Німецький українець, який розпочав війну

Німецький план «Барбаросса» почав втілюватися відразу після 3–ї години ночі з 21–го на 22 червня 1941 року. З аеродромів, розташованих на території нинішньої Польщі, в повітря з певними проміжками часу здіймалися один за одним літаки. Всі вони тримали курс на схід. Одним із літаків керував 30–літній обер–лейтенант «Люфтваффе» (ВПС нацистської Німеччини) Роберт Олійник. Після 3.30 ночі за московським часом він зав’язав бій із радянським літаком І–16, який піднявся у повітря на навперейми. Деякий час вони полювали один за одним у небі Львівщини. Олійник виявився спритнішим і в проміжок часу від 3.40 до 3.58 ранку збив радянського винищувача. На жаль, прізвище літуна з нашого боку встановити сьогодні неможливо. А за радянських часів тому не надавали ніякого значення. Цілком може бути, що він також мав українське прізвище... Так, за кілька хвилин до «офіційного» початку війни (тобто до 4.00) пролунали перші постріли і розпочався черговий етап Другої світової війни. Фактично, Велику Вітчизняну війну проти СРСР почав етнічний українець.

Як за штурвалом німецького літака опинилася людина з українським прізвищем і що то був за один?

Бойове хрещення над Ла–Маншем

Роберт Олійник народився в німецькому місті Ессен–Борбек у 1911 році. Його батьком був гірничий інженер з Донбасу, який ще до початку Першої світової війни переселився до Німеччини, а мати — німкенею.

1920–ті роки — період стрімкого розвитку літунської справи. У світі панувала ейфорія стосовно всього, що стосувалося неба і літаків. Найбільше «другим океаном» захоплювалися юнаки; багато хто мріяв подорослішати і стати льотчиком. Одним із таких був і Олійник.

У жовтні 1933 р. він став слухачем німецької школи пілотів, де обрав профіль військового льотчика й пройшов відповідну підготовку. За два роки Роберт вступив у «Люфтваффе», де удосконалював свої військові пілотні навички.

1940 року (15 червня) його направили до летунського підрозділу 2./JG3. Як пілот цього загону Олійник здобув свою першу перемогу в повітрі: над англійським узбережжям Ла–Маншу в районі Фаверсхема збив літак «Гаррікейн». Друга світова війна вже тривала. П’ятого вересня у небі над Темзою Роберт «вполював» відразу два «Спітфайєра», а за місяць у районі Кентербері — ще один. Таким було його бойове хрещення.

У небі над Львівщиною

Свій перший виліт на схід Олійник здійснив на «Мессершмідті» у званні обер–лейтенанта, будучи командиром групи (полку) 2./JG3 і підпорядковуючись штаффелькапітану (командиру ескадрильї) 1./JG.

Про цю подію Олійник подав своєму начальству рапорт такого змісту (цитується за виданням Bf 109 Aces of the Russian Front, авторства Джона Віла та Ієна Вайллі, Osprey Publishing, 2001): «О 3.30 ранку я почав свою розвідницьку місію щодо встановлення місця розташування радянських повітряних сил уздовж кордону. Ранкова видимість уже дозволяла виокремлювати і фіксувати ті чи інші об’єкти як у повітрі, так і на землі. Все в напівтемряві виглядало тихо. Мій літак був на висоті 700—800 метрів над землею. Я помітив два радянських літаки типу «Щур» (так німці називали літаки І–16. — Авт.), які піднялися з аеродрому і почали наближатися до мене. Все виглядало так, наче вони хочуть втягнути мене у бій. На відстані 300—400 метрів від мене вони почали атакувати мій літак. У якийсь момент у поле мого обстрілу потрапив літак–лідер, тобто він був трошки попереду іншого у напрямку до мене. Я його атакував і за мить побачив, як той вибухнув і весь у полум’ї полетів униз. Пілот літака, здається, вистрибнув і зник з мого поля зору».

Повертаючись на свій аеродром, Олійник десь о 4.15 ранку, як це прийнято, «розгойдав» літак управо–вліво, наче похилитав ним у повітрі, повідомляючи таким чином, що здобув перемогу. Його колеги, щойно прокинувшись, не повірили спочатку, бо були непоінформовані про дозвіл стріляти над чужою східною територією. «Так, — сказав Олійник. — Я мав дозвіл у разі потреби відкривати вогонь». Усі в цю мить усвідомили, що війна з Росією (СРСР) почалася.

До всього варто додати, що цей перший бій відбувся у небі над Львівщиною, а радянський літак, якого збив Олійник, було прикріплено до Західного особливого військового округу.

Канів, Шепетівка, Васильків...

Подальша кар’єра пілота складалася для Олійника так само вдало. Протягом червня–липня 1941 року вильоти йшли один за одним. У деякі дні він збивав по п’ять (!) літаків: 23 червня (на другий день початку війни) — чотири бойові машини типу СБ (бомбардувальники), 26 червня — п’ять ДБ–3 (у небі над Каневом), 8 липня — ще три ДБ–3 (над Шепетівкою).

У цьому не було нічого дивного. Переважна більшість німецьких льотчиків уже пройшла польську та французьку кампанії, тобто мали великий бойовий досвід. Загалом у 1939—1940 роках німці збили понад тисячу ворожих літаків. А радянські пілоти в перші місяці війни були позбавлені такого досвіду — за винятком одиниць, котрі брали участь у громадянській війні в Іспанії. Плюс, до того ж, загальна деморалізація у збройних силах СРСР, спричинена несподіваними й великими втратами як живої сили, так і техніки. І, звичайно ж, недосконалі, з військової та технічної точки зору, літаки — більшість із них була морально застарілою й не витримувала конкуренції з німецькими літаками.

Слід відзначити й застарілий принцип керування в бою групою літаків. Командир (лідер) — атакує, його помічник (зліва) — підтримує атаку, правий літак — підтримує групу вогнем. Такий порядок ведення повітряного бою був затверджений ще задовго до війни, коли головною метою групи винищувачів був бомбардувальник, а не ворожий винищувач, бій з яким вважали другорядною справою. Тільки в 1941 році для радянських воєначальників стало очевидним, що така тактика бою — неправильна, оскільки літак–командир перешкоджав спільному маневру всіх трьох літаків, а в умовах повітряного бою при певному хаотичному пілотуванні літаки могли зіткнутися.

За радянськими даними, протягом червня–грудня 1941 року німецькі літаки збили понад 11 тисяч радянських крилатих машин...

Наприкінці липня 1941–го Олійника нагородили лицарським хрестом. На той момент він мав уже повітряні 32 перемоги. Проте одного разу підрізали крила і Робертові. 14 серпня радянський «Щур» (І–16), яким керував лейтенант Василь Деменок, над Васильковом на Київщині збив Олійників Bf–109E, Роберт тоді отримав поранення. (Для Деменка то була восьма перемога. Й остання, адже того ж дня він загинув в іншому повітряному бою.)

Олійник перебував у шпиталі кілька місяців. Тим часом його ескадрилья передислокувалася в Голландію.

У січні 1942 року Роберт став командиром літунського підрозділу 4./JG1. За деякий час він уже командир полку II./JG1, згодом — ескадрильї III./JG1. Упродовж літа та половини осені 1943 року Олійник одержав ще п’ять перемог над літаками союзників («Москіто», «Спітфайєр» і Б–17).

Останній політ

Упродовж наступних кількох місяців Олійник займався випробуваннями нового літака «Мессершмідт–163». Був підвищений до звання майора. У квітні 1944 року під час посадки дослідного варіанта літака його Me–163 вибухнув. Зазвичай у таких випадках пілоти гинуть, але Олійникові пощастило. Він вижив, хоча й отримав травму хребта, яка надалі вже не дозволила підійматися в небо. Також було трохи пошматовано обличчя... А далі був власне фінал війни.

Деякі німецькі аси–пілоти після війни примусово жили в СРСР. До них переможці ставилися більш–менш лояльно. Німецькі військові авіатори працювали інструкторами з молодими пілотами, займалися випробуванням літаків — їх не було шкода у випадку непередбачених вибухів, аварій тощо. Хто розумівся на технічних аспектах, був залучений до конструкторських бюро (без доступу до секретів). Із тих пілотів, які починали свій бойовий шлях у 1941 році, до кінця війни дожили менше 10 відсотків.

Роберт Олійник після війни жив у Мюнхені, до військових літаків відношення вже не мав. У цьому ж місті й помер у віці 77 років — у жовтні 1988–го.

Загалом упродовж Другої світової війни Олійник здійснив 680 бойових вильотів, двічі був поранений, збив 42 літаки, з них на Східному фронті — 32.

Северин СІРЕНКО

КІЛЬКА ЗАУВАГ

Цей матеріал не є спробою «переписати спільну історію» по–новому. Фактаж про ті чи інші події не є пропагандою чиїхось здобутків. Навпаки, факти (без трактувань і домислів) створюють загальну картину того, що відбувалося майже 70 років тому. Це — по–перше.

По–друге, пілоти «Люфтваффе» — окрема елітна каста в збройних силах Німеччини того часу. Згадайте, як до них ставилися герої фільму Леоніда Бикова «У бій ідуть самі «старики» — без особливої ненависті, але з повагою. На асів «Люфтваффе» не полювали союзники після війни, їх не вважали військовими злочинцями. Більшість із тих німців, хто не був збитий під час війни, дожили до старості.

По–третє, лиха доля може будь–кого закинути в іншу країну та іншу армію, надто ж якщо йдеться про першу половину ХХ ст. — поділені між різними державами українські етнічні землі. Так, асами «Люфтваффе», крім Олійника, були ще люди з прізвищами Сушко, П’янчук, Кійовський (Київський) та ін. Всі вони пройшли літунський вишкіл у Німеччині задовго до війни і апріорі не є зрадниками, бо ніколи не присягали Радянській країні, не служили в її збройних силах. Чимало пілотів з українськими прізвищами (канадці) воювали в королівських військово–повітряних силах Великої Британії, але то окрема тема розповіді...

Зрештою, нині у світі існує ціла індустрія колекціонування раритетних речей німецьких пілотів часів Другої світової війни. Вона (індустрія) не є забороненою, попри те, що на ній можуть міститися символи нацизму. Найбільш поширений «товар» — чорно–білі портретні поштівки того періоду. За деякі знімки колекціонери ладні віддати шалені гроші. Про льотчиків «Люфтваффе» видано кілька сотень книг. Тобто вони справді ніде не потрапляють під категорію пропаганди нацизму чи гітлеризму.

Так чи інакше, всі ці факти дають нам можливість краще пізнати історію тієї жахливої війни.