі, однією з вимог ставила відновлення греко–католицької віри і домоглася цього.

Серед чехів є римо–католики, греко–католики і гусити — послідовники Яна Гуса. Тут близько 10 мільйонів населення, ґрунти небагаті, виходу до моря немає. Міських жителів — 12 відсотків. У 1990–ті, як у нас, там були знецінені заощадження в банках, через кредити, які набрала компартійна еліта. Цікаво, що досі відсотків 15 чехів — комуністи, таке ж представництво мають і в парламенті. Після війни чехи охоче проголосували за комуністів на демократичних виборах через пошану до «червоних росіян», які визволили їх від німців. Чехи здавна вважалися русофілами, навіть панслов’янську ідею Гуса й Шафарика не втримали: пильні брати з північного сходу трансформували її в панрусизм. Понімечені чехи завжди мріяли повернутися до своїх слов’янських коренів, утім линули серцем не до українців (у яких не було не те що грошей на підтримку чеського книговидання, а навіть держави), а до росіян. Під впливом «великоросійської» пропаганди вважали, що українці — то гілка «російського народу». Мало який чех знає, що про Яна Гуса написав поему Тарас Шевченко, з присвятою Шафарикові, що «звів в одне море слов’янськії ріки».

До речі, після російських танків, що присунули в Прагу в 1968–му, чехи трохи протверезіли від любові до Росії. Однак сьогодні ті, хто в той час були дітьми або ж народилися пізніше, знову линуть серцем до неї. «Росія змінилася, стала більш демократичною», — чомусь переконані молоді чеські підприємці.

Духовність після Ауштерліцу

Чехи підготували юним хористам цікаву програму: екскурсії по Брно і Празі, старовинному замку, а також поїздку до Кургану миру в Славковому (що в Австрії й Росії зветься Ауштерліц). Там у 1805 році відбулася жахлива битва, що залишила по собі криваве місиво з 27 тисяч мертвих вояків трьох імперій — Росії, Франції й Австрії. У них усіх однаково забарвлені прапори: біло–синьо–червоні. Англійці заплатили чималі гроші Росії й Австрії, щоб їхні війська виступили проти Франції. І все ж у битві під Ауштерліцем перемогли французи, хоч мали менше військо, а російське нездарне командування з численною перевагою мало найбільші жертви. Серед них і багато українських рекрутів. Щовесни, коли сходить сніг, на цьому полі вимиваються все нові кістки. Пам’ятник миру встановили тут у 1811 р. Він нагадує не про славу і героїзм, а про спокій переможців і переможених. У каплиці Кургану єпископ Ян Граділ і український греко–католицький священик відслужили молебень за упокій загиблих, а три духовні хори співали.

Задум такої багатої духовної подорожі — міжкультурної й міжконфесійної — виник давно. Любов Лавриненко, старший науковий співробітник Київського національного університету будівництва та архітектури, співпрацює з чехами ще з 1994 року. Також у клубі «Співоча родина» організовує зустрічі з різними духовними хорами. У 2007–му в Києві побували директор одного із заводів міста Брно Ян Конрад і його друзі. Після переговорів щодо наукової співпраці заїхали в автокефальну церкву святих Бориса і Гліба на Теремках, до отця Павла. Зрозуміли, що об’єднує всіх духовність. І разом із християнським товариством «Єдність», яке організовує екуменічні паломництва, влаштували поїздку молодих хористів до Чехії. «Вирішили, що поїдуть хори з греко–католицького собору Воскресіння Христового «Благовіщення» і з римо–католицького костьолу святого Миколая та православні школярі з музичної школи естетичного виховання імені Івана Козловського з села Мар’янівка. Директором школи є отець Павло, настоятель Борисо–Глібської парафії на Теремках», — розповідає Любов Лавриненко. Голова товариства «Єдність» Володимир Клименко запросив також іконописців і кількох бізнесменів, які в Україні допомагають сиротинцям і в’язням. У Передмісті Брно українських дітей приймали чеські родини, молодь поселилася у парафіяльному центрі.

Або ми — або мафія

Йозеф Бухгела, чеський підприємець, який у 40 років вступив навчатися на історичний факультет університету, допомагає сиротинцям Західної України. «Ми збагнули, що дітям потрібне спілкування і конкретна допомога для розвитку і творчості», — розповідає пан Йозеф. Католицький орден Мілосезів, з яким він співпрацює, займається дітьми, батьки яких поїхали на заробітки в Чехію, Італію, Грецію, залишили своїх дітей у дідів. Беруть на виховання хлопчиків з інтернатів. «Україна велика, багата, навіщо ми будемо вкладати кошти в те, що може робити держава? Нам потрібно, щоб душі цих дітей прийшли до Бога, — ділиться Йозеф. — Якщо ми їх не заберемо, їх візьме мафія, зробить із них злодіїв. Треба, щоб діти пішли в житті правильним шляхом, навчалися, потім могли самі себе прогодувати». Інколи благодійники роблять щось таке, що спершу радує, а потім вводить дитину в сум, їй хочеться щодня переживати свято цукерок чи дорогих дарунків, поїздок. Але краще вкласти ті гроші в навчання, подарувати фарби чи музичний інструмент.

Йозеф, хоча й організовував поїздку українських хористів, бурчав: малих не треба було брати, краще б купити їм по піаніно чи скрипці. Однак якраз для отих малих і була найбільша користь від мандрівки. Ті, кому за 20, кидалися до крамниць по колготки, кофтини, чай. Раділи безплатним туалетам, з їдалень у готелях виносили їжу і каву в термосах. Словом, підтримували «імідж українця». Менші ж приглядалися до особливостей культури. Діти помічали, що вдома у заможних людей — простота. Немає поцяцькованих золотом шпалер, картин у дорогих рамах і килимів. Помічали, що люди тут охоче допомагають убогішим. А городи засаджують не за звичкою, а використовуючи наукові дослідження.

«Ми навчилися, що треба бути до всіх ввічливими, не смітити. Вирішили частіше ходити до церкви, — розповідає старшокласниця з Мар’янівської школи Рима Гербут. — Родина, в якій ми жили, ходить у костьол регулярно, у середу, п’ятницю і неділю. Вони майже всі мають якесь хобі. У хаті в них багато музичних інструментів — піаніно, гітара, скрипка. У сім’ї троє дітей. Міріам — спортсменка, катається на лижах, на ковзанах, займається гімнастикою, грає на гітарі й співає. А Ян, школяр — комп’ютерний геній, він у школі завідує апаратурою, їздить на різні виставки з інформатики. Не обов’язково мешкати в столиці чи великому місті, щоб мати всі зручності цивілізації і жити повноцінно».