Разом їх багато...

«Наша влада повинна бути страшною для ворогів України!» — такий криваво–червоний напис «прикрашає» портрет Степана Бандери на сайті з кумедною назвою: «Центр політичних досліджень ім. Геббельса». Цей сайт, як і десятки інших псевдонаціоналістичних веб–сторінок, з’явився в українському інфопросторі з початком 2005 року, коли «виникла загроза», що в Україні офіційно буде визнано борців за державність. Такі «інформаційні гачки» під виглядом «національної історії» нескладно закинути у свідомість старих і молодих, які досі ім’я Бандери раз бачили в підручнику і ще раз чули від переляканої вчительки. Гебістський погляд на український визвольний рух як на «банду різунів», є також у сотнях книжок з яскравими обкладинками, у часописах, радіо– й телепередачах. Найбільше «гачків» передається через спілкування з «поінформованими», переповідання «правдивих історій» і навіть анекдоти. Цікаво, що поряд з уявленням «про дикість і жорстокість» українців цей довготривалий інфопроект переконує: найвірнішим другом для деяких українських самостійників була і залишається... Росія.

Віртуально перевдягнені

Тільки–но активізується процес визнання борців за свободу України, як пожвавлюються організації, які нібито прагнуть такого визнання, утім нав’язливо демонструють свою схожість із нацистами. Українців постійно б’ють по гідності фальшивими «гріхами» — «всенародною» колаборацією з німцями, «жорстокішими, ніж у нацистів», погромами. Документи свідчать про інше. Але документи — царина свідомості, а міфи вражають підсвідомість. Останнім часом з’явилася нова технологія: патріотичну молодь привчають схвалювати ці «гріхи» і прагнути їх відтворити.

Не можеш викорінити в української молоді інтерес до визвольної боротьби — «внєдрісь» і подай картину цієї боротьби так, як вигідно. Отож нагнітається масовий психоз серед тінейджерів. Псевдонаціоналістичні організації влаштовують марші зі смолоскипами і нацистською символікою «на честь дивізії СС «Галичина» і створюють «картинку», що українці хвацько слугували нацистам. Особливо актуально нині, коли Росія приймає закон «Про протидію реабілітації на території колишніх республік СРСР нацизму», де під нацизмом розуміють національну ідентичність. «Звірячі тортури та вбивства невинних людей, пограбування селянства та горезвісні «контингенти», вивезення молоді в рабство, голодні роки окупації з тисячами жебраків на дорогах — ось наслідки зрадницької змови гітлерівців з оунівськими найманцями», — писав Клим Дмитрук у книжці «Безбатченки», виданій у Львові в 1974–му накладом 100 000 примірників. А ще скільки томів «про злочини бандерівців» виходили в радянські часи фантастичними накладами! Стиль викладу прочитується і в нинішніх виданнях Компартії, «бойових листках» Московського патріархату, у «наукових» текстах ФСБ про УПА на сайті МЗС Росії.

Син головнокомандувача УПА Юрій Шухевич заявив: «Ми засуджуємо намагання притягнути національно–визвольний рух до маргінальних потуг на зразок так званих УНТП, «Братства» та інших проплачених структур». Та чи прислухається сьогодні хтось до справді національних постатей?

Чого прагнули бандерівці?

Чому саме за Бандеру так ухопилися «технологи історії»? Не за Дмитра Донцова й Андрія Мельника, які справді сподівалися на допомогу гітлерівців у створенні Української держави. У той же час енергійно сплутують УПА з дивізією «Галичина», хоча відомо, що бандерівці, які створили Повстанську армію, не сприймали цієї дивізії. Борючись за власну самостійну державу, не покладалися на зовнішні сили. УПА ніколи не волала: «Україна для українців!», натомість у ній воювали татари і євреї, узбеки, албанці й представники багатьох інших народів.

Шанси на поширення ідей расизму і нацизму серед української молоді не великі. Однак така інформаційна зброя у змозі спотворити уявлення про визвольний рух. Звідки пересічному херсонцю, вінничанину чи чернігівцю знати, що міф про антисемітизм Симона Петлюри і Степана Бандери виник уже після того, як їх застрелили більшовицькі агенти. Таким чином замітали сліди власних злочинів. Сьогодні інтернет–канонадами також замітають сліди — геноциду 1933–го й нищення населення Західної України з 1939 по 1959–й. Бандера роз’яснював, що Україну мордують не якісь таємничі «масони», а цілком реальні працівники системи з центром у московському Кремлі. Тому й був таким небезпечним. Він наголошував: «Москва намагається втягнути в крутіж своїх впливів здезорієнтовані, слабі й розкладені елементи всередині різних народів».

Без правил життя

Підліткам важко бути недезорієнтованими, коли шкільні вчителі (нині більшість із них — пенсійного віку) досі бояться вимовити сполучення «українська нація». Страхітливі злочини комуністичної системи загалом відомі, але не засуджені, не усвідомлені. Народжені вже в незалежній Україні підлітки мало знають і про Гітлера, і про Сталіна. І майже нічого — про український визвольний рух. Такими «незаповненими» мізками легко маніпулювати. Молодь перебуває в умовах «соціальної шизофренії»: у державі з гербом–тризубом і синьо–жовтим прапором досі не визнано борців за її свободу. Ще в 2005 році авторитетна комісія істориків після тривалого дослідження оприлюднила експертний висновок: діяльність ОУН і УПА є національним рухом опору проти нацистів і комуністів, за Українську державу. Однак керівництво країни не зафіксувало цей висновок остаточним визнанням. Хаос триває.

Підліткам потрібна система координат, розумні правила життя, які їм дають дорослі. Та чи дають? За фільми українською в кінотеатрах — війна. Українські концерти — громадські, напівпідпільні. Басейни, спортивні секції, будинки творчості, школи мистецтв — російською мовою. Молодіжна організація «Пласт», що має майже 100–літній виховничий досвід, не має у Києві приміщення. Доводиться «випускати пар» у бійцівських «духовних» організаціях.

Пісні, веб–сайти і книжки

Таке враження, що на полі «національної ідеї» у нас лише екстремісти–маргінали. Повернімося до згаданого сайту «Центр політичних досліджень ім. Геббельса». Лінки з нього ведуть на «Соціал–націоналістичну асамблею», по суті, організації «Патріот України», що пропагує «український расовий соціал–націоналізм». Це нічого, що більшість «патріотів» українською мовою не володіють і вважають, що Шевченко — «це такий футболіст». «Настає час виконати своє головне призначення — стати не щитом, а мечем Білої Європи, врятувати Білу Людину від вимирання», — переконують тінейджерів творці програми «Патріот України». Організація має офіси майже в усіх областях України. Члени організації систематично проходять військові й ідеологічні вишколи, ходять у військовій формі з нашивкою: тризуб, вписаний у свастику. «ПУ» має соратника — Українську націонал–трудову партію (УНТП), створену в 2005–му.

Якщо помандрувати лінка­ми, вказаними на сайтах цих організацій, можна надибати близько 20 (!) професійно оформлених веб–сторінок, де під виглядом «української ідеї» пропагується нацизм, расизм, великоросій­ський шовінізм. Розкрутка дивізії «Галичина» — паралельно з РОА Власова. Стаття «Русские националисты — за УПА!» переконує, що це вшанування «пам’яті про борців за білу ідею в Росії». Гасло: «Отвєтім на «антіфашистскую пропаганду сістєми — рєабілітацієй героєв Бєлого двіженія і ОУН–УПА!». Може, в цьому й криється змодельований конфлікт «націоналістів» з «Анті–Фа»?

Яка мета «націоналістів»? Виявляється, боротьба з мігрантами, семітами, мусульманами. Найуживаніші терміни з псевдонаціоналістичних агіток: «інородці» й «іновірці». «Татари хочуть нашої землі», — переконує «аналітична служба УНТП»: «поки «справжні націоналісти» розробляють плани боротьби з т. зв. «москалями», кримськотатарські «бандформування» захоплюють цінну кримську землю»... Ще нічого, якби бої були віртуально–інтернетними. Утім вони реальні, в Україні щороку від рук «накручених» тіней­джерів гине кілька темношкірих, вандали руйнують кладовища, частішають напади на кримських татар.

Що таке расизм і до чого тут марксизм

Навіщо українцям бути расистами? Обґрунтування расизму потрібне імперіям: так вони виправдовують свої завоювання і використання «нижчих народів» як рабів. Расизм досі найбільш розвинений у Франції, Англії, Німеччині й Росії — державах із давньою імперською історією. Гасло «спасіння білої раси» об’єднує міжнародних расистів, які в ім’я расових переконань жертвують національними цінностями. Як і прибічники марксизму, вони вважають, що в історії діють великі маси людей. Утім бачать такими не класи, а раси. «Патріоти» переконані, що нація — це спільнота біологічна (по крові), отож національна ідея для них полягає лише у «виживанні та примноженні власної популяції». Расистську ідеологію сповідують сьогодні європейські Нові праві, перед ведуть французи і британці. Росіяни, як завжди, мавпують, українські «патріоти» — навіщось за ними.

Нові праві хочуть бачити Європу без мігрантів, без християнства і з багатими колоніями рабів. Віра правих — язичництво. Слід відновити чи вигадати свою власну релігію або ж націоналізувати якусь із світових релігій («Христос — родом із Росії»). Правиця кохається в «арійській ідеї», мріє про віднайдення Атлантиди. Російські письменники замість грецької Атлантиди вибрали іранську Аратту, яку наділили славою «першої світової імперії». Звісно ж, була вона на території Росії, і звідти вийшли всі європейські народи і всі набутки світової цивілізації.

Росія мавпує Європу, «патріоти» — Росію

Расистські міфи переповідають для ЗМІ езотерики й окультисти. «Арійський астролог» Павло Глоба переконує свою масову аудиторію, що «азіати» зовсім не рівня білим людям, «арійцям». Про арійців полюбляє поговорити й лідер Євразійського руху Алєксандр Дугін. У 1990–ті роки в Росії виходив журнал «Наслєдіє прєдков» (переклад назви нацистського окультного ордену «Аненербе» у структурі СС). У 1999–му засновано «Бібліотєку расовой мислі», де публікують твори нинішніх російських расистів і класиків західного расизму. Расистські переконання проглядають у висловлюваннях знаних російських культурологів, етнополітологів, істориків, депутатів Держдуми РФ. За ініціативою Міністерства освіти РФ, освітні програми у школах і ВНЗ базуються на расистському «цивілізаційному підході», який пропагували в СРСР для побудови «нової історичної спільноти».

Європейський неорасизм приходить в Україну через фільтр Росії. Молодь читає російську літературу, збирається «на сходки» до Москви чи Пітера. Українські скінхеди орієнтуються на російських, а не на європейських. Захід не вважає слов’ян «білою расою». А росіяни не вважають такими українців. «Співробітництво з європейськими скінхедівськими рухами в українських скінів не дуже складається, — каже відомий соціолог В’ячеслав Лихачов. — Українські скінхеди, навіть відносячи себе до націонал–радикалів із традиційним негативним ставленням до російського націонал–шовінізму, будують свою модель поведінки на літературі, музиці, відео, які потоком пливуть з Російської Федерації». Спільне інформаційне поле утримує разом «україно–російську» субкультуру, що культивує ненависть. Жодного прецеденту заборони на ввезення з Росії друкованої продукції, що розпалює міжнаціональну ворожнечу, на українських митницях не помічено. Утім, не слід виключати певної підтримки і від європейських правих расистів. Відомо, що свого часу Соціал–націоналістичну партію (нині — ВО «Свобода») підтримував «Національний фронт» Жан–Марі Ле Пена, що свого часу «взяв під крило» юних радикалів–«патріотів» у Франції.

Старші товариші

Використовуючи певні психологічні методики, частину людей не складно зазомбувати і зробити людиноненависниками. Є досить старших друзів, які, посилаючи молодь «у бій», отримують соціальне задоволення, політичний і економічний зиск. Серед «гуру» є письменники, кіношники, політики. Подейкують, що частину псевдонаціоналістичних організацій курує Віктор Медведчук. Відкрито за «білу расу» виступили два нардепи: Левко Лук’яненко і Григорій Омельченко, який у 2004–му опублікував у журналі «Універсум» статтю «По­вернення до рідної віри — єдиний шлях відродження України», де розмірковує про «інородців». При націонал–соціалістах годується скін–гурт «Сокира Перуна», що співає про білих лицарів — захисників раси, які «багато відправили до могил, тішачись смерті їх». Особливо «зворушує» така пісенька: «Незгасне полум’я слави / загонiв УПА / Хайль! гордим героям! / Їм мiсце в вiках. / В обличчя бив неспинний снiг, гарячий снiг, кривавий снiг, / за перевалом перевал арiйський воїн перемiг...»

Автор фантастичних книжок про «національну віру» і статей із закликами до гуртування неоязичників під знаменами правого руху Галина Лозко очолює кафедру філософії в Київському педагогічному інституті імені Бориса Грінченка. Вона укладає програми з українознавства, що потім поширюються по школах і ВНЗ. Багато її книг є в «Українській язичницькій книгарні», де повен набір видань про російське месіанство: Істархов, Клімов, Шилов, «Славяно–арійскіє вєди». Поряд — книжки й фільми про дивізію СС «Галичина» і «Моя боротьба» Гітлера. Та ще «Українська міфологія» з грифом Міносвіти, де розповідається про «батька Оря»... Викладачі ВНЗ, працівники інститутів НАНУ гуманітарного профілю «помішані» на арійстві й Аратті. Розум, засіяний марксизмом, охоче вбирає ідеї расизму.

Бойова віра

СБУ і МВС заплющують очі на існування в Україні позадержавних воєнізованих формувань, вважають соціологи. Уже років десять, як кожен олігарх, який себе поважає, організовує при собі групу бойовиків, бажано «духовно промитих», вірних і переконаних. Футбольні «фани» й накачані адреналінові тінейджери стають кістяком таких бригад, часом оформлених у патріотичну організацію. Головна ідея — не національна і не політична, а — «ми їм покажемо!». Кому їм — указує хазяїн. Школи бойових мистецтв, базовані на язичницькій вірі й «арійстві», є в обласних центрах України. «Спас», «Триглав», «Собор», Школа слов’янського воїнського мистецтва «Великий Вогонь». Навчання для підлітків — переважно безкоштовне. Найвідоміший осередок бойових мистецтв тривалий час був у МАУП. Про «слов’яно–арійські» бойові мистецтва друкують книги, поширюють фільми. Масований культ сили оголошує слабших «зайвими».

Інтернет–видання «Подих волі» Братства Оріїв (РУН віра) навчає: «Авторитаризм — форма природної організації й мислення у здоровому суспільстві. Коритись своєму вожакові — природна форма виживання... Релігія героїв — міф. У нас відібрали історію — ми створимо свою, у нас нема майбутнього — ми візьмемо його в інших. Ворога — убий. Злодія — убий. Шахрая — убий».

«У підлітків є важлива потреба самоствердитися серед однолітків, і вони роблять усе, щоб цього досягти. Це використовують дорослі, вони переконують: «Ви кращі, ви сильніші за інших, ви над ними маєте владарювати», — пояснює старший науковий співробітник Інституту соціальної і політичної психології АПН, кандидат психологічних наук Тетяна Бєлавіна. — Саме на порівнянні з кимось формується расизм, лідерство в антисоціальних угрупованнях. Молодь стає одночасно й жертвами, й інструментом насилля. Бо дорослі потім використовують своїх «вихованців» для тиску на інших людей».

Непатріотичне виховання

Може, дітям про це все не розповідають у школі? А таки не розповідають. Навчити дітей поважати гідність свою та інших людей, розрізняти маніпулювання свідомістю, не продавати свій голос мала б громадянська освіта. «Концепцій громадянської освіти в Україні є кілька, є програми й різні посібники. У загальноосвітніх школах впроваджено факультативний курс», — розповідає «УМ» завідувач лабораторією громадянської освіти Інституту соціальної та політичної психології АПН Ірина Жадан. Наскільки цю програму донесено сьогодні до вчителів? Чи вчителі готові навчити цього дітей? «Загалом програмою громадянської освіти на сьогодні охоплено майже всіх школярів, але яким чином вони отримують ці знання і яким є результат — невідомо, — повідомила «УМ» представник ООН з питань громадянської освіти в Україні Світлана Позняк. — Висновок про стан і ефективність від громадянської освіти можна зробити лише на основі ґрунтовного дослідження. Для нього потрібне державне замовлення». Прикметно, що семінари з громадянської освіти для українських учителів проводять на гранти Євросоюзу й США.

Може, державні заклади хоч виховують у молоді здоровий патріотизм? «Нещодавно Міністерство затвердило документ «Основні орієнтири виховання». При Міністерстві є науково–методичні комісії, які розглядають посібники і виховні програми. Сьогодні таку програму може подати будь–хто», — розповіла завідувач відділу позашкільної освіти, виховної роботи й захисту прав дитини Міносвіти Алла Середницька. «У минулому році ми почали розробляти концепцію з патріотичного виховання молоді. Зараз розробляємо положення про установу культурно–просвітницького спрямування та патріотичного виховання молоді, — похвалилася працівник Департаменту соціального становлення і розвитку молоді Міністерства сім’ї, молоді та спорту Тамара Ходарєва.— Такі заклади, що фінансуються з держбюджету, вже є у 13 обласних центрах України». Непогано як на 18–й рік незалежності.

Минулого року свою програму героїко–патріотичного виховання учнівської молоді «Навчання доблесті і слави» оприлюднила група з кількох «учасників бойових дій» (на Кубі, в Афганістані та в Югославії). Укладачі, зокрема генерал–майор Віталій Раєвський, одним із напрямків виховної роботи бачать «ознайомлення з матеріалами про миротворчу місію Радянської армії в країнах Варшавського договору та в гарячих точках планети». Одна з тем для занять на жовтень: «Герої Крут чи обмануті заколотники з числа студентів–галичан Київської гімназії імені Кирило–Мефо­діївського братства?»

Право на безпеку

Чи забезпечується в нашій державі право людини на здоровий інформаційний простір? І хто зцілюватиме душі тисяч гарячих юнаків, яких переконали, що «Гітлер — це класно, а Бандера — його союзник»? Це ж не звичайна «поінформованість», а запрограмованість, яку можна подолати лише такою ж потужною за впливом позитивною програмою. Поки що в державі не йдеться про таку реабілітаційну програму, навіть про психологічну експертизу наповнення інформаційного простору. Спецслужби іноземних держав, хижі політики і кримінальні авторитети застосовують психологічно неприпустимі методи впливу на людську свідомість, і жоден орган влади не може цьому зарадити. В Україні навіть інтернет законодавчо не регламентований. «Олії у вогонь» підливають деякі правозахисники та борці з антисемітизмом, роботу яких оплачують закордонні фонди.

В Україні вже давно діє Національна експертна комісія з питань захисту суспільної моралі, яка довгий час цікавилася лише порнографією, а минулого року внесла до переліку своєї роботи також українофобію, пропаганду нацизму й неонацизму, ксенофобію, антисемітизм, посягання на територіальну цілісність України, образу національних і релігійних почуттів людей, рекламування тютюнопаління і пияцтва. Штат комісії — близько 70 осіб. Однак, здається, її працівники і досі серйозно ставляться лише до порнографії. Поки не вдалося почути жодного експертного висновку на безліч публікацій, телепрограм та інтернет–сторінок, які принижують честь і гідність українців та національних громад. Голова комісії Василь Костецький бачить проблему в фінансуванні: «Я хотів би, щоб комісія отримала можливість придбати для працівників комп’ютери — поки що ми переважно працюємо на своїх ноутбуках. На цей рік фінансування ще зменшилося». Однак головна причина криється, очевидно, в іншому. Сьогодні учасники визвольного руху, вояки УПА, дисиденти — не визнані в правовому просторі держави, їх ніби «немає». Якщо якесь видання чи телепрограма, інтернет–сайт чи вулична акція зневажають пам’ять про національних героїв і спотворюють нашу історію, навряд чи якась державна комісія зможе визначити такі дії як протиправні.