Чирі кралі й шейгуни
За що вижівці отримали таку привілегію не ходити на панщину? Легенди розповідають про це різне. Але всі вони пов’язані з іменем дружини короля Сигізмунда Бони, яка нібито й обдарувала населення цього мальовничого поліського куточка волею і Маґдебурзьким правом. Королева мала поганий зір і, коли проїжджала тут, умилася водою з річки й стала бачити. Від слова «виджу» і пішла назва Вижва. Поселення поділялось на дві частини — місто і село. Селяни обробляли свої клаптики землі, сплачуючи податки, а міщани займалися ремісництвом і торгівлею. Особливо славилися вижівські кожухарі. Вони їздили на роботу аж у Варшаву. Як і всі українці, вижівці були люди з хитринкою, отож ніколи себе не ображали. З однієї шкури хай клаптик для себе та вділять, щоб пан не знав. Хоч на рукавиці.
Кому прийшла в голову ідея видумати особливу таємну мову, якою зручно було б спілкуватися на чужині, — невідомо. Шнайдерська мова (від німецького «снайдер» — кравець) проіснувала майже два століття, але її таємницю мешканці Нової Вижви нікому не відкрили. Це вже сучасні мовознавці розгадали походження малозрозумілих слів. І виявилося, що шнайдери утворювали нові слова з українських, німецьких, єврейських, польських слів на основі української граматики. Тобто до німецького чи до єврейського додавали закінчення українських дієслів. І така гримуча словесна суміш виходила, що ніколи не здогадаєшся, що те слово означає. Є у шнайдерському словнику і просто придумані нові слова, як, скажімо, «гардибалка» (самогонка), «гайдаш» (картопля), «бето» (ліжко). Навіть рідне українське сало стало у них «хазер». А «швилити пелц» означало шити кожух. Відомий український мовознавець, автор створення атласу української мови Йосип Дзендзелівський упорядкував шнайдерський словник, надрукувавши у Будапешті в 1977 році «Арго нововижівських кожухарів на Волині». До нього увійшло понад дві тисячі слів. Таємна мова почала втрачати своє значення після 1939 року, коли чоловіки Нової Вижви перестали їздити до Варшави шити кожухи. Остаточно мова занепала вже у 80–х роках ХХ століття.
Сьогодні у Новій Вижві хіба що корінний нащадок міщан може згадати кілька слів із шнайдерської. І то не кожен. Біля місцевої школи застаємо гурт дітлахів, що сидять на сходах. Питаємо, хто що знає про шнайдерів і їхню мову. Старші школярики розповідають навперебій про предків, які видумали свою мову, щоб їх ніхто не розумів.
— А хто може щось сказати по–шнайдерськи? — питаю.
У відповідь — тиша. Тільки один відважився спробувати заговорити. Високий і сонячний Петро Белінський, випускник–дев’ятикласник, видає кілька фраз із перекладом:
— Пандьохай на скепу дмушити. (Пішов на піч спати). Або: Гребуха чикрижа на гардебалкою. (Баба напилася горілки). Чира краля — це всі, напевне, знають. Гарна дівчина — означає. А хлопець буде шейгун.
— Звідки знаєш ці слова?
— Від діда свого чув. І в школі трохи. Виставу ставили, тільки шнайдерською говорили.
Видно дівку по кожуху
Щоб почути справжню мову кожухарів, треба послухати місцевих старожилів. Їх залишилося вже небагато. Стежкою, порослою густою травою, пробираємося на Бережницю — сільський куток, де живуть самотні бабусі–вдовиці в оточенні таких самих самотніх хат–пусток. Проходимо через подвір’я Ольги Павлівни Кліщук. Згорблена бабця саме прокошує мокру від дощу стежку, бо трава виросла висока та густа, що до сусідки важко дійти. Сусідка — теж Кліщук, але Віра Корнилівна (Кліщуків і Каліщуків у селі — чи не через хату), порається на чистенькому обійсті.
— Аби в хаті без роботи не лежати. Надоїв уже той дощ, — бідкається 80–річна бабця. — Про шнайдерів що знаю? Та багато чого. Якби з ким було, то могла б добре поритлати, поговорити себто. Забуваються слова вже. Ну що вам сказати? Хверт — кінь, хфіш — риба (майже як в англійській. — Авт.), рахманка — ковбаса. А любити знаєте як буде? Кєшати. Ту мову ніхто не знав. Колись на вечорницях посходяться, як почнуть говорити, цілий вечір сміються, як щось придумають. От, приміром, зучений койдиш припандив. Дурень прийшов. Мого брата невістка — приїжджа. От зібралася родина, обдивляються молоду, чоловіки почали хвалити: «Бі твоя чира чмиха», що означає «твоя жінка гарна». А вона каже своєму чоловікові: «Зараз як чмихну, то з хати вилетиш!». А було, що у війну, прийшли латиші до одного господаря. А донька каже батькові: «Бі їх викадити треба з газди, бо як припондять гайдашніки, спалять газду». Треба швидше їх випровадити, бо як прийдуть бульбаші (так тут бандерівців називали. — Авт.), то спалять хату. Латиші ж подумали, що вона якась зв’язкова, бо говорить шифровкою про таємні речі, мало не розстріляли дівчину. Батько вмолив не чіпати дитини.
— Ваш батько теж до Варшави їздив кожухи шити?
— Їздив. На цілу зиму туди мужики їхали. Там пани майстерні мали, давали їм шкури для пошиття. Потім додому кожухи везли. У нас усе село в них ходило. Кожухи гарні були, з вишивкою, покроєні файно. Всяке добро з Варшави везли. Як там жінки ходили — так і наші в тих одежах ходили. Як панянки. Дівку з Нової Вижви відразу видно було по одежі. У селах інших люди як одягалися? Бідно і просто. З полотна, що самі натчуть, шили сорочки, спідниці, штани. А в нас у сорочках таких ніхто не ходив. У мене ще досі є польська хустка — салісівка, яку тато з Польщі привіз.
— Кожуха ще маєте у скрині?
— Нє, немає вже. Мілька їсть їх дуже.
Про багатство шнайдерів свідчило і те, що ходили вони у хромових чоботях, носили капелюхи й краватки. І навіть спали не на печі, а на пружинних ліжках із високими подушками, вкриваючись перинами. Їли теж по–панському, кожен з окремої тарілки, і не абиякими, а срібними ложками, пили з позолочених кружок. Через те і гординю мали, до інших ставилися зверхньо. Заміж вийти за хлопця з села — не доведи Боже. Тільки за свого, щоб багатство до багатства.
Про минуле багатство зосталися лише розповіді. А нащадки шнайдерів дотепер розплачуються за це. Бо гординя — гріх великий. Недолюблюють міщан мешканці сусідніх сіл, бо пам’ятають генетично їх ставлення до себе.
— Нова Вижва сто літ спокутуватиме гріх великий. Подивіться, село вимирає. Бувало, по два покійники в один день хоронили. Село біля самісінького райцентру, а не відроджується, занепадає. Чому? — питає Петро Каліщук, теж нащадок шнайдерів, але з молодшого покоління. — У вісімдесятих роках тракторами й бульдозерами люди самі зруйнували Преображенський храм. Солдатів залучали, бо не хотіли сільчани чіпати святиню. Але знайшлися і серед місцевих ті, в кого піднялася рука на храм. І за цей гріх розплачуються їхні діти й онуки. Та й за гординю наших предків теж треба платити. Нову церкву збудували, але це ще не все. Цвіт п’ять–шість мов знали, були в Повстанській армії. Всі емігрували. Вже за незалежної України приїжджали в село, ось тут, у хаті мого батька, збиралися. Гроші на відбудову храму давали, але просили, щоб церква була українською. Як взнали, що в селі інші настрої, не хотіли давати. Та вмовили, переконали, хай буде так. Усе одно колись прийдемо до того, що церква має бути рідною. І я вірю, що село моє відродиться. Сюди б газ провести, а то півсела по один берег газифікували, а половина залишилася. Із райцентру люди сюди потягнуться будуватися, і почнеться відродження Нової Вижви.
... Тут досі пахне волею. Просторі обійстя потопають у зелені й розлогих деревах, і сусід сусідові не заглядає у вікна. Тут і вулиць як таких, під шнурочок, немає. То тут, то там вигулькують заселені острівки серед моря зелені й червневого різнотрав’я. Хутори, з якими так нещадно боролася радянська влада, виявилися живучими. Дивне відчуття, але Нова Вижва, яка торік відсвяткувала своє 500–річчя, ніби заснула летаргічним сном, у такий спосіб зберігши сліди своєї минувшини. Село, розташоване за кілька кілометрів від райцентру, завмерло на якійсь точці свого розвитку, ніби чогось вичікує. Починаючи з 1991 року на його карті з’явилося лише п’ять нових дворів. Цьогоріч із школи випустилося три дев’ятикласники. У 2012 році в перший клас не піде жоден учень...